фентезі. На початку серпня черкаський телеканал «Рось» у вечірніх новинах зробив сенсаційну заяву: під час мандрів зникла група туристів, яка на каяках робила триденний спуск Дніпром. У групі було сім туристів віком від двадцяти до шістдесяти років. Ведучий новин сказав, що подробиці зникнення поки що невідомі і просить глядачів, що мають хоча б якісь відомості, телефонувати до редакції.
Першими відгукнулись служки буддистського храму «Білий Лотос», який височіє у центрі міста над Дніпром. Скупо, потойбічними голосами розповіли - від тих голосів глядачів, що слухали новини у прямому ефірі, навіть острах взяв - нібито бачили всі чотири каяки, які проходили увечері по фарватеру. І завершили свідчення незрозумілою фразою про те, що дух мандрівників незмінний і злився з природою.
Поспішив надати інформацію і капітан теплоходу «Оріон», що йшов в той вечір фарватером з річного порту до моста – проводив часову екскурсію для туристів з Німеччини. Іноземці були у захваті від краєвидів Дніпра, фотографували барвистий захід, мальовничі острови і трохи налякались за каяки, що пропливли надто близько до теплоходу. Мандрівники азартно управляли веслами, підстроювались під високі хвилі, що пішли від корабля і запросто могли перевернути їх крихкі човни.
Ще відізвались прихожани конфесії «Свідки Єгови», які нібито спілкувались з мандрівниками перед тим, як ті вирушили в подорож: запрошували на свої зібрання та трішки розповіли, що скоро кінець світу і врятуються не всі, а лише ті, хто вірує в Єгову. На жаль, нічого цінного в цій доповіді для журналістів та поліції не було, крім того, що мандрівники виявились атеїстами і були в гуморі, сказали, нібито будуть рятуватись самостійно.
Багато хто відгукнувся, бо літній сезон був у розпалі, відпочиваючі зайняли усі дніпровські острови та міські пляжі і не помітити з берега тих мандрівників не могли - раніше таких модерних каяків в Черкасах не бачили: новенькі, смугасто-жовті, сині, зелені. Дизайн човнів був якийсь чудний. Припускали, що привезено їх з Китаю чи Кореї. Мандрівники, які сиділи у тих каяках, були у жовтих рятувальних жилетках, тож потонути не могли.
На телебаченні згадали, що перед зникненням мандрівників усі три дні на Дніпрі вирувала гроза, дув вітер, на островах видирало з корінням велетенські дерева, та туристи на каяках якось пережили ту негоду і їх бачили, як вони повертались у місто та пливли фарватером.
Зателефонував фотограф, розповів таке: вів весільну зйомку на Пагорбі Слави з нареченими, що позували на фоні бронзової Матері-Батьківщини і мальовничого Дніпра, запевняв, нібито має кадри, в які потрапили смугасті каяки, що пливли до «Мурашиного» острова. Маячня, вирішили глядачі, бреше, де той «Мурашиний», а де Пагорб Слави? Нічого у фотографа немає на тих кадрах, рекламу тільки собі робить!
Зателефонували до редакції і робітники ремонтної бригади, що реставрували черкаський транспортний міст. Кажуть: бачили, як каяки підійшли до моста з боку Дахнівки, мандрівники фотографували міст, хоча це й заборонено,  поспівали «Реве та стогне Дніпр широкий» і пройшли між третьою та четвертою опорами, де ходять теплоходи та баржі.
Телефонували до редакції звідусіль - журналісти ледь встигали приймати дзвінки. Якась бабуся представилася рибалкою: мовляв, разом з чоловіком, - він у неї трохи глухенький, - рибалили у плавнях два дні тому і бачили каяки, мандрівників, усі були веселі, здорові, тихенько, щоб не злякати рибу, пропливли повз рибалок, побажали гарного лову та попливли далі.
То де ж вони поділись? Наче розчинилися. Вже скоро за справу взялися родичі зниклих - обшукували береги, острови. Мандрівники мали прибути з села Сокирна, що вище по Дніпру, де починався маршрут, - у висотний мікрорайон «Митниця» та здати каяки у прокатний пункт, але так і не з’явились. Подейкували, що мандрівники покрали каяки та кудись поховались. Та це дурня, бо всі члени туристичної групи чесні й порядні люди: молода сімейна пара архітекторів, двоє інструкторів, пенсіонерка-вчителька, студент-фізик та молоденька медсестра.
