Кожна людина і весь народ хочуть осмислити власне минуле своїми, доступними їм засобами, покладаючись на історичні факти, на народну мораль, на власний досвід пережитого лиха, на власне розуміння добра, справедливості. Осмислити нарешті що з нами відбувалося в близькі і дальні моменти нашої історії? Осмислити і пояснити собі, всьому білому світові: чому це сталося і як, яким чином?
Інформаційний реквієм «Не спечений хліб, непрожиті долі…», який відбувся 25 листопада у відділі періодичних видань ОУНБ спираючись на архівні документи і матеріали газет та журналів дає відповіді на ці болючі питання і нагадує в Україні є давній звичай – у пам'ять про по¬мерлу людину запалюють свічку. І щороку в Україні у четверту суботу листопада на пам'ять про тих людей, які померли з голоду, запалюють свічки. Цього року 26 листопада 2016 року о 16 годині. Україна схилить голови у загальнонаціональній хвилині мовчання на знак вшанування всіх убитих голодом.
У радянській Україні небезпечно було не тільки писати про штучний голод у пресі, листах до партійних «вождів» або ж родичам за кордон, але навіть у приватних щоденниках. Будь-який необережний запис міг зруйнувати життя, вилитися в десятиліття таборів ГУЛАГу. Та попри всі небезпеки були люди, які не могли замовчати цей злочин. Вони намагалися в різний спосіб розповісти та зберегти правду, донести її до світу. Ми називаємо їх «Людьми Правди».
ЛЮДИ ПРАВДИ. ЩОБ СВІТ ЗНАВ!
Ґарет Джоунз (1905–1935) – британський журналіст. Автор понад 20 статей на тему голоду.
Він тричі побував у Радянському Союзі, востаннє – у березні 1933 року. Порушивши заборону на в'їзд іноземним журналістам до України, нелегально здійснив поїздку Харківською областю.
29 березня 1933 року Гарет скликав прес-конференцію в Берліні, на якій уперше публічно заявив про Голодомор. Прес-реліз був опублікований багатьма газетами. Всього Джоунз до 1935 року видав кілька десятків статей на тему голоду та побаченого в голодній Україні.
«Я пройшов через безліч сіл... Скрізь чув плач: "У нас немає хліба. Ми помираємо! Передайте в Англію, що ми пухнемо від голоду"».
Малколм Маґґерідж (1903–1990) – британський журналіст, автор трьох статей із описом голоду в Україні та роману «Зима у Москві», виданого у 1934 році. У1933 році дістався до охопленої голодом України. Завдяки його репортажам Британія дізналась про голод. У 2008 році за вагомий особистий внесок у донесення до світової спільноти правди про геноцид Українського народу під час Голодомору 1932–1933 років Ґарет Джоунз і Малколм Маґґерідж були нагороджені (посмертно) орденом «За заслуги» III ступеня.
«Я ніколи не посмію цього забути... Хліборобів, які в снігу на колінах жебрають шматок хліба».
Вільям Генрі Чемберлен (1897–1969) – американський журналіст, московський кореспон¬дент бостонської газети «Christian Sciense Monitor», історик. У жовтні 1933 р. подорожував Україною.
Повідомлення з цієї мандрівки до Бостона він надсилав із осені 1934 р., коли назавжди покинув СРСР. Тоді ж вийшла його книжка «Залізна доба Росії». В окремому розділі про Україну він розпо-відав, що голод охопив територію з населенням бо млн, а кількість жертв становила 3–4 млн осіб.
У1944 році у Нью-Йорку вийшла ще одна книга Вільяма Чемберлена «Україна: пригнічена нація».
«Не було в історії людства катастрофи таких величезних розмірів, яка привернула б таку малу увагу міжнародного світу... Голод був інструментом національної політики більшовиків, вжитим свідомо як останній засіб зломити опір українського селянства проти системи».
