Осінь розсіювала навколо свої останні жовто - гарячі барви.
Листя на берізках, обпалене літнім сонцем, взялося позолотою, але ще зовсім не обпало, - жовтень тільки передавав свої права листопадові.
А той, мов статечний дідуган, не квапився насилати холоднечу, - ще переважали більш-менш теплі дні, - ніби тямкував, чи все впорано на полях та городах.

Хоча сонечко й щедропроменисте у верховіттях дерев, але вже не спрагле. І вітер, здається от-от нагонить хмари, які уперіщать дощами. Відспівали й пташки - підготувалися до відльоту в далекі краї, а дехто вже й відлетів.

Словом, тужлива осінь… Уже зовсім не молода, а перестаркувата - не чарує, не бадьорить. Та й дні якісь скупі, короткі й безликі.

Начебто врізаючись у листопадові далі, котив коліями потяг від Конотопа до столиці. Не переповнений, не забитий ущент пасажирами, а по сезону - з вільними місцями. В одному з купе сиділа жінка років за шістдесят, і не втихаючи, торохтіла - про се, про те.

- То послухайте, що я вам розкажу. Ох і вродила в мене на городі цього року картопля, наче кінська голова.
- А чом не слоняча? - хмикнув молодик.
- Багато мудракуєш. Слонів у нас немає.
- В Африці є.
- От і коти туди, а мені не переч.

Хтось із пасажирів посміхнувся, дослухаючись до суперечки, а дехто розсміявся: мовляв, переборщила жінка!
- Так ото я й кажу, добряча картопля вродила. Зі світанку й допізна її збирала. Не віриш? - стрельнула зеленуватими очима. - Оно глянь сюди!

Дістала з торбини круглу і справді чималу картоплину, тицьнула в руки юнакові.
- Видать, ти городський!? То, мабуть, не знаєш, як її й вирощують?
- Та годі вам. Пожартувати не можна, чи що?
- Чого ж можна, тільки не над харчами. Бо не вродять хліб та картопля - каюк нам. І в селі - каюк, і в городі...

І затихла. І всі пасажири теж ніби заніміли, наче, окрім неї, нікому більше й говорити. Та так тривало недовго, бо комунікабельна селянка знову загомоніла:
- Я до меншого сина їду. Оці жоржини йому везу, - поклала перед собою на столику, з ярусами крупних пелюстків, квіти. - Сама виростила. Красиві вони еге ж? Любить синок їх дуже.

Помилувалася красою й несподівано запитала у юнака:
- А ти, хлопче, в армії служив?
Той засміявся і гордовито відповів:
- Добра штука армія, але краще відбути її заочно!

Жінка промовчала. Та й провідниця попередила: Київ. Пасажирка позбирала свої речі, обережно взяла жоржини і аж тоді промовила:
- Мій старший у Афгані загинув. Менший теж попросився туди ж…Слава Богу, залишився живим, але дуже зранило його. Тепер щороку в лікарнях лежить...

І зі сльозами, що набігли на очі, попрямувала до тамбура...