Аби мандрівники загуляли на якомусь острові, - то й таке припущення безглузде, бо у них вже скінчились продовольчі припаси, яких було розраховано лише на три дні. Та як могли зникнути і люди і каяки серед білого дня – досить незрозуміло.
Час невблаганно спливав, а мандрівників так і не знайшли. Телебачення потроху «замилювало» цю тему, бо до редакції надходили нові сенсації, проблеми: політичні економічні, побутові. Тож, засоби масової інформації почали забувати зниклих, лише нагадували громадянам: на річці треба дотримуватись правил безпеки, щоб не потонути, щоб не затягнуло у вир, не плигати у воду з «тарзанки» - можна не долетіти до глибини, наскочити на міль та ушкодити хребет.
Черкащани, втомлені небувалою серпневою спекою, сиділи на пляжах, у кущах, і їм було байдуже, що хтось там на каяках на Дніпрі зник. Хай не катаються на тих хистких човнах, треба голову мати на плечах – де і на чому мандрувати. Мабуть тим туристам гроші нікуди дівати. Зараз в країні таке діється! Економічна криза, дорожнеча, грошей багатьом на хліб не вистачає, а вони тут розгулюють, бач, – на дорогих каяках, радіють життю, насолоджуються благами цивілізації, наче на Сході немає війни, ніхто не воює, не вмирає. Пішли б на Донецьк воювати, як прості люди всі воюють. Зрозуміло, ті, що у каяках, певно, відкупились від військкомату, призову. Всі ж – молоді, але ж не воюють, вештаються, бач, по Дніпру, шибайголови! От ледарі, жирують!
Люди не хотіли й думати про таке – співчувати родичам тих зниклих на каяках. Хай би дома сиділи, а не блукали по Дніпру, де і до них багатенько народу вже загубилось, і нікого з зниклих ще не знайшли. От хоч би взяти острів «Семи голів», - що за базою відпочинку «Світанок». Років двадцять тому на одному з островів отаборились «дикуни» з Санкт-Петербургу - дві молоді родини з діточками. Звели намети, затягнули на ніч на берег човни, зварили вечерю, полягали спати. Та з берега їх вогнище угледіли хлопці, які шукали пригод. Було їх чимало – чоловік десять. Взяли труби, палиці, кастети, ланцюги, сокири, сіли в човни та крадькома підпливли до острова. Напали зненацька на сплячих відпочивальників, заходились трощити трубами усіх, кого бачили, живими не залишили нікого. Шукали в наметах чим поживитися – нічого цінного, крім консервів, не знайшли. Розлючені, відтяли голови своїм жертвам, покидали їх у кущі, а тіла скинули у воду та втекли.
Що цікаво, нікого потім не знайшли. Мовляв, то були не місцеві, такі озвірілі «шатуни» з’являються де-не-де - якась невловима банда, лютують, не залишають жодних слідів, надто обережні.
На тому кривавому острові, який прозвали «Сім голів», ніхто з відпочиваючих тепер не зупиняється, хоч він і дуже гарний, багато білого піску, мальовничі краєвиди, у річці прозора водичка, добре ловиться судак, сом.
Якісь туристи вже через багато років все ж спробували там зупинитись – уночі таке почалось: з’явились сім привидів зі свічками - ходять по острову, а ті свічки тихо дзвонять – на різні голоси. Так ті необачні туристи підхопились серед ночі, похапали речі, навіть не загасили багаття, сіли у човни і чкурнули геть. Тож тепер острів заріс хащами, стоїть похмурий, непривітний, а уночі з нього ллються навкруги тихі дзвони.
Або острів «Утоплениці», що знаходиться вище села Свидівки. Рибалки якось вранці побачили у воді дівчину, що нібито пливла. Здивувались – якось мляво рухається. Але тільки здавалось, що пливе - то була утоплениця, яка стирчала з води і вже розпухла. Викликали міліцію, рятувальну команду, витягли бідолашну з води. Зрозуміло, не сама втопилась - до ніг прив’язана величезна брила. Рочків нещасній було, напевне, шістнадцять. Десь захопили, зґвалтували та кинули у Дніпро.
Як і в попередньому випадку – нікого і нічого не знайшли. Хто вбив? І звідки ця дівчинка? Запитували по телебаченню – ніхто не подав заяву про зниклу. Перепитували по дитячих будинках – і знову нічого. По всій країні дали звістку – ніде ані чичирк. Як це? Людина є, а нікому вона не потрібна? Чи, може, була якась іноземка? Так і не дізнались ні ім’я загиблої, ні ім’я її вбивці. Але те місце, куди прибило тіло, назвали на її честь «Острів утоплениці», і всі оминають його, бо чують ночами з води тяжкий стогін.