Улас Самчук (1905–1987) – український письменник. У 1934 році Самчук завершує роботу над романом «Марія» – першим художнім твором на тему Голодомору, який має посвяту «Ма¬терям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932–1933». Жах матері у голодні роки полягав у тому, що вона ніяк не могла зарадити стражданням дитини, яка повільно угасала на її очах, і частіше за все помирала першою. В Україні роман вийшов лише у 1991 році.
«Марія стоїть над дитиною і думає: "Вмреш, дитинко. На широкому світі немає вже для тебе трошечки хліба... Зовсім трошечки хліба..."»
Андрей Шептицький (1865–1944) – митрополит Української греко-католицької церкви. 24 липня 1933 року разом із вищим духовенством церкви проголошує відозву «Україна в перед¬смертних судорогах». У ній він закликає християн усього світу поширювати правду про Голодомор в Україні і надавати допомогу голодуючому українському народові. Пастирське послання зачитали у греко-католицьких церквах як в Галичині, так і поза її межами. Про нечуваний злочин у ра¬дянській Україні митрополит поінформував Ватикан. Наступного дня після оголошення відозви 35 українських громадських організацій та партій об'єдналися в Український громадський комітет рятунку України, який став координатором допомоги голодуючим. Утім, радянська влада від будь-якої зовнішньої допомоги відмовлялася, приховуючи факт геноциду в Україні.
«Усі радіостанції просимо рознести наш голос цілому світові: може дійде він і до убогих хатин конаючих з голоду селян».
Мілена Рудницька (1892–1976) – громадська активістка, депутат польського Сейму, переговорник, автор статей на тему Голодомору. Мілена стала неофіційним послом, за допомогою офіційних і приватних зустрічей із представниками різних країн світу та керівників неурядових установ намагалася змінити суспільну думку та вплинути на Радянський Союз. Ці сподівання ґрунтувалися на винесенні питання про голод на розгляд Ліги Націй та допомогу Міжнарод¬ного Червоного Хреста. Рудницькій вдалося приватно провести зустріч із Головою Ради Ліги Націй – Прем'єр-міністром та міністром закордонних справ Норвегії доктором Йоганом Людвіґом Мовінкелем. Останньому були передані матеріали про голод одразу від кількох міжнародних і українських організацій.
«Великий Голод був найбільшою катастрофою, яку Україна пережила – як щодо кількості жертв, так і щодо людських страждань».
Йоган Людвіг Мовінкель (1870–1943) – Прем'єр-міністр Норвегії, Президент Ради Ліги Націй у 1933 році, який виніс питання Голодомору на розгляд Ради Ліги Націй. Успішний бізнесмен, прихильник економічного об'єднання європейських країн на основі зони вільної торгівлі. Один із предтеч Європейського Союзу. Противник нацистів. У1933 році йому були передані матеріали про голод одразу від кількох українських і міжнародних організацій. Такий дипломатичний хід переконав його пролобіювати українське питання. Втім, зусилля Мовінкеля не увінчалися успіхом. 29 вересня 1933 року в Женеві відбулося засідання Ліги Націй за участі 14 держав. Мовінкель чотири рази брав слово, щоб переконати представників країн-учасниць у важливості допомоги жителям радянської України. Однак його заклик не був підтриманий. Постійні члени Ради Великобританія, Франція, Японія висловилися проти. Врешті-решт вирішено передати українську справу на роз¬гляд Міжнародного комітету Червоного хреста, який у свою чергу звернувся до радянського уряду з пропозицією дати згоду на організацію міжнародної допомоги для голодуючих. На це в грудні 1933 року з Москви надійшла відповідь, в якій було заявлено, що жодного голоду в УСРР і Північному Кавказі немає.
«Ідеться про життя мільйонів. Тому я не міг мовчати».
Микола Лемик (1915–1941) – студент Львівського університету, який у 1933 році вчинив акт політичного спротиву. В консульстві СРСР у Львові він убив співробітника радянського консульства – чекіста Олексія Майлова.  Після цього без спротиву здався польським поліцей¬ським. Свідомо пішов на довічне ув'язнення, аби привернути увагу світу до геноциду в Україні, влаштованого комуністичним режимом.
