Я мало смотрю телевизор и практически не употребляю алкоголь. С другой стороны, считаю себя ужасным лентяем – можно делать намного больше, правда.

Дякую. Каждый сам выберет себе фаворита на выборах. Думаю, это снова будет голосование по принципу не «за», а «против». Наверное, это необходимый этап, который нужно пройти на всех уровнях

Якщо газета „Суми і сумчани” була поганою до Міненка, з Міненком і буде такою після Міненка, то яка взагалі різниця, хто редактор цієї газети?
Значить, не дєвочєк надо мєнять, а ліжка пересувати, правда? Тобто вирішувати питання з комунальною газетою, яка не потрібна нікому, крім купки депутатів, які полюбляють за наші податки роздивлятися свої фізії на газетних шпальтах, треба радикальних шляхом.
Але якщо подивитись на ситуацію з боку, який пропонуєте ви, тобто „вільного редактора і журналіста утискають прокляті бютівці і дозоровці, дайош свободу слова!”, то дійсно ви маєте рацію. Лише не забуваємо, що грати завжди потрібно за правилами. А правила для комунальної газети скрізь такі: або мер, або депутатська більшість її контролює. Пан Міненко (я, до речі, ні такого журналіста, ні такого редактора не знаю. Депутата – знаю, журналіста – ні) зайняв свого часу цю посаду по квоті БЮТ, коли ті ж бютовці довели попереднього редактора (це справді був редактор, журналіст. Так, не директор, не видавець, але фахова людина, без сумніву) до того, що вона, наплакавшись, написала заяву про звільнення. Тоді, до речі, причини винайшли такі ж: незадовільний матеріальний стан газети і т.п. Ну, і де були ваші вигуки про свободу слова та політичні утиски? Так що пан Міненко (хто це йому набрехав, що він редактор, господи?!) рік чи два отримував досить непогану зарплатню та інші нарахування за роботу, в якій він дилетант – і цим може бути цілком задоволений, бо отримав навіть більше, ніж заслуговує. А на виході він що посіяв, те й зібрав. То ж де ви бачити тут несправедливість, питається? В чому утиск свободи слова? Все правильно. Побув паразитом на тілі міського бюджету – злазь, дай іншим поніжитись.
Міненко, до речі, активно виступає зараз як рупор Партії регіонів на різноманітних зустрічах. Як ви думаєте, це правильно як для „головного редактора”? От наберуть ПРУсаки більшість, стане Федорченко мером – хай і призначають Міненка редактором „СС”. Не за просто так же цицероннічає „незалежний редактор” перед виборцями, Януковича прославляє, правда ж?

Это, кстати, был не аукцион, а конкурс. Информацию взял там же, где и все остальные – газете «Сумы и сумчане». Сейчас, если не ошибаюсь, обо всех конкурсах и аукционах сообщают также на сайте мэрии. В этом нет проблемы.

Потому что мы позволяем чиновникам над собой издеваться – вот почему.

Если все будет ок (т.е. не случится революции, контрреволюции, не придется уезжать из страны), то планирую по традиции презентовать «По той бік пагорба» в конце ноября-начале декабря в ТЮЗе.

Наверное, да, есть. Как и в каждой книге, в каждом творческом акте есть автобиографическое что-то: воспоминания, желания, мечты, сны. Чего не коснись в жизни (и за некоторыми ее пределами) человека – все автобиография. Прошлая, настоящая, будущая. Даже творчество знаменитых фантастов середины-конца прошлого века Айзека Азимова или Рэй Брэдбери, например, как теперь выясняется – в некотором смысле автобиография человечества, написанная наперед, как мы сейчас понимаем.
О содержании книги всегда трудно рассказывать. «По той бік пагорба» - достаточно сложная книга. Как всегда, написано мною в легком стиле, но по восприятию – очень непростая. Говорят, ее приятно читать. Надеюсь. Приведу здесь аннотацию:

У кожного з нас є свій Пагорб спогадів, на який ми повертаємось.
У кожного є свій горб сумління, який тисне на нас.
Кожен має свою таємницю в минулому.
І на кожного з нас на ринзі життя чи не кожного дня очікує найголовніший бій – бій з тінню спогадів і сумління.
Бій за право залишитися самим собою.
За право покинути Пагорб і ринг із високо піднятою головою.
Вражаюча історія українського хлопчини на прізвисько Вуж, який за тиждень має битися у Відні за омріяний титул чемпіону світу, після чого його обіцяють убити.
І тому Вуж через двадцять років повертається на головний ринг свого життя – на Пагорб, де на нього чекає найголовніший ворог. Повертається, щоб перемогти свій страх, щоб скинути горб сумління, щоб перемогти свого одвічного супротивника, щоб здобути у цьому двобої самого себе, а, можливо, і повернути кохання.

Не хотел бы. Украина – моя Родина, и я буду жить здесь до тех пор, пока мне не будет угрожать реальная опасность физического уничтожения. Это единственное, чему я не могу противостоять. Как никогда, я полон решимости и желания борьбы. Казалось бы, странно, но я ни в чем не разочарован, наоборот, Майдан – это не выученный за пять лет урок, который закаляет настоящие характеры. Не время распускать нюни. Пусть уезжают те, кто «…будує нову країну». А мне хорошо и в старой: да, коррумпированной, да, бедной, да, местами убогой. Зато она – свободная. И эта свобода по капле каждую секунду вытравливала все, что перечислено выше. Да, для позитивного результата нам будут нужны миллионы таких секунд, но я не променяю ни одну из них на «нову країну» в стиле этих господ. Поэтому жить я хотел бы в Украине – и только здесь.

Мне нравится быть.

Когда-то слушал много-много разной-разной хорошей и очень хорошей музыки совершенно разных стилей. А потом как оборвало – перестал интересоваться новинками, зациклился на своей коллекции, любимых исполнителях. Долгое время жил без музыки, года два или три, странный период – я слушал людей. Тоже музыка в некотором смысле, особенно, когда китайские женщины говорят)
У меня мама очень любит джаз, очень большая коллекция. Глубина этой музыки потрясает, однако, этно сейчас тоже в фаворитах.