Сучасні люди думають, що скорили природу, та природа думає інакше. Колись, в давні часи, Дніпро називався Борисфеном. Мільйони років тому, коли ще не було на планеті людей, Борисфен вже котив свої могутні води безкрайніми степами, мальовничими долинами, луками та різнобарвними гаями. Борисфеном назвали його в повагою і захопленням древні греки. «Bo-і-Sfе» – означало Бог усіх сфер. А люди, що оселились на берегах повноводної річки, назвали її Дніпром, бо думали, що на дні ріки живе цар Землі - Дні. Вони його славили, а себе називали – слов’яни – ті, що славлять Дні. Складали пісні, гімни про Дні. І згодом річка стала зватись Дніпро. Слов’яни шанували свою річку, що давала землі, усьому живому на ній життя. Кожної весни на березі Дніпра слов’янські дівчата збирались заради ворожби – сплітали та кидали у воду вінки – аби цар, що на дні, подарував їм коханого, родину, хатинку, дитинку – усе-усе, що годиться для щастя! Якщо вінок швидко плив кудись вдалечінь – вийти дівчині за чужинця та їхати за ним у невідомі землі. Якщо застрягне у кущах – немає долі, не буде ні любові, ні родини, вік дівчинці дівувати. Як пристане до берега - чекати скоро сватів, буде щастя й доля! В старі часи дівчата засмучувались, навіть горювали, якщо полишали рідне селище. А зараз дніпровські дівчата розбіглись хто куди, по всіх світах й забули свій край, свій рід.
Царя Дні поважали і древні греки, і поляни: землероби, скотарі, - шанували, вклонялись йому, водили хороводи, співали і грали на лірах, кобзах гімни, запрошували бога любові та родини Леля і Ладо дарувати щастя, гуляли весілля, народжували нове життя.
Слов’яни вірили - не можна зневажати царя Дні, кидати в воду сміття або плювати. Вода в Дніпрі була прозорою, цілющою, її пили, варили на ній їжу, найсмачнішу в світі – рибну юшку, гречану та пшеничну кашу. Цар Дні дарував слов’янам багато риби – сомів, судаків, карасів, лящів, коропів, щук, - їжі завжди вистачало. Так було віками і мало бути до кінця світу.
Але у двадцятому столітті прийшла на землю дніпровських полян людина, яка знехтувала законами природи та зупинила течію Борисфена - передавила йому горлянку і, як кажуть черкаські рибалки, «Дніпро вмер».
За наказом головного комуніста, керівника СРСР, у шістдесят першому році на Дніпрі, поблизу Кременчука, збудували греблю, і древній Борисфен перетворився на Кременчуцьке водосховище, а трохи згодом - на гниле, брудне, застійне болото.
Куди поділась віковічна краса Дніпрова, його чистота та велич? Стоїть водосховище зелене, смердюче, в густій рясці, заросло очеретом, водоростями, душить царя Дні, його ніжних русалочок, веселих водяних, беззахисну живність. Мертвої риби влітку у Дніпрі – повно, страшно дивитись – спливають черевом догори заморені коропи, товстолобики, карасі…
Та нічого не вдієш, Хрущов, великий реформатор соціалізму (як та шкідлива комаха хрущ з роду твердокрилих, пластинчастовусих), - занапастив природу, тепер людям з цим жити до скону. Слов’яни нібито воду у рота понабирали – усілякі хрущовські «хробаки» нищать їх природу, а вони мовчать, терплять, обживають те, що залишилось від великого Борисфена.
Перед тим, як Дніпро став велетенським болотом, всі села, що стояли на його мальовничих берегах, хрущовські вірні «личинки» зруйнували, зрівняли з землею, а селян переселили в чужі місця. Плакав народ, побивався, а більше за все – сам цар Дні: лютував, насилав на людей то бурю, то засуху.
Багато хто сумував за старим Дніпром, за красою його прибережних запашних луків, що дарували людям не тільки квіти, цілющі рослини, а тваринам пасовища. У Черкаси раніше приїздило багато селян, що привозили на базар найсмачніше в Україні молоко, сир, сметану, мед. На відпочинок та лікування до міста прибували люди з далеких країв, – бо тут було особливе, аж солодке повітря – завдяки віковічним сосновим лісам. Вся земля навколо Дніпра славилась красотою, чистотою та добротою.