«За наказом ОУН я прийшов до консуляту з метою вбити представника московської влади, яка силою загарбала українську державу, нищить українську культуру і терором та голодом нищить українську націю».
Нестор Білоус (1889–1972) – колгоспний сторож із Харківщини (с. Лебьяже), свідок Голо¬домору, автор щоденника. Щоденник вів із 1911 року, хоча мав всього три класи церковно–пара¬фіяльної школи. Брав участь у Першій світовій війні. Пережив голод 1921–1922 років і Голодомор 1932–1933 років, жахливі реалії якого описав простою мовою. На початку серпня 1937 року Нестора було заарештовано, а через кілька місяців засуджено на б років ув'язнення у ГУЛАГу за статтею 54–ю Карного кодексу УРСР –«контрреволюційна діяльність, спрямована на підрив колгоспного ладу». Білоуса визнали винним у тому, що він «неоднократно в разговорах с членами колхоза «Красный колос» проводил  контрреволюционную агитацию и вел дневник, куда записывал свои контрреволюционные мысли». 30 липня 2008 року Харківська обласна прокуратура переглянула справу Н. Білоуса і на підставі ст. і Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» винесла рішення про його повну реабілітацію.
8.05.1933 рік: «Почалася тепла погода і сходять всі посіви... Колгоспи сіють... Люди мруть з голоду...»
Марко Желізняк (1893–1982) – селянин-фотоаматор із села Удачне на Донеччині. Село від початку 1920-х мало свого фотолітописця. Він знімав усе:  від першого трактора в Удачному  до страхітливих подій Голодомору. Камера Желізняка зафіксувала розкуркулення та відбирання хліба. Зберігши знімки, він лише після смерті Сталіна написав коментарі до них. Наприклад, на фото дітей 1933 року він написав: «Здобутки колективізації...». «Що сьогодні є рядовий знімок, те завтра буде історією».
Олександра Радченко (1896–1965) – вчителька з Харкова, свідок Голодомору, автор щоденника, в якому описала перебіг тих страшних подій. Мала трьох дочок – Еліду, Віру, Діну. Сім'я пережила Голодомор, Великий терор та Другу світову війну.
Олександру було заарештовано в серпні 1945 року. При обшуку вилучено сім зошитів – щоденників 1926–1945 років. Три з них було знищено слідчими. П'ять-шість зошитів спалили діти Олександри Миколаївни, побоюючись арешту та намагаючись допомогти матері, яка була під слідством. Комуністичний суд виніс жорстокий вирок – 10 років ГУЛАГу. Олександра Рад¬ченко повернулася в Україну лише в серпні 1955 року, після відбуття повного терміну ув'язнення. 23 липня 1991 року Олександру Радченко посмертно реабілітували. Матеріали слідства разом із щоденниками віднайдено лише у 2001 році.
«Щоденник я присвятила своїм дітям, щоб вони літ за 20 прочитали й побачили, як страждав і стогнав народ, який був жахливий голод, якими жорстокими методами будували соціалізм».
Рафаель Лємкін (1900–1959) – американський юрист, автор статті «Радянський геноцид в Україні», книги «Правління Осьових сил в окупованій Європі». Саме він уперше застосовував термін «геноцид», визначивши його як «координоване планування різних дій, спрямованих на знищення основоположних основ життя національних груп, з метою повного винищення самих цих груп». За допомогою його зусиль термін геноцид було додано до переліку звинувачень проти найвищого командування нацистів. Він був одним із авторів резолюції Генеральної Асамблеї ООН – «Конвенції про запобігання та покарання злочинів геноциду», в якій було надано остаточне визначення геноциду в юридичних термінах.
