Яку ж хитрість задумала королева Вій проти Весландії, коли не вдалося захопити її, як інші країни? Кожен з вас, безперечно, уже здогадався, у чому підступ злодійки. Так, звісно, у торбинці, яку королева залишила у Палаці Див та здивувань. Пам’ятаєте? У цій торбинці були спори небезпечних грибів та дрібні яєчка хижих жуків-ненажер. Втім давайте продовжимо нашу розповідь з тої хвилини, коли королева покинула Палац Див і Здивувань.
Відомий нам сортувальник Горошок продовжив займатися своїм улюбленим заняттям – сортуванням насіння. Він зсипав його у пакети та прикріпляв до них малюнки з назвами. Малюнки квітів він, до речі, виконував сам, бо був хоча й трохи боязким, але здібним хлопцем.
Коли Горошок закінчував малюнок однієї з квіток, до сортувальної кімнати Палацу Див і Здивувань притьма вбігли дітлахи з піснею на устах.

Завели пташки пісень –
Розпочався новий день.
Він погожий, він пригожий,
На духмяну квітку схожий.

Посадили диво-сад,
Мальовничий вертоград.
Він лапастий, він квітчастий,
Достигає плід на щастя.

Ми разом усі за те –
Хай країна вся цвіте
Тямовита, працьовита
І  на радість плодовита.

