Автор родом із Луганська, але жила у Києві та Львові. Хоча книга написана 6 років тому, проте досі лишається актуальною, адже в ній йдеться про життя заробітчан.

Письменник прагне пояснити, що сам не розуміє, так і Євгенія хотіла пояснити собі, чому люди виїзджають за кордон, шукаючи кращого життя. Головна героїня книги емігрує з України. "Зрозуміло, що люди їдуть зі своєї країни не від хорошого життя, бо жити стає дедалі важче. Чим далі - тим гірше".

В книзі описана доля матері-одиначки. Сама Євгенія працювала у дитбудинку. Розповідає, що від побаченого стало не по собі, тому вирішила вилити усе у книзі. Емоції, і те, що гнітить людину потрібно переносити в літературу, аби не бути травмованим душею. Треба виповісти це людству.

Головне бажання авторки, яке описане у книзі - це бажання аби всі жінки в Україні були щасливими.

Сама автор жила за кордоном у дуже важких умовах. Книгу написала, адже вважає, що усі повинні знати, як поводяться із заробітчанами не лише в Україні, а й поза нею.



Євгенія поділилась, що за кордоном людина дуже закривається. Українці - нація, яка говорить. Говорить про проблеми, свої тривоги, не може мовчати. А у Німеччині ж, щоб не сталось - у всіх все завжди добре. А у Швейцарії, наприклад, у країні, яка випереджує усіх у технічному розвитку, майже найбільший відсоток самогубств у світі. Там нема культурного шоку. Вихідцю із України там важко говорити, нема з ким поділитися про багатство своїх відчуттів.



Євгенія Сенік має свою мету: виграти грант і зробити тур по світу українською діаспорою. Вважає, що те що не скажуть люди, треба говорити за них. Наразі є уривки, перекладені німецькою мовою, а також вона шукає видавця. Письменниця розповідає, що там почала розуміти глухонімих.

Також юна авторка відвідувала зону АТО. Зізналась, що давно пише книгу про війну. Почала працювати над нею ще до подій на Майдані, а зараз так вийшло, що проводить паралелі.

Провідна лінія у книзі, це момент, де головна героїня Марія йде з 5-річною дитиною і з собакою, та розповідає їм про чарівну країну «У». Розповідаючи про пейзажі та людей, жінка сама поринає у свої спогади.

«Діти і природа стирають межі між національними та природними межами» - врезка.

Євгенія розповіла, як вживалась у роль матері одиначки.

« Я працювала за кордоном нянечкою. Я доглядала за 5-річною дівчинкою, яка майже не бачила своїх батьків. В неї є все - купа іграшок, всі необхідні умови для комфортного проживання, але не було уваги батьків. Вони приїзджали лише іноді побажати доброї ночі донечці. Я вчила її плавати, вона боялась води. Розповідала їй історію про лісову мавку Лесі Українки. Оскільки дівчинці було дуже цікаво її слухати, то мій друг зі Львова знайшов книжку у перекладі на німецькій і відіслав її поштою. Був випадок, коли друг поляк сказав, що у мене є дитина в Україні. Схоже, я так вжилась у образ матері-одиначки, що навіть навколишні думали, що у мене дійсно є чадо.»

Досьє
Євгенія Сенік - народилася 1986 року в Луганську. Закінчила Луганський національний університет імені Тараса Шевченка. Останні кілька років письменниця жила у Львові та декілька тижнів у Києві. Дописувачка журналу «Просто Неба». У своїх творах приділяє багато уваги соціальним проблемам. Прозаїк, філолог, учитель німецької мови. Бере участь у соціальних проектах.Любить мандрувати Україною та світом. Багато часу працювала в Німеччині нянею і, незважаючи на всі труднощі, встигла полюбити цю країну. Знаючи багато мов, вона воліє спілкуватися та писати тією, якою молиться – рідною українською. За цей час Євгенія видала такі твори, як «Przepraszam, навчи мене мовчати» («Крок», 2007), а також збірник оповідань «Письмовий стіл» («Крок», 2015)