Сьогодні, 25 лютого, виповнилось вісім років з дня смерті великої української співачки,  владарки унікального мецо-сопрано, лауреата конкурсу співаків ім. Т. Г. Шевченко, солістки Донецького оперного театру, старшого викладача Сумського педагогічного університету - Людмили Рекуненко.
Не знала вона,  не уявляла собі, що саме в ті місяці, коли вона – така молода та квітуча - тяжко хворіла та помирала, будуть – через вісім років – відбуватись такі болючі та трагічні події в Україні.
І майже як співпало: неподалік від місця її поховання, на центральному кладовищі, вчора, 24 лютого, ховали Героя Небесної Сотні – Олексія Братушко.
Ось він, місяць лютий… Уніс стільки молодих життів. Викосив найкращих…
Те, що Людмила була приголомшливою співачкою, мало хто тепер згадує. Вона працювала в останні роки викладачем співу в педагогічному університеті та заслуговувала і на професора, але була лише старшою викладачкою.
А в Донецькій опері їй не простили усі старі примадонни, що вона – така тоді молода – тільки-но прийшла у театр і зразу ж отримала статус солістки. Усілякі кулуарні інтриги за її спиною призвели до того, що їй надавали можливість виходити на сцену лише раз в півроку.
Як казала велика українська співачка, колоратурне сопрано, солістка Віденської опери Вікторія Лук’янець, що в партократичній  країні вирішується усе за зв’язками – хто тут свій і свояк, а не завдяки професійним навикам та  унікальним здібностям. Таланти в такій системі ні до чого. Зв’язки – понад усе. Тому майже у самій в світі співучий (після Італії) країні - співаків великих обмаль. Хто зміг із талантів поїхати за кордон, той там і має видатні досягнення.
Та й коханий чоловік, соліст донецької опери, теж піддався заздрощам і зрадив кохану. Він не міг, мабуть, стерпіти той факт, що коли вони разом виходили на сцену (вона - у ролі Батерфляй, Чародійки та ін.)  глядачі довго вигукували  саме ім’я співачки, нагороджували саме Людмилу нескінченними оплесками, несли саме їй великі букети квітів.
Та Людмила залишилась вірною коханому. До кінця свого короткого життя вона залишалась одиначкою, хоча завше так мріяла про сім’ю та дітей.
Людмила виросла в пісенній та дружній сім’ї у Сумах. Коли збирались її родичі в родинному домі на Роменській, то лунали чарівні багатоголосні пісні. І Людмилі вважалось, що то співають якісь славетні артисти – такі гарні у всіх були голоси. А коли вперше заспівала і маленька Людмила, тітка-співачка сказала їй: ти станеш великою, навчайся, обов’язково.
Але вона довго на це не наважувалась. Бо була сором’язливою, дуже спокійною і ввічливою. Як можна стати великою артисткою - з таким характером? Її ровесники були спритніші за неї в усьому, і вона не могла наздогнати їх зі своєю скромною, сором’язливою вдачею.
Тому вона вибрала філологічний факультет сумського інституту і закінчила його успішно. Та щось мучило її.
Людмила була впевнена: саме спів – це її життя. Вона не може не співати. І ось, так пізно вже для початку зоряної кар’єри – майже у двадцять три роки вона поступила до сумського музичного училища. Чому ніхто не підказав їй поступати зразу до консерваторії?
У співаків є велика дилема – педагог. Багато співаків втрачають голос із-за неправильної постановки голосу та невірного трактування голосових можливостей учня. Зв’язки перемикаються і голос пропадає.
Таке ж лихо трапилось і з Людмилою. Її викладач давав такі незручні для її голосу вправи,  поводився зневажливо, що скромна дівчина замкнулась, почала відставати в навчанні, а голос майже зник.
Коли вона закінчувала училище, то отримала приголомшливий вирок «професійно нездатна». Все було скінчено. Вона – бездара. Тітка помилилась. Людмила повернулась до філологічної професії.
Пройшов час, і Людмила поїхала у Крим. Там відпочила, прогулялася по свіжому повітрі в горах, серед ялівцевих дерев та біля моря …
І ось одного вечора вона вийшла з дому відпочинку до моря і стала на пірсі.  Нікого ніде не було. Затишна та тепла ніч. Сходила луна, світили зорі.   Море виблискувало місячною доріжкою. Було так тихо і романтично.
І Людмила заспівала. Спочатку тихо – пробуючи голос. Як же вона здивувалась, коли відчула, що голос повернувся. Він зростав. Вона співала українські пісні, романси. Потім оперні арії. І на завершення заспівала «Наталку». І повернулась, щоб піти спочивати. Але зупинилась  приголомшливо від подиву. Уся набережна була усіяна відпочиваючими. Вони тихенько повиходили з домівок і затаївши подих слухали диво дивне – великий голос Людмили.
