Помер дід Ігнатенко, якого в селі звали дитячим іменем Юрасик. Його хата стояла осторонь від інших, неначе хотіла сховатись у лісі, насунувши шапку-стріху на очі-вікна. На вкриту мохом стріху велетенський дуб поклав своє гілля і, здавалось, що від його ваги хата ще більше вгрузла в землю.
   Коли осінь завойовувала сад дідуся, то за нею вривались дітлахи, а після осінніх днів сюди ніхто не навідувався, крім Семена Федоровича, з яким Юрасик дружив з дитинства. Дружив він і з птахами, бо без них не уявляв собі життя. На фронті Юрасик міг спати під час артобстрілу, а от коли співали птахи, то обов’язково прокидався...
   Щоранку його будила пташина пісня, і він прямував до пенька, на якому розсипав крихти хліба. Потім Юрасик сідав на призьбу й дивився, як зграя друзів снідала. „Добре вам, – говорив Юрасик. – Їсти вам дають щодня, а пожили б ви в 1933 році”. Дідусь довго й детально розказував про голод, війну, колгоспне життя..., а в кінці розповіді завжди ображався, бо деякі пташки, як тільки закінчувалась їжа, не дослухавши розповіді, летіли геть. Але сердився дідусь не довго, бо частина зграї злітала на гілки дерев і розпочинала концерт. Спочатку пісня танцювала на траві, лоскотала Юрасика, а тоді, змахнувши крильцями, летіла у піднебесся...
   Коли ж чутка про смерть діда облетіла село, то колишній бригадир Василь Іванович Дудка зробив труну, а жінки – все інше, що вимагає звичай.
   Прийшовши з кладовища, сусіди зібрались у хаті, де побачили фотографії фронтових друзів, рушник, миски, ложки, горщики, відро та військову форму з медалями, а на підвіконні лежала книга без обкладинки – „Історія стародавнього світу” 5 клас. Після першого гранчака всі довго мовчали. Порушив тишу дід Семен Рибалко: „І я б хотів так померти, як Юрасик. Ще вчора ходив-походжав, а сьогодні вже перед Богом дає одвіт. Інший роками мучиться, поки смерть прийде. Я вам, дорогі сусіди, таке скажу: довго жити – це теж погано. Багато втрачаєш друзів, рідних, знайомих. Я найдорожчих людей поклав у могилу, а сам от... І поховав не в Сутисках, а в тайзі”.
   Семен Федорович замовк наче спіткнувся. Після довгої мовчанки продовжив: „Табірний бригадир, коли я брав дошки, щоб збити труну для батька, кричав: „Чому ти, гад, хапаєш кращі дошки! Бери ті, що біля паркану лежать. З вас, куркулів, тільки збиток державі!”. Отож, повторю вам ще раз: довго жити – це теж погано”.
   –Ні, – сказала Мотря, – якщо жизнь хороша, то можна й довго жити.
   –І в кого ж це жизнь хороша, – озвалась баба Катря, – може, в тебе?
   –Та ні. Я не про себе кажу. Але найтяжче жилось з усіх нас Семену Федоровичу: і розкуркулювали, і в Сибір ганяли, і на війні побував та й опісля – не з медом...
   Почувши ці слова, Семен Федорович закліпав віями й сказав: „Спасибі, Матроно Іванівно, за жалісливе слово. Я лише додам. Якби тоді, в 1930 році, явився мені Бог і сказав: „Чи хочеш, Семене, померти? Адже я знаю про твоє життя все. Люті роки в тебе попереду”. Так я тоді погодився б”.
   Смуток запанував у хаті. Навіть Петро, сільський ненажера, перестав жувати.
   –Ні-ні” – заперечив учитель Павло Іванович. – Гріх таке казати. Смерті ніколи не проси в бога. Він! Тільки він знає, кому – що і як...
   Семен Федорович гірко посміхнувся й сказав: „Коли нас відправляли в Сибір, то в дворі таке зчинилося... Односельці грабують хату й господарство... Ну в них це називається „ліквідацією куркульського елементу”. Так Юрасик непомітно підійшов до воза та й засунув під солому невеличкий пакунок з хлібом та салом. І якби хтось сьогодні подарував мені мішок із золотом, то все одно той мішок не переважив би того подарунка.
   –Добра душа був небіжчик, – сказала Віра Іванівна. – Мені він подобався ще й тим, що, живши одинаком, не спився, не опустився. Жаль тільки, що з жінкою розлучився. Не треба було б йому їхати з села. Своїх дівчат нема, чи що? Дітей не придбав. Нікому й могилу доглядати.
   –Я та Григорій доглянемо.
Авжеж. Не чужий же він нам. Корів разом пасли...
