Село Данаєць розкинулось на високих пагорбах, потопає в яблуневих садах, а неподалік загубився в предковічному лісі хутірець Сутиски. Рідні місця. У пам’яті спливає образ першого вчителя Павла Івановича Цигикала. Повернувся він з двадцятирічного заслання, яке відміряв йому сталінський режим за провину – критику колгоспного ладу. «Ворога народу» на роботу не брали, то й перебивався тим, що малював картини, які вражали своєю майстерністю, життєвою правдивістю. А одного разу купив їх якийсь заїжджий художник з Києва. Сказав, що їх можна б у музей, та хто ж дозволить? Автор – «ворог народу».
    У далеких снігах йому марився рідний край. І любов ця лягала фарбами на полотна. Ось сільський ставок. Квітнуть сади на високих сутинських пагорбах, білі пелюстки вишень танцюють і, падаючи, вкривають, мов снігом, землю, а весняне сонце ллє золото на землю. Чується спів дівчат, що перуть білизну. Пісня летить далеко-далеко у синє небо.
   А потім Павло Іванович організував у клубі оркестр. Місцеві жителі любили ходити на концерти. Інструментами служили праски, гребінці, пляшки, підвішені на мотузці, а у кожній з них – різна порція води. Вчитель неквапливо брав акордеон.
   І раптом – музика. Вона вривається у душу кожного, хапає за серце й не відпускає. І слухачі вже забували про все. Найстарішій бабусі села музика нагадувала шум моря, біля якого вона бачила свого сина. Він лежав в окопі під палаючим кримським небом і вдивлявся в сірі постаті, які йшли в атаку. Вдарили тривожні звуки – і затанцювала смерть. Упав її син у воду, так і не дізнався, чи відбила атаку його рота.
Потім полилася мелодія української ночі, і в сивих головах виринули спогади про перше кохання. Закінчився концерт, а люди сидять і мовчать…
   Повертаюсь до міста. Заходжу в хату до сусідки й кажу:
   – Просила донька Павла Івановича, щоб ви подарували їй хоча б одну батькову картину, бо в неї нема жодної. Мовчанка. Цокає годинник. Муха б’ється об скло.
   – Ну, то я пішов.
   – Бувай здоров.
    Йду до автобусної зупинки й думаю: картина висить у сінях, вона скоро загине. Помер художник, а тепер от помирають і картини. Невже ніхто й не помітить, що поряд жив художник?
    Чекаю автобуса. Дивлюсь на ставок, який нагадував мені ще одну картину: на березі стоїть дівчинка у волошковому віночку, на воді танцюють сонячні зайчики, а там, високо в небі, дзвенить мелодія оркестру Павла Івановича, така чиста та світла, як життя без брехні.


Анатолій Іванович Печений - член літ. - мист. обєднання "Сіверщина", м.Глухів, Сумська область, Україна.