«Голодомор є класичним прикладом радянського геноциду…»
Віктор Кравченко (1905–1966) – колишній радянський функціонер, автор книг «Я обрав свободу» і «Я обираю справедливість». У1944 р. зумів втекти на Захід та опублікувати бестселер «Я обрав свободу», де описав колективізацію, Голодомор, Великий терор, свідком яких був. У цей самий час Міністерство державної безпеки СРСР організувало міжнародну кампанію з дискредитації Кравченка. Тривалий судовий розгляд, що проходив від 24 січня до 22 березня 1949 року в Парижі, був названий «процесом століття» через кількість залучених свідків з обох боків. Від Кравченка це були переважно безпосередні свідки злочинів комуністичної системи. Захист спирався переважно на свідчення відомих осіб. Суд став на бік Кравченка і присудив йому компенсацію в розмірі 50 тис. франків.
«На полі бою люди помирають швидко, вони стріляють у відповідь, їх підтримують побратими і почуття обов'язку. Тут я побачив людей, що помирали на самоті, повільно, помирали страхітливо, безцільно, без надії, що їх жертва виправдана. Вони потрапили в пастку і залишились там по¬мирати від голоду, кожен у власному домі, за політичним рішенням, прийнятим у далекій столиці за столами для нарад і банкетів. Не було навіть розради від неминучості щоб полегшити жах».
Роберт Конквест (1917–2015) – американський історик-радянолог, автор книги «Жнива скорботи» –найґрунтовнішої наукової праці про Голодомор.
«Жнива скорботи» з'явилися у 1986 році у престижному Оxfогd Uпіуегsіtу Ргеss й донині зали¬шаються найвідомішою у світі працею про Україну. Висновок автора полягає в тому, що селянство під радянської України стало жертвою страхітливого експерименту – «терору голодом». У1993 році книга «Жнива скорботи» вийшла друком і в Україні. У 2005 році її автор нагороджений найвищою цивільною нагородою у Сполучених Штатах Америки – «Президентською медаллю Свободи». Президент України Віктор Ющенко за вагомий особистий внесок у дослідження голодоморів в Україні у 2005 році нагородив орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.
«Суд історії не може оголосити іншого вироку радянському режимові, крім кримінальної відпо-відальності».
Мейс Джейс (1952–2004) – американський історик, Голова Комісії Конгресу США зі збору свідчень очевидців голоду, автор безлічі публікацій про Голодомор.
У результаті роботи Комісії зі збору свідчень опубліковано тритомник майже двох сотень усних свідчень про голод в Україні. В нашій країні ці матеріали перевидані у 2008 році.
У 1993 році Джеймс Мейс переїхав до України. Працював у Києво-Могилянській академії, займався політологією і дослідженням Голодомору. Він характеризував українське суспільство як постгеноцидне: «Це глибоко травматизований, зранений організм, який щосили намагається забути про жахи минулого...». Саме Мейс запропонував запалити свічки в знак пам'яті за помер¬лими: «…щоб прості українці запалили в цей день у вікнах свічки – вони стануть поминальними свічками за батьками, дідами, прадідами, вони освітять майбутнє без жертв, без насильства, без жахів». 26 листопада 2005 року його нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого II ступеня (посмертно).
«Мені судилася така доля, що ваші мертві вибрали мене. Не можна займатися історією голо косту та не стати хоч би напівєвреєм, як не можна займатися історією голодомору й не стати хоча б напівукраїнцем».
Володимир Маняк та його дружина Лідія Коваленко-Маняк – відомі українські громадсько-політичні діячі, публіцисти, журналісти. Вони перші в радянській Україні почали досліджувати Голодомор. 31987 р. зібрали документи та свідчення понад 1000  очевидців геноциду й у 1991 році видали «33-й: Голод: Народна Книга-Меморіал». Подружжю Маняків посмертно присуджено у 1993 році Державну премію України ім. Т. Шевченка за вагомий внесок у досліджен¬ня голодоморів в Україні, привернення уваги міжнародної спільноти до визнання голодомору 1932–1933 в УРСР актом геноциду українського народу, активну громадянську діяльність щодо вшанування пам'яті жертв трагедії.
