До ажіотажу навколо Олега Винника я завжди ставилася з іронією. Такий собі апокаліпсис всеукраїнського масштабу. Не те, щоб його творчість мене дратувала. Ба більше! Часом я й сама мугикаю собі під ніс щось на кшталт всім відомої «Ніно». Але назвати мене його фанаткою точно не можна. І концерт цього феномену української сцени точно благополучно пройшов би повз мене, якби не одна обставина: від Винника просто фанатіє моя дочка. Ну так… Оля Полякова, Монатік, Олег Винник – я мала б бути до цього готова. Та все ж це откровення стало для мене новиною.

Ніби по марійчиному бажанню в редакції запропонували 2 квитки на концерт Олега Винника. «Ну добре, порадую дитину», - подумала я і взяла квитки. Два дні безкінечних «Мама, а коли приїде Олег Винник?» і «А ми вже скоро підемо на Олега Винника?», а ще розмірковування про те, який він красивий і які чудові  в нього пісні – і, вуаля, ми на стадіоні «Ювілейний» чекаємо початку.

Власне про те, що буде гаряче, я здогадалась тільки підходячи до стадіону. Купа народу, люди, що намагаються втюхати тобі квитки за потрійну ціну, прискіпливий огляд особистих речей на вході. Все як у людей, одним словом. Про аудиторію виконавця теж здогадуватись не довелось. Тисячі жінок різного віку, роду діяльності, інтелектуального рівня. Значно менше чоловіків. Переважно всі вони мали не дуже задоволений вигляд, а тому просто напрошувалась думка, що прийшли вони сюди не з власної волі. «Співчуваю вам, хлопці», - подумки промовила я і відправилася шукати потрібні місця, намагаючись нікому не влаштувати душ з лимонаду.

Всівшись, я налаштувалась на довге чекання, навчена гірким досвідом відвідування концертів «ДзіДзьо», Монатіка, «ОЕ». Але, дякувати Богу і Олегові, чекали ми всього 10 хвилин. Жодного «розігріву» від сумських гуртів сумнівної відомості та таланту. Одразу «найсмачніше». Ну ок, не такий вже поганий Винник, як його малюють.

Почалось шоу. Феномен української естради виконав багато прем’єрних пісень. Одного змісту, з простими назвами та нехитрими віршами. Жінки розігрівалися все більше і більше. Поки дійшли до «Счастье бывает разное…» на трибунах спостерігалися запальні танці «підігрітих» жіночок, а фан-зона розривалася криками, що виривалися з жіночих вуст в оргазмічному припадку. Нарешті прозвучали такі очікувані «Ніно» і  «Вовчиця». Навіть не намагатимусь описати, що робилося на трибунах, бо слів не вистачить. Здавалося, фанатки готові були душу віддати цьому симпатичному блондину з непоганим, як на мене, голосом. Для багатьох гештальти закрились і «вовчиці» потихеньку почали розходитись по домівкам аби знову почати жити своїм звичним, не вовчим, життям.

Завчасно пішли і ми,  аби не потрапити в натовп збуджених фанаток.
Але найбільше здивування чекало мене за стінами «Ювілейного». Там знаходились всі ті, хто не потрапив всередину. Їх було ну дууууууууже багато. Молоді і не дуже «вовчиці» окупували увесь міський парк. Проходячи повз їхні зграйки я думала, чим же Винник їх «бере»? Поруч йшла задоволена Маша і розмірковувала про красу співака, про те чи є бек-вокалістка його дружиною і про те чи накачаний він чи просто красивий.

І от до якого висновку я дійшла. Олег Винник дає жінкам те, чого вони хочуть: красиву картинку, слова кохання, називає їх «кицюнями» (вважаю, він просто зобов’язаний видати хіт з такою назвою). Як мало, виявляється нам, жінкам, треба для щастя (чоловікам на замітку). І дарма, що на оперній сцені він не став сенсацією. Він знайшов свою аудиторію, відчуває її і дає їй те, чого вона прагне. От вам і формула успіху. І всі пояснення, фейсбучний стьоб будуть марними, доки жінки хочуть кохання і ніжних слів. А шоу? Шоу було дуже навіть непоганим за що організаторам та, власне, Олегу Виннику шана та подяка.

НЕвовчиця
Анна Горпинич