- А ви знаєте, що у нас в «онко» лежить боєць? Він після операції, дуже виснажений, і його ніхто не провідує! - у слухавці мобільного світився контакт знайомої операційної медсестри.

Пізнього вечора, після роботи йдемо провідувати хлопця. У загальній чоловічій палаті вісім ліжок, ремонт востаннє робили, напевно, ще при Союзі.

Перше, що бачимо, ясні сірі очі на худому обличчі й щиру усмішку, бо «до нього прийшли». Сашко Сурай народився 1977 р. і усе життя прожив у с. Чапліївка Шосткинського району. Якраз перед війною поховав дружину, а раніше - матір. Із рідні у Сашка тепер тільки батько, але той має іншу сім’ю. Тому спілкування більше по телефону…

- Я взагалі-то тесля, але берусь за любу роботу. Біда, що в нашій Чапліївці її катма. Виживав господарством: город, корова, птиця, а як брав хліб у магазині, то записували у борг, а після заробітків віддавав, - Сашко про своє життя переповідає просто, без хитрощів.

І весь він дуже проста й щира людина. Лікують бійця на загальних підставах, хоча у нього є і «воєннік» з відповідними записами, і «корочка» учасника бойових дій. Чому? Бо хоч і є розпорядження МОЗу про безкоштовне лікування бійців, але по факту ліків у сумському онкодиспансері просто нема. Причина: хронічне недофінсування галузі. Отож, ліки, перев’язувальний матеріал та все інше боєць купував власним коштом…



- От я чому, коли почалася війна, пішов до військкомату? Бо туга задавила. Отак один у хаті. Жінки немає, мамки немає. І обізватися ні до кого. Піду, думаю, може так на добре діло людям згоджуся… Попав у четверту хвилю. Зарахували до 14-ї Володимир-Волинської окремої мехбригади, і став я «номером обслуги» самохідної 122 мм гармати. Перший час був мандраж: а раптом не справлюся, підведу хлопців, бо «срочку» служив мотострілком і «саушку» бачив уперше. Але з командирами нам повезло – вправні, кадрові, справжні, та й із хлопцями як одна сім’я, було розуміння, що виконуємо справжню чоловічу роботу. «Саушка» стріляє на відстань до 15 км, але там, де ми були, а це с. Кременівка, Володарське, Гранітне під Маріуполем, фронт мав складну  лінію, то найчастіше «працювали» з відстані 7 км. Бо якщо так ефективніше, то й про власну безпеку не думаєш. Дуже часто й самі попадали під обстріли, вели артилерійські дуелі. Хоча Мінські домовленості і «всьо такоє»…

- А якщо по нашій піхоті гатять, то що, мовчите - сидите і дивитесь? - питаємо недовірливо.
- Нє, за своїх треба вступатись.
– То вступалися?
- Так отож… - Саня видихає й на пару хвилин примовкає, ніби знов проживає те, що стало головним у його колись звичайному житті.
Поклавши руку на розпанаханий і зшитий живіт, продовжує сповідь: 
-  Чи турбував шлунок до війни? Ні. Але постійно без апетиту, і важкість була. На війні теж не одразу почалося, бо спершу болі можна було терпіти. Та й до кого звертатися? Раз підійшов до санітара-хлопчини, той дав пігулку активованого вугілля - усе, що в нього було «від шлунку». Але навесні так скрутило, що ледь дихав, і чим далі, то гірше. А останній місяць до дембеля аж пеком пекло. Але свій строк я відслужив справно: рік і два місяці. А 8 липня повернувся додому... Я сам відчуваю, що після операції мені на краще. Так, болять операційні шви, але нутрощі вже не горять. Рана добре загоюється, бо я худий і жилавий. Чи буду боротися за одужання, чітко виконувати приписи лікарів? Звісно, що так! Після війни я змінив ставлення до життя.

Насамкінець ми вмовляємо Сашка сфотографуватися для газети, щоб і читачі побачили його просте й світле обличчя. А уся палата підказує, як краще відзняти бійця. Скромний Саня несподівано для себе тепер у центрі уваги, купається у хвилях вдячності. Як тільки він, одягнувши післяопераційний бандаж, піднявся на ліжку, одразу стало помітно, наскільки виснажила бійця хвороба, як то кажуть, «шкіра та кості». При зрості 175 см – вага 43 кг.

- Але то нічого, - жартує Саша, - головне, що каркас цілий, а м’язи наростуть. Скільки мені коштувало лікування? Трохи більш як 6 тис. грн. Зняв із картки усі заощадження. Більше немає. Тепер буду наново заробляти, бо через кілька місяців знов сюди на «хімію» - кажуть, ліки дорогі.

Відчуваючи, що Саша втомився, та й інші пацієнти хочуть покою, швиденько прощаємось, обіцяючи прийти на вихідних. А коли йдемо до зупинки, ще довго ятрить сумління: ну треба ж було хоч обійняти! Та то нічого, як будемо у Сашка наступного разу, обов’язково «породичаємося». Тільки живи, Саню! Живи довго…


Кожна ваша гривня бійцю стане в нагоді:
Картка ПриватБанку №4149 4978 2024 3980
отримувач Сурай Олександр Миколайович
тел. волонтера Громадського фонду «Суми» - 095-35-69-399 (Тетяна)