Чтобы их имена остались в памяти и лишний раз напомнить о каждом, кто положил сердце и душу за Украину Gazeta.ua собрала информацию о боевых и не боевых потерях июля в зоне АТО и за ее пределами. В целом это 49 человек. Самому молодому из погибших воинов было 19 лет, самому старшему – 62. По данным сводок пресс-центра АТО за июль на Донбассе погибло 20 бойцов, 67 получили ранения, 682 раза противник нарушал режим «тишины». В зоне АТО с 00:00 24 июня по 31 августа действует «хлебное» перемирие, которое объявили, чтобы собрать урожай.

Боевые потери
1 июля
Володимир СИНИЦИН, 24 года, родом из Новониколаевки, Херсонская область. У бойца осталась мать.
Загинув унаслідок підриву на міні з "розтяжкою" поблизу Пісків Ясинуватського району Донеччини. Служив у 34-му батальйоні "Батьківщина" 57-ї бригади. Володимир закінчив Професійно-морський ліцей при Морській академії 2012 року. 9 січня 2014-го підписав контракт на військову службу. Брав участь у боях за Савур-Могилу. Захищав Амвросіївку, Степанівку, Маринівку, Григорівку. У бою під Мар'їнкою отримав поранення та контузію. Після лікування у шпиталі повернувся на фронт. Служив у Щасті на Луганщині. "Ніякими словами не можна передати горе батьків, які втратили єдиного сина. На згадку про Героя, я просто не маю права не сказати про Володю кілька слів. Воювати почав у 20 років, з 2014-го. Поранення, контузія, знову у стрій. Весь час заспокоював маму, що "все добре, у нас не стріляють". Одне з останніх прохань сина: "Якщо мене вб'ють, усиновіть дитину", - розповів В'ячеслав Видиборець.

Сергей "Киргиз" ДЯДЧЕНКО, 37 лет, родом из с. Шевченковое, Черкасская область. бойца остались мать, жена, брат и сестра.
Загинув унаслідок підриву на міні з "розтяжкою" поблизу Пісків Ясинуватського району Донеччини. Старший сержант, служив у 34-му батальйоні "Батьківщина" 57-ї бригади.
Сергій народився у Киргизькій Республіці. Згодом сім'я Дядченків переїхала в Україну. Після закінчення дев'ятого класу юнак вступив до Звенигородського училища. За спеціальністю - тракторист-електрик. Наприкінці 1990-х проходив строкову військову службу у ЗС України на посаді старшого навідника, потім командира гармати та командира відділення. Після служби працював трактористом у колгоспі рідного села. 15 травня 2014 року пішов на фронт добровольцем у Кіровоградський 34-й батальйон. Прослужив один рік. 2016-го підписав контракт з черкаською в/ч В 5912. "Це вже був не перший його контракт. У нього вся сім'я героїчна. І брат служив, і сестра була в АТО, уже повернулись. Ще один брат - Віктор Бойко - загинув, захищаючи Україну, 2014 року", - сказав сільський голова Шевченкового Сергій Смалько. Старшина машинно-технічного забезпечення 34-го батальйону "Батьківщина" 40-річний Віктор Бойко загинув, звільняючи від терористів село Олександрово-Калинове Костянтинівського району Донецької області. "А кажуть, що герої не вмирають... Та все одно, тяжко усвідомлювати, що людина, з якою провела частину дитинства, живучи по-сусідству, навчаючись у школі та граючи у м'яча, загинула. Найдобріший однокласник. Вже тоді він був справжнім чоловіком, захищаючи дівчат від "нападів" задирикуватих хлопців. Наш Вампірчик, шкода, що так сталося. І на душі гидко-гидко від поганої новини про твою смерть. Найбільше, що ми можемо зробити для тебе - пам'ятати тебе. Бо все ж таки Герої не вмирають", - написала у Facebook Наталія Олійник. Напередодні смерті, 30 червня 2017 року, сержанту Сергію Дядченку присвоїли звання старший сержант. Фото загиблого воїна розмістять в експозиції 57-ї бригади головного музею АТО України у Києві (Національний музей історії України у Другій світовій війні).

