Оповідання хоррор
Щось не так з цією вулицею. Певно, винна назва – Грімчака? Це на честь якогось героя війни або комуністичного діяча? Сучасні екстрасенси пов’язали б назву з громовержцем Перуном. Грім небесний здавна лякав людей, нібито натякав на невдоволення небесних сил кимось або чимось.
Ось і минулого літа сталось у Черкасах надзвичайне лихо – небеса розверзлися, вдарила блискавка і вбила молоду родину: чоловіка, дружину та їх дитину - збирали на городі огірки. Навіщо їх знайшла та блискавка в полі? Небесному володарю не сподобалось щось у зв’язку з тими огірками? От і зрозумій тих богів. Видно, все просто – родина не помолилась, перш ніж йти на город? От володар і розгнівився - таке буває. У народі раніше казали: коли тривога, то до Бога. Люді вперті, думають, що вони тут, у своїй садибі, усім керують і про Отця забувають. Ось Всемогутній і нагадує: треба вклонятись небесам, дякувати за щедрий дарунок, мовляв, як би не ти, Всевишній, той не бачити нам такого доброго врожаю…
І це не пусті балачки. Такий звичай є й досі у народів півночі. Ті ж самі ханти й мансі нізащо не підуть на полювання, поки не помоляться богам, бо як не вклоняться, то й не бачити здобичі. Або ще гірше – можна потрапити у якусь халепу, наприклад, не влучити в ведмедя з першого пострілу, а що буде далі – ліпше не думати. Тому аборигени півночі справно моляться богу полювання, не лінуються, живуть, як то кажуть, у гармонії з природою.
А ось на вулиці Грімчака майже всі мешканці забули що це таке – вклонятись небесному володарю. Тут люди живуть за своїми звичаями. Якими? А хтозна. В кожній хаті свої звичаї. Чи не тому й вішаються раз за разом – то в одному дворі, то в другому? От і думай - це чиєсь прокляття чи просто випадковий збіг обставин? А що воно таке – збіг? Так, збіг – це й є гнів небес.
Назвати вулицю іменем Грімчака було, можливо, великою помилкою. Краще б назвали вулицю іменем вареної ковбаси, якою славилось місто. Черкаський м’ясокомбінат, що тхнув на все місто чимось в’їдливим: спаленими рогами та копитами, тощо, постачав варену та копчену ковбасу по всій Україні. Хоч у радянські часи ковбасу ніхто в магазинах майже не бачив. А лише – «по блату». Або інколи «викидали» найдешевшу – «Любительску», яку стрімголов гребли з прилавків.
Але не про це річ. Комбінат працював, ковбасу виготовляв. От і назвали б вулицю, що розташувалась неподалеку, - «Варенка». Така назва викликала б тільки приємні почуття, люди б жили на «Варенці» з радістю і нікому б не вдарило в голову піти з цього світу. Допевне й так, але ніхто не вносив подібної пропозиції до місцевої влади, і люди, що у самому розквіті, один за другим чинили тут самогубство.
Вулиця Грімчака декілька разів перейменувалась. Колись це був провулок Лазо. Отакої! Провулок раптом перетворився на вулицю, як це? А якби ж озеро Балатон, наприклад, перейменували в море? Та народ у Черкасах такими нісенітницями не переймається. Йому начхати – чи вулиця Грімчака, чи провулок. А хоч назвіть проспектом назвіть, усе одно!
Так от, як тільки провулок Лазо став вулицею Грімчака – тут і почалось. То один господар вдавиться, то інший. Як починається весна, квітнуть сади, тьохкають солов’ї, то так і шукай на груші або шовковиці свіжого повішеного. Чого саме на весні й саме на вулиці Грімчака? Хто його знає. Тут без екстрасенсів не розберешся! Або без послідовників «фен-шуй» - це стародавнє китайське вчення, яке стверджує, що дім, в якому мешкає людина, це святе місце, де живе його особисте щастя.