А як зробилось водосховище - все змінилось, навіть повітря, люди захворіли та почали масово вмирати. Тепер у місті тхне сирістю, погано дихати, пансіонати переповнені хворими на судоми. Центральне кладовище - «Одеське» закрили, бо переповнене. Відкрили за містом нове і знову не вистачало місць.
Потім ще й Чорнобиль. Як сталась техногенна катастрофа, тоді Дніпро остаточно вмер - радіаційні води труїли рибу, землю, та вдіяти цар Дні нічого не міг, бо вже був не той – великий та могутній, перетворився на безсилого, ледь живого дідугана.
Цар Дні мав щось робити, рятувати свої води. Скаржився русалкам, водяним, що не розуміє, чому люди нехтують ним. Черкаські підприємства скидають у річку та притоки хімічні речовини, спотворена брудом ріка несе гидоту до Чорного моря, і далі – в океан, з цілющої вода перетворилась на отруту.
Та хто чує ті жалісні речі? Майже ніхто. Єдина людина, яка співчувала царю Дні – це Жак-Ів Кусто. Дослідник океану наприкінці двадцятого сторіччя зустрічався з ним на дні Чорного моря, де збирались царі європейських рік. Кусто бив на сполох, бо води морів та океанів забруднені, океан гине. Звертався на екологічних конференціях до світової спільноти, науковців, керівників країн, що річки, моря забруднені, а на півночі Тихого океану виникло велетенське, утричі більше за Францію, накопичення пластику, яке на початку двадцять першого століття спеціалісти-екологи охрестили «Східним сміттєвим континентом». Але й до Кусто мало хто дослухавсь. Очевидно, води океанів приречені до загибелі.
Та Дніпро якось ще бореться з людством, хоче щось гарне тут відродити, подолати перепони. І на водосховищі зненацька утворились невеличкі острови, котрі то з’являються, то знову зникають невідомо куди. Деякі заростають великими деревами, кущами, там оселяються зайці, кабани, єноти, лисиці, лелеки. Але люди бояться тих острівних тварин, бо вони не схожі на звичайних, мають надто хижу, ворожу поведінку.
Ось і острів «Мурашиний» - намився на Дніпрі майже напроти центра Черкас. Та відпочиваючі не їздять туди засмагати, бо острів окупували великі мурахи, їх там безліч. Вони дуже злі і спритні - не встигає людина стати на берег, як чорна товста мурашва починає жалити, вгризатись, упиватись у шкіру. Укуси болючі, пекучі, ноги, тіло опухає, спливає кров’ю. Людина роздирає шкіру, нервує, не спить ночами, звертається до лікарів, їй приписують звичайні ліки, мазі від укусів комах, але нічого не допомагає - тіло сходить гноєм. Уражені невідомою недугою бідолахи шукають зцілення у знахарів, спеціалістів за кордоном, а трохи згодом умирають. Подібних випадків сталось досить небагато, бо люди, як почули, що коїться, на острів «Мурашиний» вже ніколи не заходять.
Родичі туристів, що зникли на каяках, звертались, як годиться, до поліції. Слідчі обшукали усі острови біля міста, водолази - дно річки, але нічого не знайшли. Справа зайшла у безвихідь, сказали – «вісяк». Та який «вісяк» – майже на очах у всього міста зникло семеро людей та сім каяків, а поліція вже й закрила справу? Що ж то за поліція?
Товариш одного зі зниклих – черкащанин Дмитро, програміст, - вирішив пройти каяком сам-один увесь шлях, яким пливла група туристів, серед них його друг. Взяв напрокат одномісний каяк, такий самий – модерновий, корейський, смугасто-синій, домовився з водієм вантажівки про перевезення його до села Соснівка, вивантажився на березі затоки Дніпра, склав у каяк речі і вирушив у подорож. Вирішив сплавлятись неквапно - придивлятись до всього навкруги, розпитувати усіх рибалок, відпочиваючих, вглядатись у кожну дрібничку, у все, що ворушиться чи то на березі, чи то у воді  - та шукати підказку - де ж могла подітись група мандрівників.