3 июля
Андрей СМЕТАНИН, 35 лет, родом из с. Риздвянка, Запорожская область. У бойца остались мать, жена и дочь.
Загинув від кулі снайпера поблизу Світлодарської дуги на Донеччині. Старший сержант, служив у 43-му батальйоні "Патріот" 53-ї бригади. Наприкінці 1990-х працював у КСП "8 Березня". Строкову службу проходив у Білоцерківському зенітно-ракетному полку. У серпні 2016 року підписав контракт на військову службу. "Прогортала стрічку - це не життя, а дисертація для психіатра. Я не знаю, що і як вже писати. Сьогодні під час чергового "перемир'я" від кулі снайпера загинув Сметанін Андрій. Мені дуже шкода. Вибач. Спи спокійно", - написала волонтер Дар'я Андрусенко-Якотюк.

4 июля
Владимир БРИЧАК, 40 лет, родом из Берегово на Закарпатье.
Загинув від кулі снайпера у серце неподалік Торецька на Донеччині. Володимир служив у 15-му батальйоні 128-ї Закарпатської бригади. "Казав, що любить читати філософські книжки, а їх на передовій бракує, тому тішиться, коли хтось привозить щось для його бібліотеки. - після загибелі воїна написала на Facebook-сторінці спільноти "Повернись живим" журналістка Анастасія Федченко. - У нього була борода і втомлені очі. Засмаглі руки впевнено тримали автомат. Мужнє обличчя, спокійний голос. Володимир боровся за життя ще півгодини. А потім втомився і здався, цей чоловік із бородою і засмаглими руками. Я подумала, що десь за півтори тисячі кілометрів, на іншому кінці країни сьогодні заплачуть рідні. І цей біль не мине, просто трохи вщухне. А ще я подумала, що через усю країну поїде машина із цифрою 200 на лобовому склі. Зі страшною, чорною цифрою. Володимир востаннє поїде додому, у сонячне Берегове...".

6 июля
Роман НЕТЕСА, 19 лет, родом из с. Демидовка, Полтавская область. У бойца остались родители и младший брат.
Загинув від кулі снайпера поблизу села Кримське Новоайдарського району Луганської області. Старший солдат, служив водієм у 16-му батальйоні "Полтава" 58-ї бригади. Після закінчення школи пішов до армії. Контракт на службу підписав у лютому 2016-го. "Я його місяць тому агітував повернутися зварювальником до свого батька, де він працював до служби. На що він відповів, що підписав контракт", - сказав Олег Федорченко. "Рома був працьовитий, дружелюбний, життєрадісний. Був оптимістом, не любив говорити про війну. Коли проводжали, просив, щоб не плакали. Завжди був настроєний позитивно. Мав дуже багато друзів. Завжди усміхався. Дуже любив свого брата. Планував у серпні поїхати разом з ним та зі своєю дівчиною Танею на море, - розповіла знайома сім'ї Жанна Степанова. - Перед загибеллю зателефонував Тані. Сказав, що у них неспокійно, говорити не зможе і набере зранку. Останні слова були "Я тебе люблю". Потім телефон вже був поза зоною". "Коли питала про війну, нічого не розповідав. Але збирався воювати до останнього. Не хотів, щоб вороги прийшли до наших домівок, - казала дівчина. - Коли з Романом познайомилися, він подарував мені десять шоколадок і шампанське. Сказав: "Ти будеш моєю". З того часу завжди були разом. Називав мене "матьожна", бо невисока і маю тендітну статуру. Рома завжди жартував. Заступався за слабших і захищав дівчат". У рідному селі труну з тілом Романа Нетеси люди зустрічали на колінах. Утворили живий коридор від центральної вулиці до його домівки.

