Бізнес у дії

Анастасія Мазур

У черговій статті, присвяченій залученню інвестицій у Сумську область, ми хочемо поділитися так званими історіями успіху. Мова піде про українські підприємства, які залучили міжнародний капітал і застосували його для розвитку та розширення своїх активів в Україні. У кожному з цих прикладів ми постаралися розглянути історії компаній з різних сторін: по-перше, з’ясувати, що являла собою ідея для бізнесу, по-друге, охарактеризувати джерело інвестицій, а по-третє, – роль, яку зіграв власник або керівник бізнесу, і його рішення. Тут представлені приклади з різних галузей економіки – як тих, що активно розвиваються, таких, як аграрний сектор і програмування, так і тих, що перебувають у стагнації, як, наприклад, будівництво. Потрібно зазначити, що ми навмисно уникали компаній, інвестиції яких надходять з офшорних зон, а також іноземних фірм, які є регіональними представництвами міжнародних компаній. У кожній з цих історій є ключова підприємницька ідея і велике бажання розвинути та розширити свій бізнес.

Перший IT-успіх

Комп’ютерне програмування в Україні зараз виходить на передові позиції серед інших галузей економіки, активно нарощуючи експорт: за приблизними оцінками, у 2011 р. за кордон було продано IT-продуктів на $1 млрд, а в 2012 р. – на $1,5 млрд. Поряд з Індією, Росією, Китаєм і США, Україна входить у десятку країн – найбільших розробників програмного забезпечення. Однак разом з цим у нашої IT-галузі завжди існував один недолік: українські програмісти виступали ланками в ланцюжку підготовки проекту, працюючи шляхом аутсорсингу для зарубіжних замовників, і практично ніколи не створювали готових продуктів.

Але минулого року був здійснений прорив. Український IT-проект, отримавши інвестиції на розробку, був успішно представлений і проданий компанії Google, ставши тим самим першим завершеним продуктом, який був куплений Інтернет-гігантом у Східній та Центральній Європі. Сума угоди, за оцінкою агентства Bloomberg, склала $45 млн – рекорд для української IT-галузі.

Проект під назвою Viewdle займається розробкою технологій розпізнавання облич і об’єктів мобільними пристроями. Ця технологія корінням сягає секретних радянських розробок. Як пише сайт korrespondent.net, у 1970-х роках радянський уряд замовив Інституту кібернетики ім. Віктора Глушкова розробити технологію, здатну ідентифікувати обличчя за знімками з супутника. Теоретично цю програму можна було застосовувати з різними цілями: як дізнаватися розташування ворогів, так і контролювати проходження співробітників на завод.

Радянські розробки не встигли дійти до стадії масового виробництва. Однак роки потому, вже в незалежній Україні, Михайло ШЛЕЗІНГЕР, головний науковий співробітник Міжнародного науково-навчального центру інформаційних технологій і систем, продовжив працювати над вдосконаленням програми. До 2000 р. він зібрав першу діючу модель. У 2001 р. Єгор АНЧИШКІН, тоді ще студент Київського політехнічного інституту, відвідав одну з лекцій Шлезінгера. Тут він познайомився з удосконаленою моделлю радянської розробки.

Пізніше, коли Анчишкін зайняв посаду інвестдиректора венчурної компанії «Техноміст», він переконав своїх американських босів, зокрема, колишнього одесита, а нині громадянина США Юрія ФРАЙМАНА, інвестувати кошти в технологію розпізнавання облич. Перші великі гроші в стартап (а це близько $500 тис.), прийшли в 2006 р. За допомогою зарубіжного капіталу київські програмісти досягли помітних результатів. Використовуючи патенти та розробки Шлезінгера, вони навчили програму не тільки знаходити шуканий об’єкт у морі відеозображень, але й проводити контекстний пошук за відеозаписами. Коли Viewdle вже був готовий до представлення публіці, його демонстрували на різних виставках у США. Після затяжних переговорів з Motorola Mobility, підрозділом Google, Фрайман зумів переконати американців у необхідності покупки їхнього стартапу.

Керівники проекту вважають, що їм вдалося досягти успіху завдяки наявності інноваційної ідеї, інвестицій, а також міжнародної професійної команди. А Юрій Фрайман сподівається, що цей приклад змусить міжнародних інвесторів уважніше придивитися до українських проектів, а програмісти повірять у здійснення своїх задумів.

