Я не люблю осінь, хіба що теплу..
Моя дівчина-не любить осінь, бо наводить на неї сум. Простий сум.
Я люблю зиму, бо саме взимку все замерзає, і стає крижаним.. білі алеї, мости як кришталеві. А більш за все чудово як замерзає став або річка і крізь льодову корку видно повітряні бульбашки, що ними була насичена річка.
І коли простіляє крижаний вітер поверхнею льоду, опісля можна певно брати ковзани і ковзати скільки духу вистачить.. насолода неймовірна. Ти відчуваєш себе вільним.. лише гравітація нагадує про певні кордони.
А ще, я саме взимку мав честь познайомитися з чудовою, усміхненою дівчиною. І встиг її навіть покохати, хоча у цю пору сплять усі гормони та ферамони, що як то буває, заважають нормальному. Адекватному сприйняттю дійсності.
Я – не романтик, але реаліст. Я звик дивитися долі у вічі – а тут, просто ніяковію..
Наче ковтаю язика, коли треба щось цікаве розказати чи напружувати мозок, щоб засвідчити. Засвітити свій інтелект.
Не те щоб він у мене був низький, але хизуватись тим, так само як мавпа бананом-не звик.
Я хочу.. а хочу я просто любити, і щоб це було взаємно. Лише час від часу, не за планом, дивитися любій в очі. Такі глибокі і блакитні, що можна потонути в них. І хвалити небеса, за неї.
Я кохаю її усім серцем, усім своїм єством і як виявилось. Навіть зимова спека тому навряд чи завадить. Бо лише вона може спалити. Або заморозити.
В другому сенсі – світу не існує. І осінь мені байдужа, як невдаха психолог, який лише розкурочує нутро у мою самотність, коли поряд нема.
Тоді падає осені лист. То не проза