Пещерные песни, продолжение18
Повесть Вночі десь неподалеку лунали постріли, так гучно, що здавалося, плавилися мізки. І раптомі запала тиша. Довго прислухалися — ані звука. Що робиться в світі — не знали. Степаніда дістала приймач, вставила батарейки, але кам’яні стіни печери сигнал не пропускали. — Наступної ночі вийдемо на гору, послухаємо новини. Може, прийдеться сидіти в печері довго, до тих пір, поки наші козаки не виб’ють звідси ту бридку голоту. — Що ж там коїться, в селі, чи живі всі? — зітхнула Віка. Не думала, що стане печерною людиною у двадцать першому столітті. Не уявляла собі, що зненацька присунуть поганці і ні за що знищать село, людей, їх працю. — Як там Іра? Як мої квіти? — переймалася Віка. — Годі зітхати, — спокійно відповіла Степаніда. — Ось побачиш — наша армія повалить кацапську гидь, і ми ще погуляємо в селі з піснями, квітами, картинами, медом, бджолами! — Але ж коли, коли? Скільки тут сидіти? — Скільки треба, стільки й сидітимо, — рішуче наголошувала Степаніда. — Уночі послухаємо новини, може скажуть — в якому напрямку пересувається ворог. Маю надію, що наші славні братчики дали їм відсіч, і скоро будемо вільні. Балакали вдень пошепки і то дуже мало. Опівночі вийшли з печери нагору та увімкнули приймач. На FM частоті піймали Українське радіо. Новини приголомшили: Ізюм окупований. Харків, Суми в облозі. Чернигів зруйновано, немає води, світла, газу, зв’язку. Чернобильська АЕС захоплена. В Києві- вуличні перестрілки з диверсантами, Маріуполь бомблять, Херсон окупований. Запорізька АЕС захоплена. Каховська ГЕС замінована. Повернулися в печеру пригнічені. — Жахіття, — повторювала Віка. — Зграя божевільних. Незліченна зграя. Хто їх, сучих синів, і навіщо народив?! Якою гнійною отрутою викормила того путіноіда мати? Як його, сучого сина, земля носить? Кінець кінцем, Гітлера спалили? Спалимо й Путіна! — Так, обов’язково спалимо того москальського сци..на! І дуже скоро, — схвально відгукнулася Степаніда. — А нам з тобою треба своїх відшукати. Цю ніч почекаємо, а потім проберемося в село, може, врятуємо когось. Через добу, рано вранці, одяглися і попрямували, озираючись на засічки на деревах, до Сніжковки. Ще здалеку вгледіли — село розтрощено вщент. Замість хат стирчали обвуглені стовбури. Вцілила лише одна, велика — бджолярів. — А щоб вас, стерв’ятники, холера побрала. Знищили хати, мабуть, нікого в живих не залишилося. На снігу побачили гусеничні сліди тяжкої бронетехніки. — Орки десь недалеко, — вирішила Степаніда, — вони можуть повернутися абиколи, треба поспішати. Віка зі старою зайшла до руїн, що залишилися на місці будинку Іри. — Що це? — Віка вчула жіночий стогін. Іру знайшли у льоху, приваленою камінням. Жінка була притомна, але просила її не чіпати. — Позвоночник, кажется, сломан, — едва слышно прошептала.- Уходите. Они скоро вернутся. — Мы тебя не оставим, — сказала Вика. — Перенесём в лес. — Не надо. Я уже все… Дайте воды. Дали води та вкрили вмираючу ганчір’ям. — Шо будемо робити? — запитала Віка стару. — Мабуть, я залишуся, догляну. — Уходите, — шептала Ира, — .Только сперва… убейте. — Шо ти, дитинко, таке кажеш? — запитала Степаніда. — Що придумала? Ми ж не русня. Ми рятуємо, а не вбиваємо. — Послушайте, — Іра силилася сказати щось важливе Віка намагалася її втішити. — Ирочка, все будет хорошо. Только не волнуйся. Лежи спокойно. — Это зэки. «Вагнеровцы». Сказали — утром вернутся… за золотом.., глаза вырвут, если не скажу, где золото. — Глаза..?! — вжахнулася Віка. — Говорили: ты продаешь картины за границей, значит у тебя есть золото. — Откуда они знают — про картины? — Мабуть, я здогадуюся — звідки, — задумливо відповіла Степаніда. — Они скоро.., — одними губами сказала Ира. — Мое золото… в углу, возьмите.., сколько унесете. Десь здалеку почувся шум двигунів. — Убейте, прошу… Степаніда, вагаючись, дістала з торби маленьку пляшечку з темною рідиною. — Це я собі приготувала, на той випадок, якщо орки схоплять, — сказала вона. — Дівчинко моя, прости мене. Ковтни і заснеш. Нічого не бійся. Усе буде гаразд. — Скорее, умоляю, — прошепотіла Іра. Шум двигунів чувся десь поруч. Степаніда піднесла пляшечку Ірі, та жадібно ковтнула, посміхнулася. — Хорошо… А у меня сегодня день.., — і затихла. — Боже, — стисла зуби Віка, ледь стримуючись, щоб не завити на весь світ. Степаніда заплющила покійниці очі. — Спочивай, бідолашна. Бронетехніка шурувала навмання по селу. Треба було тікати. — Іра просила… У кутку льоху Віка знайшла ящик з картинами. — Ось її золото. Треба рятувати картини. Степаніда похитила головою. — Залиш це. Рушаймо. — Беріть одну, я ще одну, благаю. Це її остання воля. Далі буде