Міжнародний улюбленець

Найбільший експортер зерна – підприємство «НІБУЛОН» з м. Миколаєва – успіхом зобов’язане нестандартним рішенням свого керівника, а також довірі міжнародних фінансових установ. Наприкінці 2012 р. Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) оголосив про свій намір виділити компанії $125 млн на проект, спрямований на відродження Дніпра та Південного Бугу як основних водних транспортних артерій України. Сам ЄБРР виділить сільгоспкомпанії $30 млн., а решту коштів інвестують світові банки, такі як UniCredit Bank, BNP Paribas, Societe Generale, ING Bank, Hambros Bank. Глава ЄБРР в Україні Андре КУУСВЕК зазначив, що співпраця з «НІБУЛОНом» є стратегічно важливою для України в цілому. Ця угода стала однією з найбільших синдикованих угод у сільськогосподарській галузі країни і показує, що серед світових фінансових компаній зростає довіра до України взагалі і до її аграрного сектору зокрема.

Яким чином українському підприємству вдалося домогтися прихильності міжнародних інвесторів? Легкого рішення тут немає. Історія компанії показує, що імідж «НІБУЛОНа» вибудовувався планомірно.

У 1991 р. найбільший постачальник насіння в Миколаївську область – угорська Kombiseed Kft. – запропонувала радянським чиновникам створити спільне підприємство, яке заробляло б валюту на світовому ринку на противагу бартерній системі, яка працювала до цього. До реалізації плану угорці залучили англійського трейдера Meridian Commodities Ltd. Ланцюжок повинен був виглядати так: угорці постачають насіння кукурудзи та соняшника, українські колгоспники вирощують урожай, а англійці продають його на світовому ринку. Олексій ВАДАТУРСЬКИЙ, який на той момент працював у миколаївському сільгоспуправлінні, погодився очолити новостворене СП «НІБУЛОН» (абревіатура з перших складів назв міст-засновників: Миколаїв, Будапешт, Лондон). Колеги по управлінню допомагали йому зареєструвати підприємство, вибрати колгоспи для демонстраційних посівів, підготувати документи для здійснення торгових операцій.

Не можна сказати, що справи одразу пішли добре. Проблема була в необов’язковості селян, а також у тому, що збирати врожай їм було просто нічим – радянська техніка не відрізнялася надійністю, а грошей на придбання нової не було. На виручку прийшов Світовий банк, у 1996 р. відкривши в Україні програму підтримки експорту. Два роки потому банк видав «Нібулону» $5 млн. Під цей кредит Вадатурський заклав квартиру, офіс і службовий автомобіль. Цікаво, що експерти радили витратити кредит на закупівлю та експорт соняшника. Замість цього господар «Нібулона» реалізував свою задумку з відродження машинно-тракторних станцій і закупив сільгосптехніку виробництва DAF, Case і MAN. Відроджені МТС обробляли землю в господарствах, що працюють на «Нібулон», а як оплату отримували частину врожаю.

Інвестор залишився задоволений тим, як Вадатурський розпорядився грошима. А для директора «НІБУЛОНа» хороші відносини зі Світовим банком стали перепусткою у вищу лігу бізнесу. Перед компанією відчинилися двері найбільших українських і зарубіжних фінансових інститутів. «З’явилися кредитори з Данії та Голландії. Приїжджали представники західних банків, у яких обслуговувалися наші імпортери, і пропонували співпрацювати з ними напряму», – розповідає Вадатурський. Сьогодні «НІБУЛОН» будує елеватори, зернові термінали, відновлює заводи та розвиває річковий транспорт. Власна інфраструктура суттєво збільшує привабливість компанії.

Німецька точність в Україні

Ця історія відбулася, на наш погляд, завдяки здатності бізнесмена визначити незайняту галузеву нішу, але при цьому не винаходити колесо, а скористатися існуючим міжнародним досвідом.

Переїхавши після закінчення школи до Німеччини та проживши там цілих вісім років, випускник факультету міжнародної юриспруденції Сергій ШЕВЧЕНКО засумував за батьківщиною і в 2008 р. вирішив повернутися в Україну. Відповідь на питання, а чим же йому тут займатися, з’явилася не одразу.

Як пише журнал «МСБ», після довгих дискусій з товаришем — власником німецького заводу з виробництва біодизельного палива EOP Biodiesel AG – була знайдена фактично порожня ніша: в Україні була відсутня технологія збірних будинків високої заводської готовності. Не було й заводу, на якому б виробляли подібні конструкції.

Освіта, здобута у Франкфурті, дозволила Сергію системно підійти до створення бізнесу. Товариш допоміг написати бізнес-план, у якому автори спробували спрогнозувати і затребуваність нової продукції, і темпи розвитку майбутньої компанії.

Залишалося роздобути стартовий капітал. «Коли я повернувся з Німеччини, у мене було близько 10 тис. євро, – згадує Сергій Шевченко. – І спершу я вклав ці гроші в постачання зерна ріпаку на біодизельний завод мого друга. Буквально за півроку ми заробили непогані гроші, але цей бізнес довелося зупинити через проблеми з відшкодуванням ПДВ».

Урок, отриманий з експортом ріпаку, Сергій засвоїв і згодом застосував на свою користь. У той же час цей бізнес дозволив збільшити розмір стартового капіталу до необхідної суми. І Шевченко нарешті зміг приступити до створення торгової марки WKS Fertighaus.

