З усіх поштарів села Сутисок – найкращий – Гришаня . Раніше поштар підійде до двору , всуне газету між дошками хвіртки й пішов собі . А Гришаня не такий . Він обов’язково заходив у хату й казав :«Привіт тому , хто живе в цьому дому». Обхід він починав з хати баби Варвари Климук. Дворище баби свідчило про відсутність чоловічих рук : хвіртка перекошена , тин упав , а солом’яна стріха вкрилась мохом . Гришаня постояв біля хвіртки , потім узяв цеглину , вирівняв цвях і забив його в завіс .
   - Нема тобі , Варваро , ні листів , ні газет . Чому ти не виписала в цьому році газет ? Я б заходив до тебе частіше і хороші слова говорив би тобі . Сорок років тому ти не хотіла їх слухати , а тепер би посухала й зраділа . А потім ти б сказала : «Дякую тобі , Григорію , за теплі слова . Давай я тобі наллю склянку горілки ». А я скажу :»Ні ! Не можна ! Я ж на роботі !» А ти скажеш : «Та якщо трішки , то ніхто не помітить ». А я скажу : «Ну добре . Коли ми були молоді то ти мене з хати з гарбузом спровадилаВсе село сміялось наді мною .Та я не ображаюсь . Що ж тепер прро це згадувати ? Полетіла наша жар-птиця за синє море» . Гришаня вставав , брав торбу і іщов далі .
   Вузенька стежка вела його до хати , що сховалась у бузині . Біля хати , на колоді , сиділа баба Марія , по-вуличному Бичиха .
- Нема тобі листа , - привітавшись , сказав Гришаня . – Синок твій дуже завантажений роботою. Нема часу , щоб написати .
   Бичиха пригощала його грушами й довго розповідала про свого синочка Федора , який уже став начальником на заводі , але приїхати не може , бо щоліта треба хвору дитину возити на море . Григорій уважно її слухав , радів успіхам сина Марії , а тоді радив їй продати корову , пожаліти себе , бо це стільки ж сіна треба . Марія хитала головою , розказувала , яка в неї сумирна й щедра на молоко Берізка , що це не просто корова а подруга . «Продай , а як тоді самій жити ?» ,- закінчувала ьаьуся .
   Гришаня співчував їй і довго зітхав , бо знав , що все село довідалось про її таємницю : синок її ніколи не був начальником , а от уже з десяток років міняє одну в’язницю на іншу . Але всі односельці вдають , що вірять бабі Марії й радіють разом з нею .
   Зайшовши в двір Порфирія Нічмоні й сказавши звичне «Прмвіт тому , хто живе в цьому дому» , Грпшаня дістав газети , поклав на стіл , потім посміхнувся й сказав : «А я це приніс груші для вашої Людмили». Синьоока й вродлива дівчина їла груші й мовчала .
   - Ти , доню , вибач мені , що може , я не в свої справи лізу , але не впадай у відчай , що твій ненаглядний сокіл побіг до іншої . Бачив я його в городі з тією кралею . Там така , що навколо неї все повинно кружляти . Їй , як дитині , щодня нову іграшку подавай .Так що твій Володя – це нова іграшка . Таку кицю щоліта треба до моря вивозити . Зараз вони пісеньку співають : «С милым рай и в шалаше», а тоді , як твій соколик не зможе задовольнити всі її забаганки , то зазвучить арія: «Прошла любовь – увяли помидоры». І тоді , як він приповзе , мов побитий собака , ти веди себе достойно ».
   Григорій швидко встав , розкинув руки й заспівав : «Сняла решительно пиджак наброшенный. Казаться гордою хватило сил ». – Так ото , як він приповзе до тебе миритись , то не кидайся йому на шию зі словами : «Ах! Любовь ! Снова вместе ! Теперь уже навсегда !»  Ну , до побачення .
   - Дякую вам , дядьку .
   Гришаня вийшов з двору й попрямував через луки до баби Ніни Волончук , яка вийшла з двору , посміхаючись беззубим ротом .
   - Здрастуй , Ніно Олександрівно ! Твій наказ виконав . Ось сірники , лавровий лист , ось ліки . Я хвершалці сказав , щоб розбірливо писала й печатними буквами , бо дох турі завжди пишуть так , що в школі їм по каліграфії треба двійки ставити . Оці білі таблетки треба пити тричі на день після їжі , а червоні – тільки вранці та ввечері . Не переплутай , бо помреш , а люди скажуть , що це Гришаня отруїв. Ти читала книгу «Отелла да Дездемон »? Я тобі дам цю книгу почитать . Написав поет Шекспіренко . Сусід Дездемонов купив ліки бабусі . Вона їх випила . Читати вона вміла , але там дох тарі рецепт німецькими буквами написали . Міліцію викликали . Дід каже : «Я її не труїв» . Зробили обшук у нього вдома і знайшли шовковий платок бабусі . Питають : «А це що ?» Дід каже «Це мені бабуся подарувала». Та хто ж йому повірить ? Сказали : «Це ти отруїв її , щоб шовковий платок забрать». І нещасного в Сибір відправили . Так що ото дивись : правильно пий таблетки , щоб невинні дюди не постраждали . До побачення » .
   На прощання бабуся виносить йому з хати гарбузове насіння й каже : «Передай онукові своєму . Він у вас хороший . Завжди вітається зі мною ».
   Коли ж Гришаня заходив до нас у хату , то завжди приносив мені якийсь подарунок .От і цього разу він сказав : «Чудеса якісь . Іду я через Воронин яр , бачу : заєць біжить і щось несе . Я й кажу : «Поділись зі мною» Хороший заєць виявився . Дав насіння . Почав я лущити його – а зубів же нема ! Ось таке горе . Ану , Толяня , відкрий рот ». Я радісно відкрив рот і простягнув руки.
   - Ну якщо в тебе стільки зубів , то забирай моє насіння . А тепер іще одна справа . Я записую хлопців в ариію . Куди тебе записати – танкістом , льотчиком чи моряком ?
   - Моряком .
   Гришаня дістав блокнот і написав : Печений Анатолій Іванович , 5 грудня 1953 року народження , село Сутиски – МОРЯК . Батько дякує дядьку Григорію й каже : «Ми не хочемо , щоб він був льотчиком. Зламається літак , або бензин закінчиться – стрибай тоді … А моряк – інша справа : і покупаєшся , і риби наловиш».
   Попрощавшись , поштар іде з хати , а я вкладаюсь спати . Снилось мені безкрає море . Воно хвилями накочувалось на корабель , гарчало , але я так міцно тримав штурвал , що вода в безсилій злості стікала вниз . На березі стояв дядько Григорій , а я йому кричав : «Дядьку ! Підходьте ближче ! Я Вас покатаю !»

 Анатолій Іванович Печений - член літ. - мист. обєднання "Сіверщина", м.Глухів, Сумська область, Україна.