Мудрі китайці вважають: як ти ставишся до навколишнього світу – чи з шаною, повагою, піклуванням, чи навпаки,  - то й світ реагує на тебе відповідно. Хто шанує порядок навколо себе, той закладає саме тут своє майбутнє, тобто щастя або нещастя. «Фен-шуйці» впевнені: є місця, що слушні для людини, а є погані та небезпечні, тому ніколи там не оселяються.
Але це так вважають китайські філософи. Кому відомі їх вчення? Хто живе за їх витонченими та надто складними правилами? А у черкащан своя філософія. Тут усі живуть так, як їм заманеться, без законів «фен-шуй». І без «варенки». А дехто - без щастя.
Та що дивно - ніхто ні на вулиці, ні в місті, не звертав уваги на те, що люди з невідомих обставин один за одним кінчають з собою в такий жахливий спосіб – повішанням, зовсім молоді, не сіло, не впало. Жодна душа не турбувалась з цього приводу. Вішаються – то й хай собі. Які дурниці. Паки – то така їх доля. Напевно, – це їм, самовбивцям, так заманулось.
Першим пішов з життя Борис з будинку сорок шість. Скільки осель на вулиці? Двадцять. Але до чого тут номер сорок шість? Так сталось саме тому, що вулиця Грімчака ніяка не вулиця, а провулок, як було сказано. Сама вулиця починається десь за кілька кварталів звідси, потім загинається в провулок, а далі - простягається ще на декілька кварталів, аж до об’їзної. Ось маленький провулок, де усього двадцять будинків, і має цифри від сорока до восьмидесяті, тобто – лише парні.
Навіщо ж було, скажіть, маленький провулок додавати до великої вулиці? То ж дурня якась, бо це ніяка не вулиця, це провулок. Нема чого дивуватися – у Черкасах відбувається багато досить незрозумілого.
Тож довжелезна вулиця Грімчака бере свій початок майже у центрі міста, біля загальноосвітньої школи №11, а далі йде повз цвинтар. Правда, хто ж тепер згадує, що колись тут було старе кладовище, яке за часів Хрущова зрівняли з землею і зробили в цьому місті міський парк «Першотравневий»? Настроїли веселі атракціони, кімнати сміху - «криві дзеркала», каруселі, фонтани, танцювальний майданчик, який пам’ятає ще духові оркестри, вальси, танго - це коли парубки запрошували дівчат до танцю, кружляли з ними в парі (а не порізно, кожний сам з собою, як на сучасних дискотеках), а потім проводжали дівчат додому, читали вірші під зорями, дехто навіть скоро й одружувався - саме такі дива відбувались після отих «совєтских» вальсів.
Але не все так життєрадісно було у «Першотравневому», алеями якого до школи №11 поспішали вранці учні. Малі школярки у фартушках та бантиках, з іллічовськими зірочками – «октябрята», у червоних краватках - піонерки, намагались ходити групами, бо в кущах кожного разу на них чекав «неприємний» сюрприз, угледів який дівчатка верещали і кидались прожогом хто куди. І що ж то був за сюрприз? Та неважко здогадатись. Соромно зізнатись, але деякі радянські громадяни у роки перемоги соціалізму мислили ще не досить по-комуністичному. Очевидьки, - шепотілись перелякані школярки, - то були якісь божевільні чи чокнуті. Бо вони чомусь стояли у кущах напівголі, штани спущені, а в руках тримали великий блідий відросток, з якого чоловіки в туалеті зазвичай відливають, і гойдали їм досить спритно, аби юні перехожі мали змогу отримати задоволення від цього захопливого видовища.
