Нотатки про друковані медіа, закон і долю інтернету редактора 

Як тільки на початку минулого століття кінематограф став індустрією, театру як явищу і бізнесу стали прогнозувати швидкий кінець. Коли планетою в середині ХХ ст. масово почало поширирюватися телебачення, на виживання театру не поставив би, напевне, і найзатятіший театрал. Але театр – і як явище, і частково як бізнес-модель – вижив.

У таких країнах, як Україна, театри в переважній більшості фінансуються державою. Проте люди, які більш-менш регулярно відвідують театри в обласних центрах, не дадуть збрехати – загальний середній рівень вистав, порівняно хоча би зі столичною сценою, вельми блідий і несучасний.  Але прийнято вважати, що кожен обласний центр мусить мати свій театр. Театр, вважається, несе як культурно-просвітницьку функцію, так і соціальну, і виховну. Коротко кажучи, театр у місті – це значення незмінне за будь-якої влади, яке обходиться громаді в копійочку, проте мусить підтримувати певний статус та інколи відволікати від сірих буднів. Зрештою, це велика концертна зала, куди завжди може приїхати для виступу Віннік або Полякова. Але мова, звісно, зараз не про залу і не про будівлю, а про явище, яке, коли б не бюджетна підтримка, давно б уже в нашому місті не існувало. І не тільки в нашому, в будь-якому, окрім, можливо, Києва і ще двох-трьох.

Але, очевидно, є й інша думка. Наприклад, акторів - розігнати, будівлю - передати в оренду, а гроші направити на лікування хворих дітей. Така ідея, до речі, завжди і проти будь-якого іншого витрачання бюджетних коштів для багатьох людей виглядатиме приоритетніше.
Але де той театр, а де медіа і День журналіста?

Невблаганний інтернет
Вільний ринок із появою інтернету поставив між друкованими та електронними медіа питання руба: болівар, тобто читач/користувач двох не повезе. Та й навіщо платити за інформацію, за якою ще потрібно побігати (пошукати, де купити), коли тепер інформація сама бігає за тобою в твоєму гаджеті безкоштовно: «Прочитай мене! Ні, мене! Я гарячіше! Я швидше!»

І друковані медіа шляхом природнього ринкового відбіру почали стрімко зникати з карти світу.

До грудня 2018 р. цей процес видавався мені незворотнім, а порівняння з кіно і театром виглядало дуже красиво, але не мало нічого спільного з економічною реальністю.

Українські регіональні видавці успішних друкованих комерційних медіа виховані IREX-ом і гірким власним досвідом на різкому несприйнятті державного (і будь-якого третього, здатного впливати на редакційну політику газети) фінансування. Людина вільна обирати той інформаційний продукт, який йому подобається, такі правила ринку. Саме так зараз і відбувається, і час та інтернет невблаганні для друкованих медіа.

Однак в грудні 2018 р. у Сполучених Штатах Америки я неодноразово зіткнувся з цікавим явищем. Багато освічених американців середнього класу передплачують одночасно і друковане, і електронне медіа, при тому що читати друковане часто просто не встигають. На запитання, навіщо вони витрачають гроші на друковану версію, була така відповідь:  «Ми вважаємо, що друковані медіа – це надбання нашого сусільства, один з його стовпів, який нам потрібно підтримувати».

Згідно статистики, тільки 20% американців читають зараз друковані версії медіа, причому у віці з 19 до 30 рр. таких людей всього 5% від принточитаючих.

По Україні такої статистики наразі немає, зате є заснована на практиці підозра, що ці цифри значно менші.

Що там у Америці?
Локальні газети маленьких містечок та графств у США в більшісті своїй уже давно закрилися. Їх місце зайняли електронні сайти та соціальні мережі. Чи змінилося щось зі зникненням такого явища, як локальні газети, в таких містечках? Професор Лі Шейкер із університету Портленда вирішив з'ясувати це питання. Він провів свій науковий експеримент у 22 містечках, у двох із яких нещодавно закрилися місцеві газети. Результати він отримав вельми цікаві: так званий Індекс громадянської активності упав саме в цих двох містечках. Учений пояснює цей факт тим, що городяни перестали отримувати компетентні новини про місцеве життя, яким би вони довіряли, тому стали менше орієнтуватися як у політичному житті, так і в тому, що відбувається навколо, стали приймати менше участі в суспільному житті. Є й інші дослідження, які мають схожі висновки – там, де друкована локальна преса перестає функціонувати, падає загальна довіра до інститутів демократії.

Здається, трохи дивний, на перший погляд, висновок, так?
Бо загальна тенденція наразі виглядає таким чином: кому потрібні друковані медіа, коли є медіа електронні, здатні стовідсотково їх замінити?

Але, якщо спуститися зі сяючих вершин теоретичної столичної журналістики на багатогрішну провінційну землю, то все стає на свої місця.

Закон і відповідальність
Нещодавно в Сумах сталася трагедія – в ліфті загинуло немовля. Перше інформаційне повідомлення про подію зявилося за пару годин. Сумський ініормаційний сайт повідомив, що в Сумах обірвався ліфт і вбив дитину. За півгодини ця версія трагедії була озвучена на майже всіх українських ресурсах. Наступної доби, після оголошення офіційної версії причини трагедії, стало зрозуміло, що журналіст дуже сильно помилився. Але величезна кількість людей у Києві та інших містах України, навіть у Сумах, і досі переконані, що причиною загибелі немовляти став обрив тросів ліфту.