9 июля
Алексей ТИМОЩУК, 36 лет, родом из Винницы. У бойца остались мать, сестра, жена и трое детей.
29 червня близько під час обстрілу поблизу села Гнутове на маріупольському напрямку, Олексій отримав осколкові поранення голови, очей, грудної клітки, живота. Помер у лікарні. Старший солдат, служив навідником у 9-му батальйоні "Вінниця" 59-ї бригади. Ця бойова ротація була для чоловіка першою і стала останньою. "Дві доби лікарі 61-го військового мобільного госпіталю боролися за життя Героя - оперували, стабілізували, готували до евакуації. В Дніпро Олексія евакуювали військовим вертольотом. Весь час біля нього були мама і сестра. Він міг не укладати контракт і залишитися вдома, але це було його рішення - стати на захист країни", - написала радник голови Дніпропетровської ОДА Тетяна Губа. "Олексій спочатку проходив службу у взводі матеріального забезпечення, які стоять у тилу. Неодноразово писав рапорти, щоб його перевели до бойового підрозділу, а саме - на передову. Його перевели і вийшло от так, - розповів заступник командира 9-го батальйону із морально-психологічного забезпечення Володимир Авдєєв. - Ми приїхали під Маріуполь 26 травня. 29 червня він пішов перевіряти мінні загородження, і в цей час почався обстріл із гранатометі. Після поранення був у комі. У шпиталі йому видалили селезінку, легені, нирку. Прийшов до тями, і лікарі сказали: як організм справиться, то житиме. Наче здоров'я стабілізувалося, але...". Старший син Олексія перейшов у 9-й клас, молодший - у 7-й. Донька закінчила перший клас. За час останніх ротації батальйон "Вінниця" втратив двох бійців, ще 15 військових зазнали поранень.

10 июля
Виталий "Лютый" БАБКОВ, 29 лет, родом из с. Агробаза, Донетчина. У бойца остались мать и сестра.
Загинув внаслідок підриву на вибуховому пристрої з "розтяжкою" поблизу Станиці Луганської на Луганщині. Служив у 54-му розвідувальному батальйоні. Віталій захищав рідний Донбас з 2014 року. Спочатку у добровольчих батальйонах, потім - у лавах ЗС України. "Вчора ми втратили свого побратима. Всі його запам'ятали веселим, позитивним і добрим воїном, який завжди, жартуючи, підтримував побратимів", - сказала Вікторія Шинкаренко. "Провели в останню путь нашого хлопчика. І знову Герой не встиг ні одружитись, ні дітей залишити після себе", - написала волонтерка Галина Однорог.

12 июля
Владимир ТУРЧИН, 27 лет, родом из Жовквы, Львовская область. У бойца остались родители и невеста.
Унаслідок обстрілу позицій українських військових неподалік Зайцевого на Донеччині Володимир отримав численні вогнепальні поранення. Бронижилет та кевларовий шолом не врятували життя. Від ран помер у лікарні. "Він ще 4 години після поранення був живий. Три рази зупинялося серце. На четвертий раз не змогли його відкачати.Дуже сильно було посічене тіло осколками. І наскрізне в голову", ‒ розповів побратим Назар Тлустяк. Володимир служив сержантом у 128-й Закарпатській бригаді. З 31 травня 2015-го - за контрактом. "Я ніколи не бачив, щоб він чогось боявся. Завжди усміхався. Володимир був звичайним, нормальним хлопцем, який не боявся йти в бій,завжди був готовий допомогти", - сказав Назар. 5 серпня Володимир Турчин мав одружитися. "Повинен був підписати рапорт і їхати. Він планував саме того дня, 12 липня, у середу вирушати годині об 11-12:00 додому. Але вночі, 03-03:30 почався обстріл", ‒ розповів бойовий побратим Степан Каранько.

