Повесть Потроху, день за днем, Віка вивчала багато старовинних пісень. І дивувалася: - Яка краса - народне багатоголосся. Стільки років в музичній школі та інституті вивчала симфонії, опери і навіть не уявляла собі, який золотий скарб ховається зовсім поруч - в душі народних митців. - Нічого дивного в цьому немає, - відповіла Степаніда. - Село і місто це два різних світа. В місті співають інші пісні. Там все інше - порядки, їжа, навіть кохання. В селі одружуються на все життя. А в місті кохається, як би це сказати, хто з ким хоче. Одружуються "по зальоту". Раз у раз розлучаються. Плід кохання часто й густо вважають зайвим і викидають свою кровиночку на смітник, тобто, роблять аборт або штучні роди і таке інше. Як на мене, в місті все не натуральне. Я б там не змогла жити. Чи можна жити в бетоні та асфальті і не чути кожного дня і ночі, як гудуть бджоли та заливається соловейко, не бачити кожного ранку схід сонця? Городяни, навпаки, кривляться від огиди, бачачі коров та свиней. Думають: яке в селі все бридке і як нудно в селі жити, бо нічого не змінюється. Але ж городяни навіть не уявляють, як чарівно Цар Небесний кожен день змінює і прикрашає Природу. Взимку покриває землю пухнастим снігом, малює казкові візерунки на шибках, в'є інеєм вишиванки на гілках дерев. А в місті люди що бачуть? Дивляться в телевізор. Хай бог милує. Ні, там штучне життя, як на мене. Поки вивчали пісні, розмовляли та раз на тиждень слухали новини - економили батарейки, коли вже й наступила весна. - Мої тюльпани на клумбах, мабуть, зійшли, - зітхала Віка. І запитувала Степаніду. - Так як нам перемогти кацапську навалу? Якщо ви кажете, що до нас заходило багато загарбників, як встояли ми? Бо народи, загарбані Росією, майже усі втратили свою культуру і свободу. - Наш народ також неодноразово майже прогаював і свободу, і культуру. Це було ще за часів кривавого варяга - князя Олега, і за часів гвалтівника, братовбивці, князя Володимира, якого в народі прозивали вилупком-перевертнем, за те що змінив рідного бога Перуна на чужоземного Сина Божого, і за монгол, і яничар, і ляхів, і москальського кріпацтва, і за часів більшовизму. Усіх полян, сколотів, лісовиків, хто прагнув волі, хто боровся за збереження національних духовних скарбів, - і царизм, і більшовизм, знищували. Віка пригадала й своїх дідів, яких більшовики стратили. - За що? - запитала Степаніда. - Прадід був офіцером армії Української народної республіки, захищав Київ проти більшовицкої навали, його розстріляно в двадцять другому. А мій дід, селянин, створював та співав гуморески проти більшовицьких недоумкуватих порядків. Закликав селян ігнорувати колгоспи, де люди працювали, як кріпаки, задарма, а діти пухли з голоду. - Ой, лишенько. Тож ти навіть не бачила свого діда і пісень його не чула? Степаніда зажурилася і задумливо заспівала пісню на слова Кобзаря. "Не вернуться запорожці, Не встануть гетьмани, Не покриють Україну Червоні жупани. Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче; Тяжко-важко сиротині, А ніхто не бачить..." - Перемогти росіян, мила моя, трудно, - продовжувала стара, - бо вони за характером дуже люті і їх безліч, а ми добрі, навіть зараз - баби наші годують російських поленених. А на Майдані, згадай, пригощали басурманів з Антимайдану. Нема у нашого народу ненависті до ворогів. А лише жалість Але встояти нам треба, ой, як треба. Завдяки своїй культурі, напевно, це можливо. Бо наша культура все перемагає, вона зцілює і надихає. - Виходить, якщо ми страждаємо віками від навали російської, то їх бог сильніший за нашого Перуна? - У росіян немає ніякого бога. Якщо зеки - це їх армія, якщо кадирівці - це підкорені та зломлені чечени, якщо буряти гвалтують наших жінок та дітей, то який у росіян бог? Сатана - ось їх ідол. Одного дня, коли жінки обідали, почули сигнал : три рази хтось прокукував. Жінки здивовано переглянулися. Хто ж це може бути? Невже хтось з села залишився живим?! - Ось що, - сказала Степаніда. - Йди до озера. І якщо я не повернуся, пірнай і пливи. - Куди? - Вода виведе тебе з печери. Так казали колись наші хлопці. А я піду гляну, хто там. Нічого не бійся! Віка стояла сполохана. - Йди ж бо! - наказала стара. Віка кинулася до озера. А Степаніда пішла відчиняти земляний отвір. Віка сиділа біля озера - було моторошно. Що там? Пастка? Що зі старою? Плигати в озеро? І що далі? Де ж там вихід? Але раптом почула сміх. І відлегло від серця. Побігла хутко до Степаніди. Із темряви показалися двоє незнайомців у камуфляжній формі. Придивилася. І впізнала. Це були бджолярі. Далі буде