Пещерные песни, продолжение19

Повесть Вийшли з льоху непоміченими — розбитий будинок художниці розташовувався поруч з лісом — і скоро занурилися в хащі. Несли Ірини картини — мотузками перев’язали по п’ять штук і прилаштували на спині. Сліди на снігу за собою замітали, щоб ворог не вирахував. В печері накрили стіл — згадати померлу. Розставили картини художниці попід стіною, дивувалися та милувалися мистецьким талантом померлої. — Як це несправедливо, — з люттю промовила Віка, — що така гарна, видатна людина загинула через тих нелюдів! Куди ж дивиться бог?! — А нікуди він не дивиться, — відповіла Степаніда. — Немає для живих істот ніякого особливого, милистивого бога. — Степанідо Михайлівно, ви невіруюча? — здивовано запитала Віка. — Ані да, ані ні! — відповіла загадково стара.- Про бога попи казали: якщо гарно — то любов божа. Як погано — то кара божа. — Та за що ж бог не любить і карає Україну? Ще й чиїми бридкими руками карає?! Ця русьня гов..на — то кара божа?! — Я також думаю, що то не наш бог, який хоче — любить, хоче — карає. Наш бог інший. Він наш захисник. Колись наші предки звали його — Вишній. Або — Царю Небесний. До Вишнього нашому розуму дуже, дуже далеко. Тому наш народ розумів бога через Природу, бо Природа то є наш Бог, вона нас поїть, годує, дає притулок, як ця печера. Шановним земним Богом у наших пращурів був Перун — він дарував нашим оборонцям силу і мужність. З Перуном наші богатирі завше стояли на захисті рідної землі. І він ніколи нікого не карав. Люди любили Перуна, як рідного батька. І наші люди раніше, дуже давно, не називалися ані русічами, ані слов’янами. Вони іменувалися за назвою місцевості, де вели хазяйство. Поляни — обробляли землю, займалися пасічництвом, рибальством. Князем полян був Кий. Сколоти — пасли худобу, полювали, займалися ремісництвом, золотарством. І ніхто не говорів: я вірую в бога. Люди казали: «Відаю бога». Тобто — знаю. Якщо людина вірить, то дурня. Вона навіть не знає, в що вірить. А відати, тобто знати бога, означає, що люди знають закони божої Природи: коли сіяти, коли збирати врожай, коли весілля справляти. Раніше весілля восени грали. Знаєш чому? — Ні, не знаю, — відповіла Віка. Слова Степаніди її дивували та якимось чином заспокоювали. — Я ж казала: Степанідо, ви мольфарка! — Усі поляни — мольфари, — відповіла стара. — А ще справніші відуни та мольфари — лісовики. — А це хто? — Лісовики, або гуцули, — це народ Карпат. Але їх останнього видатного мольфара Михайла Нечая було вбито одинадцять років тому.Тепер лісовики усі геть, мабуть, перетворилися на щиро віруючих католиків. Справжніх ворожбитів у гуцулів більше немає. Так про що я? — Ви розповідали про весілля, — нагадала старій Віка, — чому справляли саме восени?. — Отож бо слухай, дитинко. Ось чому. Дуже просто. Природа полянська наливалася восени усіма цілющими соками і люди теж. Молодята, спарувавшись восени, народжували здорового, вродливого сильного первістка — продовжувача Роду. А ще на весіллі грали та співали багато особливих, магічних пісень, які поєднували молоду родину любов’ю та вірністю на все життя та наділяли щасливою долею. Весілля грали з тими чарівними піснями майже тиждень, щоб оточити молодят захистом славного полянського Роду. Віка задумалась і раптом згадала. — Іра сказала, що сьогодні у неї день… Чи, бувай, не день народження? — Мабуть, — гурко зітхнула Степаніда. — В день, коли народилася, в той день і померла. Чиста людина була, світла. Віка попросила заспівати для Іри якусь пісню. — Мабуть, ви знаєте, що співають над померлим? Степаніда задумалась. — Над тілом — плачуть. Але ж ми не поховали Іру, це треба якось поправити. Вирішили вранці рано піти в село — закласти тіло камінням. Далі буде