І тут над морем вибухнули оплески. Це були перші гучні та нескінченні оплески слухачів, шанувальників таланту Людмили Рекуненко. І вона повірила – тепер я буду співати.
Потім була Харківська консерваторія, перша премія на конкурсі вокалістів, праця в Донецькій опері.
А ще була старенька та хвора мама. Заради якої Людмила полишила оперу і повернулась до Сум.
Її дім знаходився на Роменській, біля собору, на відбудову якогось дав у свій час всі свої кошти її дід.
Людмила викладала понад десять років спів у педагогічному університеті. Її студенти поступили до Київської консерваторії та працюють солістами у столиці.
Співачка вела безупинно благодійну концертну діяльність. Ніколи не потребувала кошти за свої виступи на концертах у університетах та філармонії, органному залі Троїцького собору.
Кожного року на новорічні та інші свята вона придумувала сценарії та разом з колегами розігрувала сценки з співом для учнів та колег.
Вона ризикнула і стала першою виконавицею моїх музичних творів – дуже складних за римом, мелодією, ідеєю. Саме для неї я творила всі свої твори:  Реквієм « Миттєвості життя» у чотирьох частинах для голосу і органу, романси на вірші сучасних поетів та Гімн до 345-річча міста Суми. Навіть відомі київські та сумські солістки не наважились виконати музику сучасного автора. А Людмила ризикнула і мала великий успіх у глядачів – в Сумах і Києві. Це завдяки їй великий та наполегливій праці я зробила чотири авторські концерти та була прийнята до Союзу композиторів України.
Реквієм «Миттєвості життя» Людмила виконувала разом з органістами О. Желудковим та О.Ковалем. Це був дуже непростий для виконання твір. Перша частина відтворює останні хвилини життя людини. А друга – як душа полинула у інший світ. Третя та четверта частини – це відродження душі і її політ у всесвіт, де безупинно вирує життя, весна, любов…
Коли Людмила виконувала «Миттєвості» на Київському музичному фестивалі у 1996 році, то столичні газети написали: « У залі декілька годин виконувались твори молодих авторів і панувала нудьга. Слухачі майже засинали. А на завершення – виконувався Реквієм нікому невідомого автора. Всі з полегшенням чекали кінця фестивального вечора. Але як тільки вийшла на сцену великого залу консерваторії Людмила Рекуненко, публіка раптово прокинулась і слухала з подивом незнайому співачку, її дивний голос та надзвичайний твір молодого композитора. Всі запитували – звідки це вони? Який же подив охопив слухачів, коли вони дізнались, що це прибульці з провінції – міста Суми. Там є співаки та композитор рівня Європи?! Це було приголомшливе відкриття, подвійне, – співачки і композитора».
Та знову ж – партократія. Гучні оплески, публіка дивується, преса теж. Голова конкурсної комісії говорить: дуже талановито, гарантовано – премія.
Як ми раділи з Людмилою. Як мріяли – наше життя зміниться і ми почнемо якусь нову та блискучу творчу кар’єру. У нас з’являться кошти ( у ті часи зарплату нам майже півроку не платили, крім чаю, картоплі та кабачків ми майже нічого і не їли). Мріяли - переїдемо до Києва – тут ширші можливості для творчих людей…
Та знову ж – кумівство та зв’язки. Мені про щось натякували… І не дали ніякої премії. Так ми з Людмилою  - розчаровані - і поїхали собі.
Потім ще був виступ на Площі Незалежності у Сумах. Людмила виконувала разом з духовим оркестром сумського артучилища гімн місту Суми, написаний мною до 345-річча міста.
Це було феєричне виконання гімну  – хід козаків на конях, несіння старовинного прапору та підняття його під музику – в присутності адміністрації і сумчан.
Треба сподіватись, що ви здогадуєтесь, що було далі…
Нам нічим за цей громадський подвиг не відплатили. Нагородою був лише чайник Сумського фарфорового заводу. І на цьому спасибі. А обіцяли – представники з адміністрації - навіть узаконити гімн і зробити нас за це ще й почесними громадянами міста. Не узаконили. Все відкладали. І навіть загубили і ноти, і запис, і вірші…
На першому моєму авторському концерті у 1993 році, коли Людмила виконувала  Реквієм, слухачі в Троїцькому соборі (тоді – органному залі) плакали. А по закінченню – довго не могли вгамуватись, аплодували, навіть ведуча сказала, що це ще не кінець концерту, та дарма, люди були збентежені та вдячні. А Людмила – так і збереглося на відеозаписі – елегантно та скромно вклонялась – ще і ще… Це була велична королева співу. Не з провінції. А з Всесвіту.
Царствіє небесне тобі, Людмила. Пам’ятаємо, шануємо та любимо тебе, велика співачко!