14 июля
Игорь КИСТЕРНЫЙ, 30 лет, родом из Семеновки, Черниговская область. У бойца остались мать и сестра.
Загинув від кулі снайпера, що поцілила у серце з відстані 500-600 м, неподалік Новотошківського на Луганщині. Старший сержант Кистерний командував взводом гранатометників роти вогневої підтримки 13-го батальйону "Чернігів-1" 58-ї бригади.
"Відмінний був хлопець, спокійний за характером, чуйний, завжди був готовий допомогти, ніколи не відмовляв. Інтереси своїх друзів ставив завжди вище своїх, був відмінним другом і я цим дуже пишаюся, - розповів друг Артем. - Спортсмен, футболіст, все своє життя пов'язував себе з футболом. Ми виросли з ним на нашому міському стадіоні". До 2016-го, протягом 10 років, служив у Державній прикордонній службі. Грав у складі ФК "Ревна" рідної Семенівки. Підписав контракт на військову службу у ЗС України 2016 року, служив у Конотопі. "Після підписання контракту Ігор служив у військовій частині на Сумщині. Після Нового року часто згадував, що їх можуть відправити на Донбас. Казав, якщо його товариші по службі поїдуть, то він просто не зможе відмовитися. Такі у нього були переконання. Поїхали вони начебто на початку липня, а загинув він 16 числа, тобто побув там всього 2 тижні".

15 июля
Дмитрий НАУМОВ, 33 года, родом из Дарьевки, Херсконская область. У бойца остались жена и трое сыновей - 2007, 2010 и 2015 г.р.
Загинув унаслідок підриву на протипіхотній осколковій міні в зоні АТО на Донеччині. Через місяць, 15 серпня, Дмитру виповнилося б 34. Старший сержант, служив у 17-му батальйоні "Кіровоград" 57-ї бригади. 10 років працював в охоронній фірмі. На фронт пішов добровольцем 2014 року. 30 травня 2016-го підписав контракт на службу. "Це був з великої літери Боєць, який вже 3,5 року на передовій. Це велика втрата для всієї України, а для односельчан - тим більше", - сказала волонтерка Галина Уманець. "Завжди радів, коли ми приїжджали. А тепер ми приїдемо, а його не буде. Сьогодні їду на роботу, дивлюся на всі боки - нічого не змінилося: сонце, машини, люди кудись поспішають, а в мене змінилося все. У вівторок похорон. Обов'язково поїду. Востаннє його побачу. Тільки от не знаю, як в очі дружині його дивитися, що діткам сказати?" - сказав друг Сергій Мухін. Під час прощання на кладовищі військові побратими Дмитра Наумова сказали, що подали документи для нагородження героя Орденом "За мужність" посмертно.

18 июля
Золтан БАЛАЖ, 22 года, родом из с. Королево, Закрпатье. У бойца остались жена и 2-летняя дочь.
Загинув від численних уламкових поранень поблизу Зайцевого Бахмутського району на Донеччині. Служив у 2-му батальйоні 128-ї Закарпатської бригади. Після закінчення училища, де вивчився на маляра-штукатура, працював на заводі. "Він у душі добрий, якщо до нього бути добрим. Але характер в нього не цукор. Дуже імпульсивний, вольовий. Прямо і щиро все говорив. Мені дуже шкода, що чоловік у житті тільки важко працював і не покладаючи рук заробляв на нашу донечку. В його 22 роки він багато чого пройшов. Він ідеальним чоловіком був. Усе знав. Якщо не знав, сам навчився і свого добивався", - розповіла дружина Вікторія. Золтан підписав контракт на військову службу, коли їхній доньці не було ще й року. "Прагнув стати військовим, хотів захищати свою рідну землю! На медкомісії Золтана не хотіли брати через проблеми зі здоров'ям. Але він вилікувався, пройшов комісію і підписав контракт. Був у Пісках. І коли прийшов у відпустку, донечка його боялася, просто не впізнавала, хоча по фото я їй показувала. Повернувшись з Пісків бачив нас з донею тільки по вихідних. Їздив поїздом з Ужгорода у наше місто щовихідних". Вікторія пригадала останню розмову з коханим. "Останній раз я з ним розмовляла близько 18:00, за кілька годин до його смерті. У мене боліло серце, не могла навіть говорити голосніше - починало колоти. Якби я знала, чому воно мене боліло... Знаєте, я ще все не можу повірити, що його немає. Пусто без нього, ніби вирвали душу. А ще більше болю приносить те, що коли їде поїзд, наша доця говорить, що татко їде, і чекає його...". Золтан Балаж похований у рідному Королевому поруч з 24-річним Віктором Афанасьєвим, якого 30 квітня застрелив снайпер у Зайцевому.