   –Та була в нього донька, – сказав Семен Федорович. – Поїхав він до дружини на Полтавщину, а тут – війна. Він – на фронт. Після війни повернувся в село, зайшов у двір, дивиться – дівчинка дворічна бігає. Жінка йому і зізналась. Із села молодь відправляли в Німеччину. На примусову роботу. Дівчата ховались, не вмивались, зеленкою обмазувались, щоб показати, що вони коростяві й не годяться для відправки. Ну, конєшно, німців би вони, може б, і обдурили, але тут же свої – поліцаї, а вони ж усе знають, бо односельчани. Всіх дівчат повезли в Німеччину, а до жінки Юрасика зайшов поліцай і каже: „Переходь до мене жити. Дружиною моєю будеш. Якщо даси згоду, то в селі залишишся”. Вона й погодилась. Юрасик тоді мені казав, що пробачив би, якби дружина впала на коліна, заплакала, а вона спокійно розповіла – і все. Він тоді схопив зі стола миску, розбив її, обізвав дружину повією та й поїхав додому. Юрасик любив її, але не міг пробачити зраду. Кілька років він жив відлюдкувато й  ні до кого не ходив. Одного разу я прийшов до нього, щоб відсвяткувати Різдво. Випили. Закусили. Він довго мовчав, а тоді сказав: „Тяжко мені, друже. Багато років я тільки втрачаю: дружину втратив, сестру, братів, товаришів. Усіх мені жаль, а особливо жаль молодих хлопчиків... Прийшло поповнення. Так мені сподобався студент один – Васьок Ігнатенко. Худий. Ми підгодували його. Старшина прийде було, простягне йому банку тушонки й каже: „Служи, студент”. Всі аплодують, а він стане на ящик з-під снарядів і як заспіває... Сльози навертаються... „Чому я не сокіл, чому не літаю?”. Дав же бог голос... Прокинулись ми вранці... Туман з річки пливе... А Вася й каже: „Дарую тобі годинник. Він мені не потрібен. Мене сьогодні вб’ють... Приснилось, що хурделиця підняла мене й понесла в небо...”. Я став його заспокоювать. Кажу, що не гоже йому вірити у всякі забобони. Ми не договорили. Наказ – в атаку. Через річку. А вони з того берега як чесонуть... Вода червона... Ну і Васю ... Там... У воді... Васю вбили, а в мені душу застрелили, бо чого б ото я жінку свою... Вона ж невинна, а я... Але Бог мені підказав. Сон приснився... Збираю я гриби у Ясеновому. Чую голос... Хтось кличе мене. Я вийшов на галявину – а там дочка стоїть. Глянув я на неї – і здивувався: ти дивись як на маму схожа… Це Бог мені підказує, щоб я їхав до них. Завтра же поїду й заберу їх. У мене зразу ж нове життя почнеться…
   Он у книзі написано, що цар Марк Антоній відмовився від престолу, кинув усе й поїхав до коханої жінки, до Клеопатри… А донька ж уже, мабуть виросла…». Після цієї розмови він поїхав на Полтавщину, а через три дні повернувся. Жінки й доньки в селі вже не було. Їх там ненавиділи, знущалися над ними, а дитину обзивали «поліцайкою». Вони не витримали й поїхали, а куди – нікому не сказали.
   У хаті запанувала тиша, яку порушував лише метелик, що танцював навколо лампи, та Петро, який зосереджено їв, набираючи повну ложку й нікого не слухаючи. Тоді він налив повну склянку горілки, перехрестився і зі словами «упокій душі раба Божого Юрія» швидко випив і знову взяв ложку.
     Савка відірвав  голову від миски, витер губи, поклав ложку й сказав: «Ти, Семене, всім нам жалібну пісеньку тут проспівав. А тепер послухай, що я скажу. Німецьким повіям ніякої пощади не повинно бути. І хай вона скаже спасибі радянській владі, яка пожаліла її та не відправила в Сибір. Що ж це виходить! Ми на фронті кров проливали, а вона тут любов з поліцаями заводила. Ти не роби поблажок на те, що це жінка. Багато жінок було на фронті. Багато їх загинуло, але…
   Він не договорив, бо його дружина так закричала, що всі аж здригнулись.
   –То це ти фронтовик-герой?! Може, й так! Але захищати жінок, дітей, рідну землю – це не подвиг, а обов’язок чоловіка. Обов’язок!!! Чоловік щодня повинен іти на фронт: сьогодні твій фронт – це картопля, завтра – сіно, післязавтра – робота, щоб одягти – взути дітей. А ти звалив усе на плечі дружини й кажеш: «Я воював. Я в полон не здавався». Та ти вже давно здався в полон і сидиш на дні пляшки.
   – Та заспокойся, Ніно. Чого ти? – сказала Катря.
   – Ні-ні! Хай він зараз розкаже, що повинна була зробити жінка Юрасика, коли ви, чоловіки, не змогли її захистити, а пустили в свою хату німців, а повернувшись, кажете: «Ах ти така-сяка…». А що вона повинна була зробити?! Втопитись?! Облитись бензином і спалити себе?! Що?! Що?! Відповідай!!! Мовчиш! То я тобі скажу, що ви, чоловіки, не маєте права вимагати від жінки подвигів, якщо, звичайно, ви чоловіки.
А я б хотіла знати, як би ти себе повів, коли б потрапив у становище жінки Юрасика, коли весь світ проти тебе, коли слова доброго… Ти моє життя розтоптав… Ти бачиш, якою я стала?! Це ти… Це ти…
   – Ніно! Ніно! Та заспокойся
Жінки дали їй води, змочили скроні, витерли сльози.
   – Пішли додому, Ніно. Ми тебе доведем.
Дві подруги взяли її під руки й повели. У хаті запанувала тиша, яку порушували лише собаки, що перегавкувались з різних кінців вулиці.
   – Не по-божому живемо. Ох, не по-божому, – сказав учитель.
   – Світає…
Розлили горілку. Встали.
   – Вічна пам’ять рабу Божому Юрію…
    Почали виходити з хати. Прохолодне повітря приємно освіжило. Перші промені сонця почали золотити верхівки дерев, зашепотіли листочки, прокинувся сад.
   Птахи прилетіли до свого пня і, не побачивши хліба, зрозуміли: тепер уже нікому співати.


 Анатолій Іванович Печений - член літ. - мист. обєднання "Сіверщина", м.Глухів, Сумська область, Україна.