Діти приловчились обминати ту пастку з божевільним, чи чокнутим, ходили в обхід, іншими алеями, але не досить свідомий радянський громадянин раз відразу міняв позиції і виникав в іншому місці парку, звідки знову чувся сполоханий дитячий галас…
А ще в парку траплялись де-не-де провали старих могил. Люди оминали з острахом ті земляні отвори, зате двірники нічого не боялись, заглядали з цікавістю у провалля і навіть, бувало, знаходили в глибині дещо цікаве: старі монети, прикраси, годинники. Якось поруч з однією труною угледіли запліснявілу пляшку вина, відкоркували її, пригубили вміст на смак. Сподобалось. Перехрестились, побажали покійнику царствія небесного і прикінчили усе до дна. А потім довгенько ще хизувались, що ніколи не пили гарнішого на смак вина, ніж те, яким почастував їх небіжчик.
У часи «пєрєстройкі» «Першотравневий» парк занепав, заріс хащами, які «приватизували» наркомани, став темним та небезпечним. І на нього, кінець кінцем, наклала руку церква Московського патріархату, що збудувала на узвишші величезний храм. З цього приводу в останні часи в місті точаться запеклі суперечки з віруючими іншого, Київського патріархату. І це не дивно. Бо життя, треба констатувати, ніколи не буває спокійним, особливо на кладовищі – тут або танцюють, або онанірують, або ширяються, або ділять Бога.
А поруч з храмом Московського патріархату вже декілька років росте і зовсім фантастична споруда – у вигляді величезного ковчега (чи, бува, не Чікагського патріархату?). Будівництво споруди раптом завмерло разом з кранами, стоїть мовчазно, набундючено, лякає усе місто, - либонь, тому, що всесвітній потоп відкладається? А коли «Ковчег» таки добудують, то станеться диво? І кладовище перетвориться на велетенський корабель, який – разом з трунами, по парі усілякої пари, - одного щасливого дня таки врятує світ і вирушить у всесвітню подорож, до Раю, або ще далі.
Далі по вулиці Грімчака розташувались будинки приватного сектору. За ними - ботанічний сад педагогічного інституту, де зростають стрункі ялини, горіхи та яблуні. Навесні в саду лунають пристрасні зойки та стогін. Зрозуміло, що квітучі сади повсякчас навівали розмаїті бажання: кому – кохатися, кому – повіситись.
За ботанічним садом - знову приватний сектор. То й йшла б ця довжелезна вулиця ген-ген собі. Але міська влада вирішила долучити до неї ще й маленький провулок, чим внесла плутанину у свідомість городян.
Листи, газети, квитанції та навіть бандеролі з-за кордону тепер часто-густо надходили замість провулка Грімчака до вулиці Грімчака, або навпаки. (Мабуть, той Грімчак був дуже видатним радянським діячем, якщо йому надавали стільки шани: називали на його честь і вулиці, і провулки, але прості люди навіть не здогадувались, що то за один – той Грімчак: більшовик, радянський військовий, архітектор, герой соціалістичного труда, хто?).
Та завдяки незрозумілому адміністративному вибрику чиновників у місті знялася метушня і сум’яття. Бо листоноші, які приходили на Грімчака, були впевнені – перед ними справжнісінький провулок, а не вулиця. Тому кожного разу плутались й досі плутаються, кладуть пошту у скриньку за іншою адресою. Ось і виходить, що, наприклад, мешканець вулиці Грімчака №50 може отримати виклик чи то до суду, чи то до військкомату, в той час, як на цю звістку з нетерпінням чекає мешканець провулку з тією ж самою назвою.
Плутаються і водії черкаського таксі, і «швидкої медичної допомоги», які не можуть знайти на Грімчака будинки за номерами 42-78. Бо на головній трасі розташовані будинки за номером сорок і відразу вісімдесят. Нікому на думку не спадає, що потрібні їм номери ховаються у якомусь непримітному провулку. Тобто вулиці.
Якщо хтось з мешканців, бува, викликає «Швидку», він, бідолашний, довго пояснює телефоном – як проїхати, до якої зупинки автобусу, та усі подробиці: про те, що стоїть навпроти провулка, чи вулиці, чорти його забирай, - кіоск «М'ясо-сало», жовто-блакитний паркан, і що треба повернути з вулиці у провулок, який і є та сама вулиця Грімчака. А тим часом хворий вже конає. Отака дурня.
