24 серпня померла мати. У деяких людей є відчуття наближення горя. Мені ж Бог не дав такого . Це був звичайний день , звичайна розмова з матір’ю . Коли їй стало зле , то в останній момент вона хотіла щось сказати , а може , й сказала , але крик сестер не дав мені можливості почути . Я робив масаж серця , штучне дихання , а сестри заважали мені , щось кричали , совали пігулки , кухоль з водою …
   Наступного дня мати лежала біля хати в труні , яка вмістила в себе всі її мрії , радощі , надіїї .Але найбільше було горя .Воно в труні не вміщалось і вихлюпувалось через край.
    У мами рожевого дитинства не було . Була щоденна робота . А коли тяжка праця нагородила сім’ю добробутом , то у двір увірвалась ватага активістів . Голова сільради ( так називали тоді головного мародера ) дістав з кишені папірець і зачитав «Рєшєніє» . А тоді найбідніші верстви трудового селянства кинулись у хату . Виносили все . Дідусь , бабуся , батько ( мати померла ) , діти стояли в дворі й мовчали , занімівши . Коли ж стали виводити корову , то моя мати ( їй було 10 років ) зі сльозами на очах кинулась на шию корові , щоб не віддати . Але врний ленінець схопив дівчину та й закинув на дрова , як непотріб , що раптом став на дорозі до світлого майбутнього .
   З коровою мама дружила . Часто чухала їй шию , годувала її соковитою травою . Корова їла й дивилась на дівчину глибокими очима , в яких відбивалось довкілля . Тоді вони були щасливі . Коли ж повертались додому , то і в дівчини на голові , і в корови між рогами красувались вінки з лісових квітів .Вони йшли сільською вулицею , люди здивовано дивились на них і посміхались .
   Після розкуркулення ніхто не хотів знатись із «ворогами народу» .Односельчани ходили в маминій одежі й при зустрічі не відводили очей . Сорому не було . Була вдячність радянській владі , яка корову , кожух , обіцяла дати багато чого , треба тільки добити куркульню , яка заважає будувати «НОВУЮ ЖИЗНЬ».
   А як мама хотіла вчитись ! Але її не пускали в школу , бо вона ж «кулацкий элемент». Коли ж їй вдалося поступити в педінститут , то її постійно мучив голод , і вона з подругою ходила вночі на колгоспне поле , щоб украсти щось їстівне .
   Одного разу вона не здала екзамен. Це означало , що стипендії їй не буде . Сімнадцятирічна дівчина без допомоги батьків … На останні копійки вона пообідала й пішла в гуртожиток , несучи на собі проблеми , з якими не кожен дорослий дасть собі раду. Зайшла в гуртожиток і тільки там побачила , що тримає у руці ложку , яку забула залишити в їдальні . Та доля посміхнулась їй . Наступного дня викладач побачив її і сказав , що дозволить їй ще раз здати екзамен .
   Я вклоняюсь усім тим , хто колись пожалів мою маму.
Коли ж треба було виносити труну з двору , то прилетіла зграя птахів , сіла на грушу й заспівала . А тоді пішов дощ .
   Наступного дня ми впорядкували хату мами . Над її ліжком висів піджак , у кишені якого я знайшов квасолю . Весною мама хотіла її посадити . За своє довге життя вона все встигла зробити , тільки от квасолю не посадила…

 Анатолій Іванович Печений - член літ. - мист. обєднання "Сіверщина", м.Глухів, Сумська область, Україна.