Можна, звісно, сказати, що в роботі журналіста також трапляються помилки і їх можна і потрібно виправляти. Але справа в тому, що журналіст і редактор сайту мають велику мотивацію написати та опублікувати гарячу новину, але не мають жодної мотивації виправляти свої помилки. І їм за це нічого не буде.

Журналіст і редактор друкованого ЗМІ не потребують такої мотивації взагалі, бо не мають вибору – за допущену помилку їх можуть притягнути до відповідальності ліфтові служби або управління комунального господарства. Тому вони змушені ретельно перевіряти інформацію, а у випадку помилки миттєво її виправляти. 

З інтернет-ресурсами такий номер не пройде. Згідно українського законодавства, ані сайти, ані соціальні мережі не є засобами масової інформації. Тож на них ніяк не розповсюджуються закони, які регулюють діяльність ЗМІ. Звісно, кожен сайт має свою ІР-адресу, але це вже зовсім інша історія. Електронні медіа ані юридично, ані морально не відповідають за інформацію, яку розповсюджують. Тому інтернет в Україні дуже часто і називають «помийкою».

По факту, такий стан речей залишає беззахисними громадян перед публікаціями в інтернеті.

Власний досвід
За двадцять років існування наша газета «Панорама» має достатньо великий досвід судових позовів. Публікуючи резонансні розслідування, ми дуже часто знаємо, що позов нам забезпечений, але це служить тільки додатковим стимулом ще раз перевірити факти. Ми програли в суді лише одного разу. Журналістка, яка працювала з листами читачів, надрукувала листа, де паціент звинувачує лікаря в непрофесійності і хабарництві, і наводить конкретний приклад. Лікар, звісно, образився, подав на газету і паціента до суду – і виграв. Апеляцію ми не подавали – все справедливо. При всьому тому, що журналістка і ми були переконані, що сказане паціентом – правда, але професійна правда полягає в тому, що наші переконання не були підкріплені достатньою кількістю фактів.

Такі уроки запамятовуєш на все своє редакторське життя – просто лист, уявіть собі. З фактами, одним свідком, але, на жаль, без інших достатніх доказів.

А тепер порівняємо з тим, що щоденно пишуть інтернет-ресурси, скільки фактичних помилок вони припускають, не говорячи вже про свідоме викривлення інформації на чиюсь користь.

Світ навколо тебе
Звісно, не все так погано. Інколи читач дізнається правду. Але від цього стає лише гірше. Бо дезорієнтація, хаос і відчуття несправедливості лише посилюються. Виникає хибне уявлення про світ, у якому відбувається замало гарного. І, чим більше отримуєш негативних новин, чим більше чуєш брехні, тим більше тому підтверджень. І тим менше довіри до інституцій і до демократії, тим більше хочеться сталого порядку і твердої руки.

У глобальному масштабі інформаційний хаос був викорастаний Росією на виборах президента США, коли соціальні мережі були буквально забиті фейковими повідомленнями.

У локальному масштабі люди в маленьких містечках, керуючись вільним ринком і економічною свободою, втрачають джерела перевіреної інформації й, дезорієнтовані, опиняються посеред хаоса і брехні. Парадокс, правда ж? Просто мармиза лібералізму. А якщо намазати на цей шматок ще й густо-густо телебачення, то картина вимальовується майже дезінформаційно-апокаліптична.

Громади можуть
Цікава ситуація з друкованими медіа склалася в районах. Так звані «районки» роздержавились і або закрилися, або перейшли під крило місцевого політикоолігарха. При тому з бюджетом, як правило, взаємовигидне спілкування – ми вас хвалимо і не критикуємо, ви нам за це платите - не припинилося. Відповідь, чому так, проста: роздержавлення потрібно було прводити років 15 мінімум тому, коли друковані медіа були на підйомі і могли собі дозволити незалежне економічне існування. Зараз всьо, поодинокі виключення з правил лише підтверджують правило.

Зате в об'єднаних територіальних громадах відбувається просто ренесанс друкованих медіа. Радіо громад - штука непроста і не скрізь приживеться, витрачатися на телебачення – задорого, інтернет, як не дивно – не скрізь є, і не кожен на селі з ним на «ти». От і повертаються керівники до старого перевіреного засобу комунікації з громадою – газет. Залучають професіоналів із обласних центрів і в цілому виробляють гідний продукт для даної аудиторії.

Суспільна цінність і гроші
Тож, можна скільки завгодно пихато говорити про те, що друковані медіа – це минуле і нікому не потрібне, - життя і ринок поки ще з цим твердженням не згодні. Як і деякі політики. Нещодавно канцлер Німеччини п. Меркель заявила, що німці гідні того, щоб зберегти свою традицію – щоденні паперові газети, що стають наразі дуже дорогими – тому уряд обіцяє газетярам підтримку.

Тож, що це виходить? У США друкованим медіа підтримку надають свідомі громадяни, у Німеччині – обіцяє уряд, але і там, і там говорять про те, що друковані медіа – цінність їхніх суспільств. Приблизно так само, як обласні театри в Україні (це про значення для суспільсва, не про якість).

Звісно, тут виникає безліч запитань та підводних каменів. Особливо якщо уявити такий розвиток сюжету в Україні, наприклад, як варіант - підтримку державою україномовних медіа. Але наразі є відчуття, що час поставити тут крапку. Або три…