Борис жив у будинку сорок шість разом з матір’ю. Коли одружився, переїхав у однокімнатну квартиру. Його майже ніколи не було у місті – працював водієм. Повертався з відрядження раз на місяць і бачив свою дружину у компанії з чоловіками, п’яною. Одного разу повертається і знову - веселе товариство, яке почитає з нього глузувати, запрошувати до столу, щоб разом випити, а дружина кричить, що її чоловік бовдур: не п’є, не веселиться, то хай валить звідси до бісової матері. Товариство замовкло, принишкло: цікаво – що вчинить чоловік? Той – махнув рукою і пішов геть. А саме – додому, до своєї «бісової» матері, на вулицю Грімчака.
Тітка Орися зустріла сина на порозі, але в хату не пустила. «Чого прийшов, телепень? Знову Валька з хати вигнала? – гримнула на сина. - І що ти за мужик після цього? Прибіг до матері жалітись, як той школяр? Та виклич міліцію і хай тих п’яниць заберуть у відділок, а дружину побий! Покажи характер. Сором який, жінка вигнала!». І гепнула дверима.
Вранці зателефонувала – поцікавитись, чи замирився син з дружиною? Відповіла невістка, зухвало сміялась: «Та ви мені більше не указ! Я вчора собі знайшла іншого, справжнього чоловіка. А ваш тюхтій-синочок хай йде у дупу!».
Мати замислилась – оце так, не замирились, паскуди! Тоді де ж ночував син? Ачей, у сараї? Пішла надвір шукати. Йде за хату. І раптом налетіла обличчям на щось тверде. Здригнулась – перед очами чиїсь чоботи. Глянула вгору – а на старій груші висить її син-тюхтій. І вже захолов. Допевне, відразу, як тільки мати не пустила, і без роздумів – за мотузку й на грушу…
Так сталась на Грімчака перша трагедія, про яку шепотілись сусіди, засуджуючи матір, мовляв, не підтримала сина, що був у розпачі. Пошепотілись та й замовкли. Нікому й діла не було – чого повісився, дурний просто, слабак. Тітка Орися, бідолашна, так побивалась, так тужила за сином, що стала несповна розуму. Але байдуже, життя триває.
Новий суїцид здійснив парубок на прізвище Рева з будинку сімдесят. Такий файний, кучерявий - дівчата за ним умирали. Красень, просто вилитий Адріано Челентано. Любив співати, сипав жартами, вся дітвора на вулиці його обожнювала. Як побачать ще здалеку, галасують: «Рева йде, Рева!». І раптом - знаходять його на старій велетенській шовковиці. Баяли – було йому пороблено. Дівчата не поділили, от і наврочили. Таке траплялось на вулиці не один раз.
Господарі, частенько, знаходили у своїх садибах – на городі чи на клумбі - металеві або картонні коробки, де були сховані якісь вузли з нитками, гнутими цвяхами, леза для гоління, усілякий непотріб. Не знали – звідки це сміття взялось і що з ним робити? Та якби знали, просто б спалили, бо то відьми чаклують або на смерть - заздрять, або хочуть причарувати - кохають. Либонь саме Реву хотіли приворожити та щось пішло хибно, не той вузол нав’язали. І красень пішов з цього світу, не сказавши нікому, – чого йому тут бракувало. Та й Реву швидко забули. Самовбивць у народі не шанують. Говорять зневажливо: «Хочеш жити – живи, не хочеш – умирай!».
А в оселі сімдесят вісім раптом повісився зовсім юний хлопчина – п’ятнадцятирічний Сашко. Такий гарненький, мов янгол, але дурненький - злигався з наркоманами. І почав усе виносити з дому – заради дози. Нещасні батьки своє янголятко й лікували, й возили до бабок – відшептати. Усе даремно. Одного разу вирішили: годі з неслухом панькатись, буде по-нашому! Поставили залізні двері, повісили на вікно грати і замкнули хлопця в кімнаті. Тепер нікуди не збіжить, нічого не винесе і буде забувати ті наркотики. Ось так одного разу замкнули сина і пішли на роботу. Приходять до кімнати, а бідолашний Сашко висить на люстрі. Пішов з життя – таким недосвідченим ще, малим пташеням. Залишив батьків невтішними, бо був єдиним сином.
