У потягу, який відправився від станції Путивль, в плацкартному вагоні щойно присіли дві досить похилого віку жінки.

Тут до них підійшли два юнаки і в категоричній формі зажадали звільнити місця. Мовляв, не встигли перекурити в тамбурі, як «дві селючки сіли на їхні місця». Здавалося, все логічно - місця їхні, а пасажирки повинні пересісти на вільні аж у кінці вагона.

Старенькі попросилися залишитися тут, мотивуючи тим, що обидві після складних хірургічних операцій і пересуватися їм не так і легко. Та й їдуть вони зовсім недалеко - до станції Кошари. Та куди там! Молодики наполягали на своєму - «багато вас тут таких їздить! І що - кожному місце вступати?»

Своє місце напроти вступив сивочолий чоловік у літах. До хлопців звернувся: « І не соромно вам? Хіба можна бути такими байдужими до матерів?» А ті лише розсміялися: «Про совість кажете? Вона зараз є у когось? А про байдужість взагалі говорити нічого - не ті нині часи …»

Про ось таку ситуацію розповіла мені одна з тих жінок - пасажирок, у якої від безнадії погасли очі.
- Куди не глянеш, до кого не звернешся, - сказала вона, - всюди байдужість і черствість… Одне на одного, мов собаки кидаються. За кілька останніх років люди просто озвіріли, оскаженіли…Більшість молоді знахабніла, ніхто її зараз не виховує. Всі кинулися збагачуватися будь-яким шляхом - от і втрачено життєві цінності…

Можна з її словами погодитися, можна - ні. Хоча, дійсно, хто нахабніший, безжалісніший, бездушний - той і живе значно краще за того, у кого ще лишилися якісь крихти добра, людяності, справедливості…

Одна з моїх знайомих звернулася до чиновника, щоб посприяв у відвезенні малолітнього сина до обласної лікарні. У відповідь: «Вас зараз таких до мене знаєш скільки ходить?». І …відмовив. Навіть не так відмова подіяла на жінку, як зміна, котра трапилася з чоловіком, коли той прийшов до влади. «Він так зверхньо розмовляв зі мною, мов звірина із своєю жертвою, - нарікала вона. - А ми ж з ним в одному класі навчалися…»

Куди ж нині звернутися, щоб тебе вислухали, щоб тобі допомогли? До депутатів сільської, міської, районної, обласної рад? Можна й до них. Проте, при нинішній мізерній вазі та низькому авторитеті місцевого самоврядування, навряд, щоб хтось із них ( за виключенням хіба що кількох обранців) чимось допоможе.
Звичайно, є ще й депутати Верховної Ради, але проблеми «окремих пересічних українців» їх уже давно не хвилюють…Хіба що інколи - перед виборами…

…Плаче бідна одинока старенька бабця. Спустилася до льоху, там - пусто. За ніч якісь пройдисвіти винесли харчі, а головне - всю картоплю. Ледве зібрала її з грядки, ледве спустила до погреба… А тепер - що?І як жити далі? Знайшли тих бусурманів, але картоплю вони вже пропили. І байдуже їм, що бабці тепер хоч помирай від голоду…

…Перед Великоднем приїхав на цвинтар, де похована рідня. І … жахнувся. На дідовій могилі замість хреста, який простояв тут від п’ятдесятих років попереднього століття, залишилася тільки півтора метрова чорна дірка. А поруч вирвана й огранка, яка чотири десятиліття оберігала могилки…
Яка мораль? Тупе звірство (нехай мене вибачать справжні звірі від такого порівняння) варварів…

Якось непомітно люди збайдужіли до чужого горя, до чужої біди. А дехто відверто навіть радіє від цього - справедливість, рівність, людяність уже не в моді. Нині інша цінність - збагачення, вибачаюсь за тавтологію, будь якою ціною. Інколи - далеко від законної.

…Душі вкриваються іржею, серця практично вже не реагують не тільки на образи, а й на злочини - до них ми повільно звикаємо. Байдужіємо… Чи вже збайдужіли?

Більше цікавої інформації читайте на сайті  ivanzhytnyk.com