“Ой коню, мій коню, не стій наді мною,
І землі не розкопуй копитом...
Ти лети, коню мій, скажи неньці моїй,
Що лежу я у полі забитий”.

Тепле, «братерське» ставлення в українській вояцькій традиції до цих мовчазних і відданих помічників та бійців зафіксоване в усній народній творчості, літературі та, зрештою, в самому характері українців...
Загибель «братів наших менших» переживається з не меншим, а іноді й більшим болем, ніж людини. Бо йдуть вони на той «свій світ» здебільшого мовчки, не просячи нічого і не докоряючи за нашу часту недбалість. Але їх очі при цьому...
Якийсь своєрідний «комплекс вини»... Війни починають люди, а гине все живе. І наші недобровільні побратими так само переносять походи і голод, холод і поранення.
Лондон – місто пам’ятників, й до цього вже звикаєш. Все, що справді гідне вшанування має бути вшанованим. Але щоб так!...
Біля станції Marble Arch на зеленій траві «пасеться кінь». Бронзовий.
А далі – Монумент тваринам, які допомагали людині «у війнах і кампаніях»: скульптурні зображення віслюків, які тягнуть на собі гармати і військове спорядження, згинаючись під непосильною ношею, а зі зворотнього боку стели – коня і собаки. Вони ніби вирвалися з пекла війни і оглядаються, шукаючи підтримки, а, можливо того, кого можуть ще раз виручити у скрутний час. Барельєфами передано всіх інших тварин– помічників: слонів, верблюдів, голубів... Вони йдуть в одному напрямку, ніби виринаючи з пітьми історії, дякуючи, що і їх згадали. Мільйони... За всі часи «війн і кампаній».
«They had no choice...» - написано збоку – «У них не було вибору...»
У нас він є: завжди залишатися людьми і пам’ятати всіх.