…За роками, що йдуть перехожо,
те що, йде собі, йде собі, йде..,
що ж ти, татку, мене розтривожив
в переддення весни, в переддень…

Просто вийшов, як є, у дорогу,
і пішов аж за сонце й за сніг,
розбудивши вселенську тривогу,
і спаливши мене у мені.

Знов чекаємо весня і літня –
так було в нас завжди у сім’ї…
Ти ж спішив, не діждав навіть квіту,
і тепер твої справи – мої…

Знав би, татку, як важко без тебе
мама – хвора, твій син – у світах…
А мені ж бо все чується в небі,
як журливо вертається птах…

Що ж ти, татку… Та я ж і не встежу
за отим, що не встиг, бо – сама…
я ще й досі шукаю ту стежку,
ту, якою пішов і… нема.

березень 2013 року