День вчителя. Велика зала Щепки. Сотні вчителів. В учителів професійне свято. Вони усі гарні, трохи схвильовані. Але вони, точно, варті і цієї зали, і цього концерту. Я поважаю вчителів. Я схиляю перед ними голову за їх нелегку, навіть, титанічну працю. Вчителі зробили мене тією, ким я є зараз. Я усе життя буду їм вдячна. 

Початок свята. Урочите відкриття. Талановиті дітки виходять на сцену. Серед них і моя донька. Вона не найменша у цій компанії. Під компанією маю на увазі понад 50 діток з різних гуртків, ансамблів, творчих колективів. Діти відкривають концерт. Враження - просто вау!

І тут виходить ВІН. Він з'являється на сцені, як зірка стадіонів, як пастир церкви, може навіть як месія. Він - мер цього міста. Олександр Миколайович Лисенко. З ходу він щось сказав про реформу освіти і НУШ. Але мій слух вихопив одну фразу. "Сьогодні ми будемо розривати шаблони", - сказав месія у гарному костюмі. І я почала чекати. Несамовито, з бажанням. У голові пульсувало: "Ну нарешті!". Шаблони будуть розірвані. Стереотипи зламані. Та ще й у освіті. Цього дня я чекала усе своє свідоме життя. Дочекалася. "Ну! Давай!", - здається навіть в голос промовила я. Мамочка поруч хіхікнула.

Мер довго говорив про значення освіти. Про реформу. Про досягнення міської влади у галузі освіти. Про те, що міський бюджет забезпечує все і всюди, а от держава недотягує. Говорив він довго. Хвилин 20-30. У цей час півсотні дітей у легеньких костюмах стояли на холодній сцені, у величезному залі, який на початку жовтня, звісно, ще не опалюється. Намічався провал. Я зрозуміла, що Олександр Миколайович не може. Не розірве шаблонів сьогодні. Лишалась надія на його заступника, пана Войтенка і на Дмитра Живицького (його посада дуже довга і звучить для мене, як вчена ступінь і якомусь дуже серйозному університеті). 

Надія на розрив шаблонів жевріла десь глибоко в душі. Видихнувши та закутавшись у теплий шалик (у залі реально холодно), я просто слухала пана мера. Навіть не знаю, що було найбільшим розчаруванням його промови. Може новина про те, що він має спеціальність "психолог-педагог" (ця звістка викликала в мене бажання перехреститися, не дивлячись сповідання неправославного напряму християнства). А може його обіцянка не розказувати довго про субвенції, яку він порушив у наступному ж реченні. А може розповідь про виступ якогось священника у педуніверситеті (йолкіпалкі!!!). Сподіваюсь, що студентів у холодному залі не кропили святою водою. Одним словом, слухаючи виступ нашого керманича мені хотілось просто з балкону крикнути: "Саша!!! Ну як же так! Зупинись! Досить!!!". Але тут він, нарешті завершив і дітей відпустили зі сцени. Аліллуйя! Інакше не скажеш. 

Далі був виступ Володимира Войтенка. У мене склалося суб'єктивне школу він тупо прогуляв і про вчителів знає лише з розповідей тих, хто їх бачив. Але він Молодець. Він говорив не довго. І без дітей. Тому тут зачот, як говорится.

Найбільш гидко було слухати, як люди, котрі "випадково" забули закласти в бюджет кошти на "продльонки" і поділ на підгрупи, вітали, вклонялися і розказували про досягнення.  

Намагався розірвати шаблони і пан Живицький. І, мабуть, він найближче підійшов до цієї межі. Він говорив щиро, без заучених фраз, здавалося, від серця і простими словами. Справжність - це те що я ціную у людях найбільше. 

Про привітання очільниці міського управління освіти говорити не буду взагалі. Бо це окрема тема. А ще я думаю, що в ній померла велика драматична актриса. А може й не померла. Може живе. Почати, з рештою, ніколи не пізно.

Тут нарешті почали виступати дітки. І це був кращий момент всього свята. Діти - вони завжди щирі. І вони, я бачила це за кулісами, дуже сильно старалися привітати своїх вчителів. Бо вони їх люблять. І це відчувається. Якби вчитель в мені не помер ще на четвертому курсі педагогічного університету, я була б дуже рада такому привітанню від діток. 

Я дуже шаную вчителів. Ви - це скарбниця всенародної мудрості, знань. Зі святом вас, любі!
Завжди Ваша
#закоханавжиття