Тільки-но Дмитро відплив від берега метрів п’ятсот, як на затоці здійнялась буря. Сонечко, що хвилину тому ласкаво припікало, сховалось за хмари, каяк кидало на всі боки, нібито почався дев’ятибальний океанський шторм. Напередодні Дмитро з форумів в Інтернеті дізнався, що саме в цих місцях, біля острова «Дубак», гуляє льодяний вітер, гонить величезні хвилі, то ж каяк міг запросто перевернутись. Юнак миттю зорієнтувався - повернув каяк носовою частиною проти хвиль. Човен страшенно гойдало, вітер пронизував наскрізь, на затоці був конкретний «дубак», і це посеред літа! Хлопець швидко підгрібав веслами, щоб не пропустити наступну хвилю, яка різко змінювала напрямок, нібито Дніпро грався з одиноким човнярем, випробуючи його спритність. Дмитро утримався, хоча й був весь мокрий, промерзлий, цокотів зубами, але все ж не перевернувся, а мав би – бо вперше в житті плив на човні. Якось незвично – один серед хвиль, якщо потоне, то навкруги ні душі, і ніхто тебе тут не шукатиме. А тут ще спалахували блискавки, гуркотіли почорнілі небеса - і ось така буря зовсім поруч з містом, з цивілізацією. Наодинці зі стихією Дмитро почувався одиноким та беззахисним, але страху не відчував.
Пристав до першого ліпшого острова, щоб перечекати грозу під тентом, збудованим туристами з дощок та фанери. Трохи заспокоївся, роздивлявся навколо - ріка бушувала, блискавки палали, але тент рятував від холодних дощових потоків. Дмитро присів на лавку під тентом, заспокоївся і замилувався красою гнівного Дніпра.
Гарно як, подумалось, нібито якийсь кам’яний вік, дика природа і я – первісний Homo sapiens. Дощ згодом скінчився, і Дмитро трохи прогулявся островом, та вже за хвилину пожалкував - в хащах повно сміття, піраміди екскрементів. Десь поруч чулись якісь підозрілі рухи, придивися – та на острові ж повно змій. Чи не ядовиті? І згадав, що саме цей острів у чатах звався «Зміїний», треба забиратись геть.
Дмитро згадав, що казали йому батьки: шануй природу. В дитинстві родина багато подорожувала країною у «дикунський» спосіб – з рюкзаками, наметами, казанками. Були всюди – на Дніпрі, Дністрі, Сулі, Росі, Волзі, Уралі, в Криму, Грузії, Вірменії, Молдові, Карпатах, Прибалтиці. Батьки Дмитра навчали, що в місцях відпочинку треба за собою прибирати, продовольчі відходи прикопувати, сміття вивозити, бо так робили до нас наші предки – тому і планета, і ми, їх нащадки – здорові і щасливі. Так було. Але не тепер - щось пішло у людей не в той бік.
Розчарований побаченим, Дмитро покинув занедбаний «Зміїний» острів, і поплив уже заспокоєним Дніпром далі. Всюди на річці було безліч плавнів. Рибалки кажуть, що той, хто не знає цих місць, може блукати тут і декілька діб, доки не знайде вихід до русла, тож краще туди без компасу не заходити. Дмитро чув гуркіт моторів – то в одному місці плавнів, то в іншому, плив далі, в плавні не занурювався, щоб не заблукати.
По опису з Інтернет-форумів, напевно, наближався до острова «Старої щуки». Як сповідають рибалки, у дев’яності тут зловили щуку вагою сто сорок кілограмів, віком понад вісімдесят років. Тобто, та водяна чудасія народилась ще за часів Миколи другого! А в череві «Старої» знайшли скіфську золоту монету!Тобто, на дні Дніпра лежать скарби скіфських часів! Побільше б таких щук потрапляло на гачок!
На острові «Старої щуки» стояли човни рибалок, які нещодавно прибули, тому нічого про мандрівників на каяках сказати не могли. Далі пропливав повз острів «Тирло» - тут паслись корови. Сільська жіночка, що наглядала за худобою, за невелику платню налила туристу в пластикову пляшку свіжого молока. Дмитра дивувало – як тварини опинились на острові? Жіночка сказала, що прийшли з села вбрід. Місцеві знають тут усі «стежки», худоба тим паче.
Парне молоко було смачним, майже солодким - ніколи раніше такого не куштував, а ще й на лоні природи – просто краса. Дмитро плив собі на човні і прислухався – навколо дивна, космічна тиша, якої в місті ніколи не було, аж моторошно.
Та раптом усе загуло, аж у вухах задзвеніло - почувся жаб’ячий клекіт. Болотні тварі змагались одна з одною в гучності, ревли все потужніше, здавалось – порвуть горлянки: це острів «Закоханих жаб». Дмитро наблизився і побачив, як зелені товсті ропухи лізуть одна на одну, запліднюються, ворушаться, складаються в величезну піраміду , та не здихають, пручаються, знову лізуть, ревуть несамовито, пристрасно, й тим занудством займаються все своє життя.