Будинок шістдесят два на вулиці (або провулку) вважався найзаможнішим. Тут мешкав підприємець Вадим - стрункий, чорнявий, справний. Все у нього було – кохана дружина, донька-красуня, успішний бізнес. І раптом повісився на старій абрикосі. Дерево весною цвіло як ніколи. Мало б дати багатий врожай. А дало ось який. І навіщо повісився? Чого не вистачало? Та все ж в хаті було. Дав комусь у борг і його порішили? В його ж садку? Та міліція нічого не знайшла. Люди проказували – не хотіли знайти, бо той, кому Вадим позичив гроші – дуже впливова людина. Справа темна. Знову люди погуторили та й замовкли. І не звернули уваги на те, що вже багатенько повішаних, як для однієї невеличкої вулиці. Чи провулка?
Ніхто в місті ні на хвилину не замислився: вулиця Грімчака, очевидячки, така «щедра» на самогубців тому, що за законом «фен-шуй» розташована якось не так? У вченні «фен-шуй» говориться: «Вулиця – це шлях, і він кудись веде – у темряву або до світла». Як у старовинній казці – стоїть богатир на перехресті, а там, на камені, написано: підеш наліво – смерть знайдеш, направо – щастя. Так і Грімчака, – певно, вела кудись у пекло, і це пекло забирало лише чоловіків. А це було дивно.
Четвертим повішаним став Левко з будинку п’ятдесят два. Але коли він переставився, жодна душа за ним не пожалкувала, бо бився з усіма на вулиці і по району. Хижий був чоловік. Відсидів за вбивство, вийшов на волю і взявся за сусідів-пенсіонерів. Залізав до їх садиб і грабував. Старі виходили у двір, щоб захистити своє майно – він їх, немічних, лупцював та калічив. Валив на землю та танцював на їх тілах, вибивав зуби, знущався і сміявся. Одного старого вперіщив обухом, трохи не забив до смерті. І приказував: будете скаржитись міліції - вб’ю!
Повісився Левко на старій яблуні, саме тоді, коли вона пишно цвіла. Чого він вирішив прикрасити собою дерево – незрозуміло. Усі його, розбійника, боялись, навіть бажали йому смерті, тому раділи. Припускали, що злодію допомогли. Не міг же він і далі безкарно знущатись з пенсіонерів? Міліцію, рекли, він давно підкупив. Але ж хто допоміг – невідомо.
Ігор з сорокового дому вдавився якось незвично - у каналізаційному колодязі. Чому саме там? Мав великий сад, гарну батьківську хату. Усі самовбивці з Грімчака вішались, як змовились, на деревах, а цей утнув ось що – у каналізації. Чи йому теж хтось допоміг? Але хто? Цей бідолашний чоловік був тихим і непомітним. У дитинстві був сором’язливим, усього боявся, у школі вчився погано і рано почав пити. Працював вантажником, але за пиятику його щоразу звільняли. Став збирати пляшки. І ось повісився. Дейкали – допився до зелених чортів, от і вкоротив собі віку. Та чому в каналізації? Яка гидота. Якщо є свій садок? Приємніше ж, либонь, вішатись - милуючись квітучим садком, вдихаючи аромат запашної яблуньки…
Ні з того, ні з сього нещодавно вдавився ще й Дмитро з будинку п’ятдесят шість. Золоті руки – усе робив по дому, у дворі, дбав про сад. Сусіди запрошували Дмитра зробити усілякий дрібний ремонт – налагодити крани, налаштувати двері, перекрити дах. Нікому не відмовляв. Дружина його також добра господиня - засадила палісадник на вулиці трояндами, тюльпанами, мала свій прибутковий квітковий бізнес. Та бідолашний Дмитро ніде останнім часом не працював, бо мав поганий зір. Жалівся, що жити немає сенсу. А як угледів, що зацвіла черешня, взяв драбину, заліз на дерево, вибрав товстішу гілку, зашморг - на шию та й стрибнув вниз. Чого? Люди балакали: була в невдахи манія – хотів вкоротити собі віку. І чого йому бракувало? Дружину молоду, синка полишив малого, от недолугий.