Владимир БУЛИЧЕНКО, 41 год, родом из с. Раденск, Херсонская область. У бойца остались мать и две дочки-близняшки.
Загинув унаслідок обстрілу опорного пункту поблизу селища Невельське Ясинуватського району Донецької області. У день загибелі був рівно один рік, як чоловік підписав контракт на військову службу. Молодший сержант, служив механіком-водієм у 17-му батальйоні "Кіровоград" 57-ї бригади. Володимир Буліченко - вдівець. Сам виховував двох дочок. Діти залишилися круглими сиротами.

19 июля
Максим ИСАЕНКО, 19 лет, родом из Харькова. У бойца остались родители.
Загинув від кулі снайпера неподалік Мар'їнки на Донеччині. Служив у 92-й бригаді.

Руслан "Галифе" КОНЮША, 22 года, родом из Лисячанска, Луганская область. У бойца остались мать и трое братьев.
Старший солдат, служив у 58-й бригаді. Після Революції гідності 2014-го Руслан пішов добровольцем у батальйон "Айдар". Після року служби підписав контракт на службу у 58-й бригаді. "Його мама 2014 року врятувала в Луганську десятки людей, які завдяки їй не потрапили до рук терористів та російських найманців", - розповіла Карина Гриненко. "Підірвався на міні і загинув український солдат Руслан Конюша, син моєї великої подруги Наді, - написала в Facebook Вікторія Івлєва. - Надя не підходить до телефону, не може говорити, жити не може вона більше, дихати не може. Все втратило сенс. Надя, дорога, щедра, колись радісна і весела Надя, почорніла тепер від горя, прости мене - це я, я, я вбила твого сина. Це я не зупинила війну. Я не вибрала іншого президента. Я ще багато чого не зробила. А того, що робила, - було мало. Це на моїх руках тепер вічно буде кров 22-річного Руслана". Воїна Руслана Конюшу поховали у закритій труні.

Роман ДЫТЫНЧЕНКО, 30 лет.
Старший солдат, служив у 58-й бригаді. Позивний "Ромашка" Старший солдат, служив у 58-й бригаді. Залишилась мати , дружина Родом с м. Луганськ. Після закінчення внз жив та працював у м. Київ. Мобілізували у 2015 році, та у липні в складі 25 ОМПБ "Київська Русь" прибув в зону АТО м. Попасне та прослужив рік в складі батальйону. Після демобілізації через деякий час повернувся у лави ЗСУ та був направлені у 58 бригаду. Похований у Києві.

Илья ТИМОФЕЕВ, 43 года, родом из с. Первомацка, Кировоградская область. У бойца остались жена и трое детей.
Старший солдат, служив у 58-й бригаді. Народився у Норильську, РФ. З лютого 2015-го по квітень 2016 року служив за мобілізацією стрільцем 72-ї бригади. У травні 2017-го пройшов збори резервістів і 6 червня підписав контракт на військову службу.
"Ілля Миколайович народився в Росії, але, не вагаючись, пішов захищати Незалежність України. Захищати Україну від російського агресора. Пішов за правду. А це значить, що правда за нами, а, отже, і перемога буде за нами", - сказав на прощанні з воїном голова районної ради Вадим Спіктаренко.