Юнак плив далі, хотілось звернути у плавні, хоч на хвилинку – подивитись на білі лілеї, яких ніде на річках майже не лишилось, а на Дніпрі ще повно. Тільки заплив у плавні –і зачудувався: білі ніжні квіточки стелились по воді, наче казкові зірочки, мовчазні, ласкаві. Не хотілось виходити звідти, тут би, у плавнях, й оселитись, збудувати на воді маленький дерев’яний будиночок, як роблять в’єтнамські рибалки, і насолоджуватись собі. Ото було б життя: прокидаєшся вранці, виходиш на місток, а кругом лілеї – тиша – синє небо, і нікого, ні душі.
Дмитро мешкав у черкаському мікрорайоні «Д», у маленькій квартирі з родичами, навкруги - галасливі сусіди, які гуркотіли через стіни, бились, лаялися. Там було пекло, а тут – в очереті – рай.
Чому не можна злитись з природою і нікуди більше не ходити - думав Дмитро? Стати птахою, жабою, змією. Чув, що на островах живе багатенько людей, які утекли з міста, збудували собі хатинки і живуть або одні, або з друзями, родинами, мають на островах сади, городи, худобу, збирають гриби, горіхи, полюють на кабанів, зайців, качок, ловлять рибу і майже не спілкуються з цивілізацією. Кажуть: у місті погано, люди дурні, не розуміють, що життя саме тут, на природі. Тутешнє життя просте, але справжнє і таке солодке.
Він плив і плив, поки не побачив острів «Мисливця». Чув, що тут є будинок, дуже гарний, але хазяїн, мисливець, що збудував його для себе, в ньому майже не з’являється, бо на острові уночі щось діється і лякає. Одного разу мисливець прокинувся від того, що хтось підпалив його сарай, вогонь мало не перекинувся на будинок. Мабуть, учадів би, якби не пес, що розбудив його.
Юнак пристав до берега, витяг каяк на сушу, прив’язав до дерева, роззирнувся: в лісі стояла велика дерев’яна хата, гарна та красива. Зазвичай на острові такі хатини не будують - це незаконно. Тому тимчасові будиночки роблять з різноманітного матеріалу – дощок, фанери, частин меблів. «Дизайн» тих хатинок шокуючий і дещо відрізняється від котеджів та таунхаусів, що вишикувались на березі річки під Черкасами - там живуть впливові та заможні люди, але кожному своє, місця на Дніпрі усім вистачить, аби воно було до душі!
Острів’яни, або «дикуни», не заздрять власникам таунхаусів і дуже задоволені своїм чудернацьким житлом, піклуються про нього - коли на зиму їдуть з острова, розбирають усе до дощечки, забирають і столи, і стільці, і лавки, і посуд, бо знають – знайдуться бажаючі цей непотріб прибрати до рук.
Дмитро зайшов до мисливського будинку, що був незамкнений - чисто, зроблені дерев’яні помости замість ліжка - можна переночувати, але спочатку треба повечеряти. Вийшов на двір. У лісі неподалік побачив добротний туалет, кругом прибрано, галявини чисті. Зібрав дрова для вогнища, дістав з каяка туристичний казанок, налив питної води з пляшки, встановив казанок на тринозі, розпалив вогнище і кинув в киплячу воду кашу з тушкованим м’ясом. Коли каша приготувалась, поклав її в тарілку і прислухався, здалось - хтось був поруч, чулось чиєсь дихання. Туристи попереджали - на островах живуть зайці, дикі вепрі, лисиці, бобри. Дмитро спробував налякати тварин -  кинув гілку в хащі, звідки чулись моторошні звуки. Раптом скрикнув і впустив на землю тарілку з залишками каші -  хтось його вкусив! Чортівня якась, що це могло бути? На руці кров. Було темно, тож Дмитро дістав ліхтарика та посвітив на подряпину - схоже на укус лисиці. От злодійка, очевидячки, хотіла попоїсти й собі каші. Плани насолодитись нічною тишею, зірками, місяцем, розвіялись. На самоті з незнайомим островом та дикими тваринами, відчував себе досить небезпечно. Згадав, що колись на острові кабани розірвали місцевого мисливця. А ще - якось лисиця у сосновому лісі, поблизу військової частини, укусила офіцера і через декілька годин той помер – тварина, як виявилось, була хворою на сказ. Тож тепер Дмитро точно у небезпеці - може вмерти просто тут, на острові, хижаки з’їдять його і ніхто не знайде, як тих сімох. Думав, що на природі можна гарно відпочити, помилуватись дніпровськими краєвидами, а потрапив у халепу. Вмерти від сказу в подорожі – це треба ж так постаратися! Чи не краще було б залишатись дома, у комфорті, сидіти на балконі за кавою, милуватись зірками - на безпечній відстані від хижих лис, вепрів, змій та слизьких жаб?
