Зі свого дитинства найчастіше я згадую діда Степана, корову Марту, ворогів – кота Муню, який мене шкрябав, та півня, який нападав на мене. Пізніше з котом я помирився, а півень залишився моїм ворогом до кінця свого життя. Але коли до нас приїхали гості з міста, то півня зарізали, і ворогів у мене вже не було.
   А ще я пам’ятаю калюжу біля нашого двору. У спекотні дні вода нагрівалась так, що ходити босоніж по калюжі було для нас найбільшою радістю. Одного разу ми, я та Сашко на прізвисько Цвіркун, влаштували змагання: хто вище підстрибне, щоб бризки відлетіли якнайдалі: Я так захопився змаганням, що й не помітив, як мати схопила мене за комір і потягла додому. Вона зняла з мене штани й почала ними мене бити, а тоді примусила прати. Я намилював свою одежу, полоскав її, а сльози лились у воду.
   Скипнула хвіртка – зайшов батько. Дізнавшись про все, він сказав: “Я  завтра їду в Глухів до баби Степаниди. Куплю йому залізні штани та й хай ходить у них”. Серце моє завмерло, бо я з жахом уявив собі, як я  буду ходити в залізних штанах. Але коли я уявив собі, що буде як мене побачать сусіди Кіка, Батон та Колька Хряк, то сльози рікою полились із моїх очей.
   Скрипнула хвіртка, у  двір зайшла корова Марта, а за нею – дід Степан.
   -А хто це образив мого онука ? – спитав дідусь.
   -Б-били, -сказав я, схлипуючи.
   Я хотів усе розповісти, але сестра Галя випередила мене й швидко з подробицями виклала все, а тоді підійшла ближче до дідуся й підсумувала: “У Кіки в батька колгоспна машина в руках, щодня – калим, а в Батона батько – бригадир, так вони тих штанів можуть купити й десять, а ми бідні... І ви, дідусю, не заступайтесь за нього, не жалійте... Хай плаче.”
   -Та-а-а-к ! – сказав дідусь. – Залізні штани. Довелось мені такі носити. Пішли ми з дідом Опанасом красти кавуни в Петра Кабанця, а він спустив собак на нас. Вони й полатали нам одежу. Мама й купила тоді мені  залізні штани. Ох і намучився ж я. Штани ж не згинаються, скриплять, у них не сядеш, а як почну було знімати їх, щоб спати лягать, то коліна поздираю було до крові. А на вулицю хоч не    виходь – люди сміються аж за животи хапаються. Років п'ятнадцять я носив їх, а тоді вже матері купила звичайні, з шерсті”.
    Коли в мене вже закінчились сльози, дідусь покликав мене й каже: “Я придумав, що треба зробити. Завтра батько привезе залізні штани, а ти скажи: ”Мамо. А давайте я ці, старі, доношу, а тоді вже й нові почну носити.” І носи старі. Але бережи, на дерева не лазь, на колінах не повзай. Пройде років двадцать. Мати скаже: “Ці штани зносились. Одягай, синку, залізні.” А пройшло ж уже багато років ! Ти приміряєш нові, засмієшся й скажеш: “Мамо. А вони ж на мене не налазать. Я ж виріс уже”.
   Зрадів тоді я й щасливий ліг спати. Вранці я погнав пасти гусей. Я не грав з друзями ні в хрещика, ні в кості, бо все думав: купить батько залізні штани чи може, забуде. Нарешті настав вечір. Я загнав гусей у сарай і зайшов у хату. За столом сиділи батько, мати й сестри, вдягнені в нові  плаття. Вони смакували рибою, кавунами, бубликами та горіхами. Я теж сів за стіл і почав ласувати.
   Мама розпитувала батька про ярмарок, про бабу Степаниду, а тоді спитала, чи не забув він купити залізні штани. Моє серце завмерло.
   -Ні. Не забув,  - сказав батько. –Купив. У скриню замкнув.
   -Мамо! –кажу я. – Адавайте зробимо так: я доношу старі, а тоді вже й залізні буду носити.
   -Добре, -сказала мати.
   Я подивився на дідуся й підморгнув йому, тоді відрізав скибку кавуна й поніс йому в ліжко. Дідусь встав,погладив мене по голові й сказав: “Дякую”, а тоді почав їсти й розповідати, що колись на городі виріс такий кавун, що його не можна було докотити до хати, то довелось їсти на тому місці, де він лежав.
   Потім дідусь ще раз подякував і ліг спати.
   А вночі він помер.
  Як добре, що я тоді встиг пригостити його кавуном.

Анатолій Іванович Печений - член літ - мист. обєднання "Сіверщина", м.Глухів, Сумська область, Україна.