Я шукаю правду у собі –
Подругу чи, може, полонянку.
Через втому, лінощі та біль
Вивертаю душу до останку.
Щоб хоч трохи менше їй боліть
І вдалось, нарешті, зрозуміти,
Як могли у вихорі століть
Загубити правду Божі діти.
Чи тоді, як брязкали мечі,
Чи в шаленстві мегатон тротилу
Загубили правду орачі,
Правдоньку, а з нею разом – силу.
І тепер вони такі слабі,
Що на всіх – ні волі, ні достатку…
Я шукаю правду у собі
Не для втіхи, просто для початку,
Щоб із нею потім хоч комусь
Трохи ближче прихилити неба…
Та боюся, все життя боюсь,
Що воно нікому і не треба.
Марна річ – довести щось юрбі,
Умовлять пихатого вельможу…
Я шукаю правду у собі.
І, здається, все таки знаходжу.