«Хай ця гірка Книга, народжена після десятиліть безмолвства, ляже першим каменем у під¬мурок всенародного пам'ятника трагічної історії українського народу. Ми прагнемо відродження українського народу взагалі і головного носія українства –  селянина, зокрема. Відродження можливе лише тоді, коли народ не втратив свою пам'ять».
Голодомор у художній літературі
1.  Барка В. Жовтий князь: Роман / Передм. М. Жулинського. – К.: Київська правда, 2003. – 319 с.
2.  Бедзик Ю. Гіпсова лялька: Роман / Ю. Бедзик .– К.: Юг, 2004.–  288 с.
3.  Гуцало Є. Сльози Божої матері: Повісті / Є. Гуцало .–  К.: Молодь, 1990. – 264 с.
4.  Мак О. Каміння під косою: Повість / Худож. О. Коваль: 2-ге вид. – К.: Глобус, 1994.– 126 с.
5.  Руденко М. Хрест: Поема / М. Руденко.– К., 1996.
6.  Самчук У. Марія: Хроніка одного життя. Роман / У. Самчук .– К.,2000 –189 с.
7.  Самчук У. Темнота / У. Самчук .– 1957.
Перелік художніх і документальних фільмів про Голодомор
Художні фільми
1.  «Голод-33», за мотивами роману Василя Барки «Жовтий князь», реж. О. Янчук, 1991, кіностудія імені О. Довженка, Україна.
2. «Поводир», реж. О. Санін, 2014, студія «Ргоntofilm», Україна.
3. «Маленьке ЖИТТЯ», реж. О. Жовна, 2008, кінокомпанія «Група компаній Фокстрот», Україна.
Документальні фільми
1.  «Жнива розпачу», реж. С. Новицький, Ю. Луговий, 1984, Канада.
2.  «Під знаком біди», реж. К. Крайній, 1990, «Київ - наукфільм», Україна.
3.  «Українська ніч 33-го», у 4 частинах («Страх», «Жах», «Гільйотина», «Справа Грушевського»), реж. В. Георгієнко, 1994–1998. «Укртелефільм», Україна.
4.  «Час темряви», реж. С. Дудка, 2003, «Укртеле¬фільм», Україна.
5.  «33-й. Свідчення очевидців», реж. М. Лактіонов-Стезенко, 1989, Українська студія хронікально-до¬кументальних фільмів, Об'єднання «Імпульс», Україна.
6.  «Голодомор. Україна, XX століття: Технологія геноциду», реж. В. Дерюгін, 2005, Фонд «Україна 3000», НТКУ, Україна.
7.  «Свіча Джеймса Ернеста Мейса», реж. Н. Сущева, 2008, агенція «Стожари», Україна.
8.  «Хлібна гільйотина», реж. І. Кобрин, 2008, студія «Телеком», Україна.
9.  «Живі», реж. С. Буковський, 2008, кіностудія «Листопад фільм», Україна.
10. «Жорна», реж. Г. Гін, 2008, студія «Медіа Порт», Харків, Україна.
11. «Закляття безпам'ятства. Голодомор 1932–33 ро¬ків на Луганщині», реж. О. Крамаренко, 2009, Україна.
12.  «О горе, це ж гості до мене», реж. П. Фаренюк, 1989, Українська студія хронікально-документальних фільмів, Україна.
13.  «Великий голод», реж. Е. Лозовий, П. Овечкін, 2005, студія 1+1, Україна.
14.  «Незнаний голод», реж. Т. Гукало, 2003, кіно¬компанія «Комітет дослідження українського Голо¬домору», Канада.
15.  «Україна. Забута історія – Голодомор. Влада варта смерті», реж. А. Романді, 2011, телеканал «Мега», Україна.

Використані матеріали Всеукраїнської газети для заступників директорів навчальних закладів «Завуч» №21, листопад 2016.

Підготувала інформацію Валентина Кальченко, завідувачка відділу періодичних видань СОУНБ.