Пещерные песни, продолжение25

Повесть — А тепер можна й докладніше розповісти, шановні добродійки, за якої нагоди ми до вас завітали, — закінчивши трапезу, почав розмову Олег. Віка та Степаніда приготувалися уважно слухати. — Нарешті, бо нас вже охопила нетерплячка, — кивнула Степаніда. — Ми що тільки не думали — куди з села ви поділися.? — А туди й поділися! Як ви тільки пішли до лісу, то й ми з Світланкою подалися світ за очі, навмання, аби не вскочити в халепу, бо русня танками вже сунула до села — А ваші бджоли ж як?- не втрималася від запитання Віка. — Вулики ми вивезли, про всяк випадок. ще місяць назад на болото — бо новини ж слухали, готувалися. Маємо надію — пчілки виживуть. — То добре, — кивнула Степаніда, — а йог з вами пішов чи ні? — Про вчителя трохи згодом. — відповів Олег. — І ось в лісі ми зустрічаємося з хлопцями з самооборони — об’єдналися з декількох окупованих московитами громад. Побратими забезпечили нас амуніцією та патронами. Бо автомати у нас з Світланкою є — ще з чотирнадцятого року. — То ви, виявляється, вже стріляні горобці! — здивувалася Степаніда. — Ще й які стріляні, — посміхнулася Світлана, — коли в сімнадцятому отримали поранення, то звільнилися зі Збройних Сил… — …І осіли в Сніжковці, — підхопив Олег, — хотіли жити на тлі природи та займатися господарством. Але, бачимо, не судилося. — Але ж ви маєте поранення? — здивувалася Віка. — Старі рани загоїлись. Але тепер ми прийшли до вас через те, що..,- Олег почервонів і трохи зніяковів. Жінки затамували подих, бо вже майже здогадалися. — Сталося так, — продовжував Олег, — що моя люба «Бджілочка», це її позивний, завагітніла. — Ой, щастя яке! — вигукнули разом жінки. — Поздоровляємо! — Дякуємо, дорогі пані, — Олег розчулився. — Вона вже… Не… Олег не міг вимовити більше ані слова, хлюпав носом, наче хлопчисько. Світлана посміхнулася. — Ось хто після такої чулої поведінки скаже, що муж бойвої «Бджоли» має грізний позивний «Перун» Світлана обійняла Олега. — Заспокойся, коханий. Нагадую приказку: «Чорт сміявся, як ведмідь на пасіку забрався». Не бійся за свою «Бджілку». «Перун» опанував себе, пригорнув дружину і звернувся до жінок. — Любі мої, прошу вас доглядіть за моєю лебідкою, пока вона не народить. — Буде зроблено, — відповіла Степаніда. — Дитинка — то святе діло. Не сумнівайся, «Перуне», доглянемо і навіть пісень навчимо. — Дякую вам, і обіцяю — перемога не за горами! — Все буде гаразд! — запевнила Віка та поцікавилася. — А чи скоро нас стане в печері… четверо? — Зо два місяці, мабуть. — відповіла Світлана.- Тепер вже з мене снайпер нікудишній — тікати хутко з позиції не виходить. Степаніда почувалася радісною та схвильованою. — Ой, навіть не думала, що в девяносто три роки стану ще й повитухою. Далі буде