Таким чином, шибеників на тій небезпечній вулиці Грімчака за останні роки набралося вже чимало. І мали бути пояснення – чому людей саме тут тягне закинути собі на шию зашморг? Та решту мало турбували такі дрібниці. Вулиця жила своїм життям, тут з’являлись нові родини, перебудовували хати, народжували дітей. І не звертали уваги на те, куди ж, кінець кінцем, йде вулиця, до чого вона приводе – до темряви чи світла?
Ніхто з тутешніх не помічав, що вулиця розташовується дійсно досить незвично - починається якось зверху, на горі, а потім потроху спускається долу, і впирається в канаву, повну якогось лайна, що тече нібито з якогось комбінату.
В своєму кінці вулиця повертає у вузенький провулочок, через який люди проходять до залізничної колії та на пішохідний міст. Сотні людей йдуть цим шляхом до вокзалу, тягнуть валізи, пакунки, торби, коляски, кошики. Це жваве місце, де завжди поспішають, запізнюються, біжать щодуху, волають, підганяють одне одного. І саме цей провулочок, довжиною якихось п’ятдесят метрів, напрочуд занедбаний і неохайний, бо тут ніколи ніхто не прибирає. Навіть ліхтаря немає. Вздовж бетонної стіни, що відгороджує колії, ростуть велетенські будяки, асфальт став дибки, а в канаві - бруд.
Люди, що поспішають на потяги до Одеси, Києва, Гребінки, Знам’янки, Золотоноші, увечері йдуть по провулочку у цілковитій темряві, дихають смородом з канави, не бачачи нічого попереду. На перехожих провулочком, бува, нападають, грабують, ґвалтують. Час від часу серед ночі чуються зойки, крики, потерпілі звуть на поміч. Але вулиця спить - їй байдуже.
Так, одного разу, вже років двадцять тому, повз канаву з нічної зміни йшов чоловік і раптом наскочив на чийсь ніж. На цього бідолаху тут, у провулочку, чекали троє підлітків. Їм, пройдисвітам, заманулось серед ночі випити, а грошей не вистачало. Тож напали на першого ліпшого, хотіли пограбувати. Чоловік той, простий робітник, від ножового удару помер на місці. В його кишенях було усього три карбованці.
Рекли, що злодіїв так і не знайшли. Чи навпаки – зайшли та відпустили, бо їх батьки були заможні і впливові. І таке прорікали. Сталось це напередодні першого самогубства.
Родичі загиблого поставили у провулочку, біля стічної канави, серед будяків, бруду, металевий пам’ятний знак: «Любому таткові, чоловіку, сину». І приносили деякий час сюди квіти, вінки. Та кмітливі жебраки невдовзі спиляли той знак – на металобрухт.
Як подейкують місцеві, - щось таки є загадкове на тій вулиці Грімчака, або провулку, що шибеники тут ну аж ніяк не вибувають. Напевне, – причиною є той закон «фен-шуй», за яким в усьому винна бридка канава. Або винуватці самі мешканці, що безтурботно живуть поруч з згубним місцем?
Над цим черкащани ані трохи не замислюються. Життя таке коротке, треба поспішати на потяги, до Одеси, Києва, ще кудись  - аби подалі від страшного провулочка…
Але не шукайте цю сумнозвісну назву – Грімчака - на мапі міста. У зв’язку з декомунізацією, її нещодавно знову перейменовано.