20 июля
Сергей "Сириус" ГЛАДКИЙ, 21 год, родом из с. Юрки, Полтавская область, жил на Закарпатье. У бойца остались родители и младший брат.
Загинув від кулі снайпера, що поцілила у ліве око, поблизу Горлівки на Донеччині. Бронижилет та кевларовий шолом не допомогли врятувати життя. Молодший сержант, командир бойової машини 1-го батальйону 128-ї бригади. "Є інформація, що снайпер жінка. Стріляють з боку Горлівки та окупованої Ясинуватої, де ДНР насильно мобілізує 15-16-річних хлопців. Це почерк російської армії. Але вона чи то вірменка, чи то чеченка. Їй 18 років", - розповіла солдат 128-ї бригади ЗСУ на позивний "Ева". Воював у Дебальцівському котлі. Там 18-річний Сергій отримав звання старшого солдата. "Він був добрим і спокійним, по-доброму так усміхався. Був другом, підтримував мене, коли я була засмучена, виручав. Не пив, хіба іноді пиво. Сергійко обіцяв, що повернемося усі. А не вернувся він".

Александр СЕНЬ, 49 лет, родом из Верходнепровска, Днепропетровской области.
Загинув унаслідок вогнепального поранення неподалік Красногорівки на Донеччині. Служив у 92-й бригаді. Одружений.

Виктор ЧЕРНОБАЙ, 34 года, из Кременной, Луганская область.
Загинув у свій день народження неподалік Красногорівки на Донеччині, прикривши собою побратима. Служив у 92-й бригаді.

Олег "Спец" ЧЕРНОКОНЬ, 38 лет, родом из Киева. У бойца остались жена и двое детей.
Загинув унаслідок розриву міни поблизу шахти "Бутівка" на Донеччині. Молодший сержант, снайпер-інструктор, командир відділення розвідувального взводу 3-го батальйону 72-ї бригади.

21 июля
Алексей КАЛАБИШКА, 41 год, родом из с. Плоское, Закрпатье. У бойца остались жена и двое детей.
Загинув від осколкових поранень внаслідок підриву на вибуховому пристрої поблизу Горлівки на Донеччині. Прапорщик, служив у 128-й Закарпатській бригаді.

22 июля
Федор ПЛЯШКО, 51 год, родом из Озерска, Ровненской области. У бойца остались мать, брать, сестра, жена, два взрослых сына и трое внуков.
Загинув у зоні АТО на Луганщині. Служив у 14-й бригаді. Родом із багатодітної родини, де були 10 дітей. До війни 15 років служив у Прикордонних військах. Столяр, різьбяр, малював картини, працював у переробному цеху лісгоспу. 2014-го Федора призвали за мобілізацією. Прослуживши рік, він повернувся додому. У травні 2017-го підписав контракт на службу у 14-й бригаді ОК "Захід". Попросив командування відправити його на передову. Відомо, що служив поблизу Щастя та Нового Айдару на Луганщині. "Доки одні земляки знищують рідне Полісся насосами у бурштиновій лихоманці, інші захищають його мир і благополуччя ціною свого життя", - написав у Facebook громадський діяч Микола Ляхович. "В очікуванні траурної процесії стала біля групи чоловіків поряд із пам'ятником Тарасу Шевченку на майдані Злагоди. Один із них схвильовано говорив: "А знаєте, скільки ми з Федьою колисок зробили?! Разом працювали в переробному цеху лісгоспу. Які руки в нього золоті! Були... І серце мав добре... Хату, вважай, власними руками звів. А от пожити у ній не встиг", - розповіла Оксана Слободзян. "Я просила не йти...А він Україну любив понад усе. Я новини щодня дивилася, вслухалася в кожне слово...Не стало...", - крізь сльози сказала матір воїна.

27 июля
Иван НОСАЧ, 43 года, родом из с. Скотарево, Черкасская область. У бойца остались жена и двое детей.
Загинув під час обстрілу поблизу Водяного на Донеччині. Служив снайпером. Відслужив за мобілізацією, згодом підписав контракт.

29 июля
Один военный погиб под Красногорьевкой на Донеччине.