Раптом почув, що загула моторка - хтось наближався до острова. Напружився, – що за непрохані гості серед ночі? З човна вистрибнули двоє, побачили Дмитра, поздоровкались, казали, що брати мисливця, тож будуть тут ночувати, але недовго, бо рано вранці поїдуть рибалити - після грози, перед світанком добре клює.
Гості роздивились укус на руці Дмитра і підтвердили, що це лисиця, порадили протерти подряпину спиртом та перев’язати. Дмитро обробив рану і трохи заспокоївся, – може, минеться? Запропонував гостям приготувати чай. Рибалки погодились, але насолодитись чаюванням не довелось – їх оточили хмари комах - люто гули, кусали, лізли в обличчя. Рибалки повісили у будиночку «спіралі» від комах і ті втекли. Тож можна відпочивати.
Вночі Дмитро спав мертвим сном і майже не помітив, як рибалки о четвертій підхопились та пішли рибалити. Прокинувся від їх веселих голосів на березі. Вийшов на двір – сонечко вже піднялось і ласкаво пригрівало, навкруги благодатна тиша, наче ніде на світі немає нікого, нічого, ні війни, ні страждань. Тут, на Дніпрі, нібито починалось і закінчувалось життя, справжнє – без метушні, оманливих очікувань, економічних криз, революцій, кривавих війн. Тут був рай – без спогадів та сумнівів, без ревнощів та заздрощів. Навкруги нічого не відбувалось, час зупинився, лише гули комахи, співали птахи, ревли жаби, повзали змії, спалахували блискавки, завмирали лілеї.
Тут, на Дніпрі, ти - ніхто, ніщо, є тільки він - цар Дні, він вирішує – втопити тебе, чи ні, наслати на тебе комах, чи ні, нацькувати скажених лисів, чи ні, вбити тебе блискавкою, чи ні. Це там, у місті, ти пан – хочеш йдеш до кафе, палиш, п’єш, слухаєш музику. А хочеш - сидиш за комп’ютером, занурюєшся у мережу, заходиш у блокчейн, слідкуєш за курсом біткоїна, проводиш транзакції, купуєш криптовалюту, продаєш, втрачаєш electronic cach.
А ще в мережі знайомишся з друзями, потім вони зникають у самому центрі міста. Призначаєш дівчині побачення, купуєш квіти, але вона не приходить, бо у тебе немає ані квартири, ані машини. Ти не знаєш, що цим дівчатам треба – гроші, коштовності, подорожі? Мабуть, вони хочуть заміж за гладеньких бізнесменів, щоб мати все і відразу.
Ні, тут, на «Мисливському» острові, хоч як було небезпечно, але так тихо, що можна вмерти, зникнути і ні про що не пожалкувати. Напевно, це оманливе відчуття - дії білих лілій, які чарують і переносять мандрівників в неймовірний світ царя Дні. Що це за світ? Для кого він? Для русалок і водяних? Для рибалок, закоханих у тишу, річку та риб?
Та Дмитро тут чужинець. Його намір - пройти шляхом зниклих туристів, щоб знайти їхні сліди та свого друга, студента-фізика Петра. Вони удвох любили часами грати у шахи, бо були друзями дитинства. Майже не розмовляли, а навіщо? Петро був розумником і любив мовчати, любив книжки. Якось він сказав, що люди поділяються на розумних і тих, у кого немає власних думок. Ті, другі, живуть як тварини - їдять, п’ють, займаються сексом, йдуть на війни, вбивають одне одного, катують. І тих «тварин» на планеті, на жаль, більшість. Їх думками керують, і вони роблять те, що їм наказує верхівка. Тому треба просто читати книжки, займатись наукою, грати в шахи – це і є розумне життя, життя одиниць.
Дмитро любив проводити час з небалакучим розумником Петром, хоча сам майже змалку жив у мережі, тому вважав, що люди поділяються на тих, хто живе у Інтернеті, і на решту. Ті, інші, вдають, що живуть справжнім життям – спілкуються, теревенять про щось пусте один з одним у кафе, ресторанах, на роботі, в магазинах, на телебаченні. Але то не люди, то артисти, ляльки і ляльководи, усі придурюються, лише вдають життя, та від них нічого не залежить. Усе залежить від мережі. Все відбувається саме тут – політика, мистецтво, знайомства, транзакції, бізнес...