Перші два роки бізнес проходив етап становлення. Ситуація то погіршувалася, то покращувалася. Збірні будинки на початковому етапі найпростіше було продавати індивідуальним забудовникам, які якнайшвидше хотіли заселитися у власні котеджі. Адже після заливки фундаменту будинок площею 200 кв. м збирається максимум за три дні.

Згодом серед клієнтів з’явився і приватний бізнес, який інвестував гроші в будівництво ресторанів, готелів і баз відпочинку. Підприємці зрозуміли, що технологія дає хороший мультиплікативний ефект і швидкий оборот грошових коштів. Крім того, всім відомо, що в будівельній сфері кошториси мають властивість з часом лише збільшуватися. А тут компанія-постачальник з німецькою точністю представляла ретельно складені кошториси, в яких вже були прораховані й інфляція, і непередбачені витрати. Так що покупців ніякі сюрпризи вже не підстерігали.

Подібні технології – ексклюзив. Такі будинки раніше привозили в Україну одиничними екземплярами з Німеччини та країн Скандинавії. Німецьких збірних котеджів високої заводської готовності в нашій країні не було, оскільки не було налагоджено їх виробництво. А створити його тут — досить дороге задоволення. Однак на певному етапі розвитку бізнесу власник і генеральний директор «БР Україна» наважився на побудову заводу.

Проект заводу робили з нуля. У Білій Церкві побудували цех, завезли і сертифікували обладнання. Його встановлювала монтажна бригада спеціально запрошених німецьких спеціалістів, які потім ще й навчили персонал. На сьогоднішній день завод успішно працює, а збірні будинки, вироблені в Україні, значно дешевші за аналогічні в Росії або Німеччині.

Колективний інвестор

Ще одна історія успіху українського бізнесу, яку ми хочемо розповісти, не вписується в стандартні рамки залучення інвестицій: не було ні великого вітчизняного підприємства, ні іноземця з мішком грошей. І все ж цей приклад, всупереч малому розміру бізнесу, цікавий своїм класичним підходом до пошуку інвестора: є сама ідея, є бажання представити її міжнародному суспільству і залучити фінансування. Йдеться про стартап Сергія ХВАЩУКА з Вінниці з виробництва захисного титанового корпусу для флешок. Гроші для свого проекту Сергій зібрав на американському сайті KickStarter, однієї з основних платформ для краудфандингу, тобто колективного фінансування. Це нове явище в Інтернеті, що дозволяє креативним людям збирати гроші для своїх проектів не шляхом обивання порогів державних установ або банків, а представленням його широкій зацікавленій аудиторії. Працює це таким чином. Потрібно на сайті розмістити опис своєї ідеї із зазначенням суми, і ті, хто визнає її вартою, вкладуть якісь гроші в її втілення. Як повідомляє сайт life.pravda.com.ua, публікуючи свій проект з титанових корпусів для флешок, Сергій Хващук отримав $25 тис. на його реалізацію, хоча просив усього $5 тис. Всього за останній рік KickStarter допоміг винахідникам зібрати близько $380 млн.

Сергій задоволений своїм успіхом. За 3-4 місяці він фактично створив маленький міжнародний бізнес, випустивши і продавши тестову партію продукту. Зараз його проект – у фазі завершення виробництва і підготовки перших відправлень. Усі роботи виконують українські підрядники: корпуси виробляють під Києвом, прокладки – у Дніпропетровській області. «Гроші на KickStarter дають не просто так, а взамін вашого продукту зі знижкою, тобто найпростіше вважати це попереднім замовленням», – додає він.

Думка експерта

Олексій КАТАСОНОВ, юрист і адвокат міжнародної консалтингової компанії PricewaterhouseCoopers, м. Київ: «Як яскраві приклади успішного залучення іноземних інвестицій українськими підприємствами можемо назвати агрохолдинг “Мрія”, концерн “Галнафтогаз”, ТОВ “Інкерманський завод марочних вин”. Агрохолдинг «Мрія» зміг за рахунок залучених інвестицій модернізувати технопарк, підвищити ефективність бізнесу, що, в свою чергу, значно покращило фінансові показники. Іноземні інвестиції також дозволили концерну «Галнафтогаз», власнику мережі заправних комплексів “ОККО” розширити географічну присутність на українському ринку і, відповідно, збільшити продажі. А група компаній Inkerman International за допомогою іноземних інвестицій закінчує будівництво першої та другої черг одного з найбільших у СНД виноробних підприємств. Запорукою успіху цих компаній, на наш погляд, є не тільки фінансові ресурси, що з’явилися, але й ті попередні дії, які дозволили залучити іноземних інвесторів, а точніше, приведення їхньої структури, системи управління у відповідність до міжнародних юридичних і фінансових стандартів».