Рибалки запросили Дмитра подивитись на їх улов. Здобич багата – карасі, товстолобики, судаки. Рибалки розпалили вогнище і встановили мангал. Сказали: готуватимуть  фірмовий сніданок - судака гарячого копчення. А ще «саламур»: очистили товстолобика, порізали на невеличкі шматочки, посолили, притрусили цукром, поперчили, посипали зеленню та полили оцтом - хай трішки постоїть під гнітом. Порізали свіжі томати, посмажили яєчню. Дістали готовий «саламур» і копченого судака, поставили духмяну їжу на стіл…
О, це був неперевершений, найдивовижніший сніданок у його житті! Ріка, неповторні смаки, свіже повітря – що ще треба людині? Може піти поплавати? Хоч вода в Дніпрі й зелена, але ж прохолодна! Рибалки сказали: тут небезпечно – вир.
Парубок запитав, чи чули брати щось про зникнення сімох мандрівників на каяках. Рибалки відповіли, що на Дніпрі часто зникають люди – блукають у плавнях, або тонуть під час зимової рибалки, потрапляють у шторм. Одного разу під час бурі хвилі розгулялись такі величезні, що перевернули баржу. Екіпаж зник безвісти.
Бува, на островах люди щезають, нібито перестають існувати, бо не хочуть повертатись до міста. Ніхто їх тут не шукає, люди живуть «дикунами», ні з ким не спілкуються, їм так подобається – що ж тут зробиш? А коли зникають на Дніпрі каяки разом з людьми - це хоч і дивно, але зовсім не лячно, бо, мабуть, люди не захотіли повертатись у місто - і стали часткою природи.
Після сніданку рибалки зібрались, попрощались і подалися кудись собі далі. Дмитро думав, чи шуткували рибалки, чи казали правду? Якщо припустити, що Петро не захотів повертатись додому, до інституту, на факультет фізики, то що саме його примусило стати часткою природи? Або хто? Петро нічого такого нікому не говорив, навіть йому, а вони ж були друзями. Петро б обов’язково сказав, та хто знає – кожна людина це загадка. Дивиться тобі в очі, ти віриш, що вона тебе розуміє, любить, поважає, але ніколи не знаєш, що насправді на дні цієї душі?
Юнак зібрав речі, штовхнув каяк у воду і поплив за течією вниз – до Черкас. Нічого особливого не побачив, але, наближаючись до міста, раптом відчув якусь незручність, нібито позаду залишалось щось справжнє, а попереду наближалось щось неприродне. Пройшов під мостом – там кипіло будівництво, реставрація старої транспортної споруди, якій виповнилось понад шістдесят років. Попереду виднілись висотки мікрорайону «Митниця» - бетонні споруди різали око, нібито руйнували мальовничі береги Дніпра, хотілось їх посунути кудись подалі від берега, щоб залишились лише дивовижні зелені дерева, білі лілеї, стрункі лелеки. Та ні, до будинків ще далеко, попереду острови, які треба оглянути.
Зупинився на косі, що навпроти парку «Сосновий» - пусто, багато бруду. жодних слідів. Ось і ще - острів, що напроти «Яхт-клубу». Нічого особливого – купи екскрементів, паперові пакети, багато пластику.
І, нарешті, острів «Мурашиний». Саме поблизу нього востаннє бачили мандрівників. Тутешні попереджають, що острів досить неприємний, тут ніхто не зупиняється, щоб засмагати, та треба все ігнорувати і дійти до кінця.
Затягнув шлюпку на берег, зняв кросівки, кинув на білий пісок та пішов прогулятись островом - шукати сліди друга. З сипучої породи миттю винирнули чорні голови величезних мурах - підкопались під каяк та швидко сховали його під товстим шаром піску. Захопили кросівки - і ті щезли у білій сипучій масі…
Наступного дня телеканал «Рось» оголосив про зникнення ще одного мандрівника на каяку, просили про будь-яку інформацію. До редакції телефонувало багато людей, але свідчення були ненадійними: хтось стверджував, що каяк без пасажира плив біля острова «Семи голів», хтось бачив човен біля острова «Утоплениці» - порожній, без людини.
Куди подівся хлопець на ім’я Дмитро, який розпитував усіх черкаських рибалок про свого зниклого друга Петра – невідомо. Люди думають, що рано чи пізно усе з’ясується. Можливо, юнак покинув Черкаси та оселився десь на острові, або поїхав до друзів чи на роботу – за кордон. Ніхто того не відає.