Дітей було троє – Малинка, Троянда і Аґрус. (Як бачите, нові імена у жителів Весландії бралися від назв фруктів, смачних овочів та квітів.) Малинку назвали так за її малинові вуста (а, може, через те, що любила малину), Троянду – за її пахуче від природи волосся (крім того, вона любила ці квіти), а в Аґрусу були зелені очі (додаймо, що він любив кисло-солодкі, як аґрус, фрукти.) Коли ми вдалися до імен, то відразу зазначимо, чому назвали саме так нашого Горошку. Бо він змалку любив усе сортувати і складати по пакетиках, подібно, як стручок зберігає у своєму цупкому природному пакетику смачні горошинки. (Хоча у вас могла виникнути й інша версія.)
– Вертоградар забувся узяти саджанці нового сорту малини, – захекавшись від бігу, доповіла Малинка. – Вони десь у льосі.
– Не малини, а троянд, – поправила Троянда.
– Не малини і не троянд, а аґрусу, – заперечив Аґрус.
– Ви, будь ласка, визначитеся, що хотів узяти Вертоградар, – ввічливо мовив у відповідь на суперечності серед дітлахів Горошок. Він був, крім усього іншого, ввічливим хлопцем.
– Я ж і кажу – аґрусу!
– Ні, троянд!
– Ні, малини!
– Ви так посваритеся, – заспокоїв товариство Горошок. – Візьміть краще усі саджанці відразу, може, всі й знадобляться. А ні, то решту принесете назад.
– Розумно, – погодився Аґрус. – А що то в тебе за торбинка біля ніг?
– Королева Вій подарувала, – пояснив Горошок. – Буцімто, спори якихось грибів.
– Пхе! – бридливо скривився Аґрус. – Не люблю грибів, бо вони не кислі.
– І я не люблю, – сказала Троянда, – бо вони огидно пахнуть.
– І я не люблю, – додала Малинка, – бо вони не солодкі.
– То нехай собі лежать, – байдуже кинув Горошок. – Може, когось і зацікавлять. Хоча, від королеви Вій не варто добра ждати.
І все ж, допитливий Аґрус ухопив торбинку, розв’язав зав’язку і понюхав  вміст підступного дарунку. В ту ж мить легкі спори (а з ними і личинки жуків-хижаків) здійнялися в повітря і потрапили до носа допитливого хлопця. Аґрус скривився, бо спори залоскотали в носі, і він з усього духу чхнув просто у торбинку. Потім чхнув удруге і втретє. Від такого чхання спори з личинками розлетілися довкола і почали лоскотати носи усієї дітвори. Вона почала безперестанку чхати, ще дужче розганяючи спори по кімнаті. Аж тут до кімнати відчинилися двері, повіяв сильний протяг і всі спори та личинки, що здійнялися в повітря, полетіли з кімнати надвір через відчинене вікно.
– Довго вас чекати, малі помічники? – запитав Вертоградар, раптом поставши на порозі. – Де ваші саджанці? 
Хіба міг він подумати, що його повернення до сортувальної кімнати призведе до надзвичайно складної, майже трагічної ситуації у його країні?
У невеликій хатині, біля якої завжди росло багато квітів, фруктових дерев та всіляких духмяних трав, проживало самотнє немолоде подружжя. Щоранку чоловік та дружина виходили до саду і поралися в ньому до самого обіду. Та не тільки в саду, але й біля овочевих грядок, які подружжя влаштувало біля будинку, щойно поселилося у цьому затишному маєтку.
За новими іменами, які, ми вже це знаємо, почали давати громадянам після того, як Весландія стала квітучою і щасливою країною, чоловік отримав ім’я Виноград, а дружина – Вишня. (Частіше чоловік називав дружину пестливо Вишенькою, або, коли хотів підлеститися, Черешенькою.)
Якось, прокинувшись раніше звичного часу з незрозумілою тривогою в душі, пані Вишенька вийшла з хатини і, прихопивши сапку, попрямувала до саду сама, без чоловіка. Вона нагнулася, аби прополоти бур’ян на грядці огірків, як раптом помітила на стеблах огудини якийсь наліт, схожий на тлю. Жінка відразу так і подумала, що то тля і навіть здивувалася, як багато її розвелося всього лише за ніч. Але уважно придивившись, зрозуміла, що то не тля, бо наліт був огидного брунатного кольору, а, певно, якась мікрофлора. Доки вона гадала, що то за наліт на стеблах, погляд упав на самі огірки, точніше, на те, що на них було. А були на них якісь небачені жучки. Вони швидко жерли зелені овочі, наче поспішали з’їсти їх якомога більше. Бідні огірки немов танули на очах. Від такого видовища Вишенька мало не знепритомніла. Вона вигукнула: «Ой!» і сіла на стілець, який стояв поруч – від пережитого ноги її зовсім ослабли.
Але те, що пережила пані Вишенька, було ще не найстрашнішим. Коли вона, не в змозі дивитися на загибель врожаю, підвела очі вгору, на гілля фруктових дерев, то побачила картину, жахливішу за пропажу огірків: листя і плоди були всіяні такими ж чорними прудкими, як і на огірках, жучками. Вони несамовито гризли яблука, що наливалися, вишні, які час було збирати, абрикоси, які подекуди лишалися на гіллі, та інші фрукти. Крім того, гілки фруктових дерев, як і огудина, були вкриті нальотом огидного брунатного кольору. В якусь мить жінка подумала, що то страхітливий сон зморив її на якусь хвилину, бо існування побаченого неможливо було припустити в дійсності. Окинувши садок і грядки, що прилягали до нього, переляканим поглядом, пані Вишенька переконалася, що невідома мікрофлора і чорні жучки запанували над усім довкіллям. Паніка охопила літню жінку і вона закричала: «Чоловіче, пане Винограду, ходи-но сюди!»
Чоловік, який, нічого не підозрюючи, умивався біля ґанку, мугикаючи під носа бадьору пісеньку, кинув свою справу і притьма побіг до дружини.
– Поглянь на дерева, поглянь на грядки! – вигукнула пані Вишенька до свого чоловіка, щойно той прибіг до неї. – Що за напасть, що нам за біда?!
– Нічого не бачу! – покліпав підсліпуватими очима пан Виноград.
Справа в тому, що пан Виноград користувався окулярами і без них не міг роздивитися дрібних речей. Йому довелося збігати за ними до хатини, а коли повернувся до садка і, примружуючись, оглянув його, то мало не впав від переляку.
– Ну тепер бачиш? – запитала пані Вишенька оторопілого чоловіка.
– Бачу, – поникнув головою пан Виноград, збагнувши, що трапилася біда.
– Що нам тепер робити? – запитала дружина, добре розуміючи, що нічим зарадити біді вони самі не зможуть.
Справді, що могли вдіяти літні люди проти підступних комах? Адже в ту пору не існувало отрути проти шкідників. А щоб визбирати жуків руками, про те не могло бути й мови – адже цих прудких комах тисячі й тисячі. До того ж, почала проявляти себе й інша порча, не така активна, як жуки, але не менш підступна. Це той, наліт який відразу помітила пані Вишенька.
– Поглянь, чоловіче, – он і огудина пропадає, гниє й трухне на очах!
В цю мить на голову пана Винограда впала з яблуні тоненька гілочка. Чоловік підняв її і підніс до очей. Гілочка, роз’їдена мікрофлорою, зробилася пористою і ламкою настільки, що відпала від стебла.
Наступного дня становище тільки погіршилося.
– Треба йти до сина. Тільки він зможе зарадити нашій біді, – вирішив пан Виноград, в чергове оглянувши сад, і, опустивши голову, почовгав до хатини збиратися в дорогу.
Тим часом по Весландії поширювалася пошесть, що нищила квіти і фруктові дерева. Там, куди потрапили рознесені вітром спори шкідливих мікроскопічних грибів та личинок жуків-ненажер, запанувала біда, подібна тій, що спостерегли пані Вишенька та пан Виноград у своєму саду.
Прямуючи до столиці, пан Виноград з журбою в серці бачив, як в’януть на квітниках та луках квіти, виснажені грибками-шкідниками, як зникає по садах садовина, а на городах – городина, з’їдена чорними жуками. Пропадали навіть дерева – дрібні гілочки уже осипалися, попсовані тлею; з цієї ж причини місцями вилягали соковиті трави. Серед усього цього лиха блукали пригнічені люди, спостерігаючи швидкоплинну пропажу і не вірячи своїм очам. Жінки голосили від горя, чоловіки чухали чуприни, а дітлахи плакали, збираючи погризені ягоди та фрукти. Видовище було жахливим і в слабких духом викликало паніку.
Але коли пан Виноград, дібравшись до столиці, підійшов до Палацу Див та Здивувань, то не побачив на лицях людей, що працювали на випробувальних ділянках, ні паніки, ні навіть розгублення. Обличчя трудівників були трохи похмурі та суворі, але, разом з тим, зосереджені та рішучі. Садівники уважно спостерігали за тим, що діється на грядках та в садках, і займалися якоюсь кропіткою справою.
– Ви когось шукаєте? – почувся за спиною в гостя голос дівчинки.
Пан Виноград обернувся і побачив перед собою гарненьке дівча а поруч з ним ще одну дівчину і хлопця. Це були знайомі нам Малинка з Трояндею та Аґрусом.
– Так, я шукаю пана Вертоградаря, – відповів прибулий. – Ви не підкажете, де його можна знайти?
– Він на головній дослідній ділянці, – пояснила Малинка. – Випробовує спосіб захисту рослин від жуків та грибків.
– Он як? – мовив пан Виноград і відчув у душі тиху радість надії. – Значить, ще не все втрачено?
– Звісно! – бадьоро вигукнула Троянда. – Ми скоро переможемо пошесть, яку підкинула нам підступна королева Вій.
– А потім візьмемося і за морських піратів! – войовниче запевнив Аґрус.
– Важко сумніватися, коли справа в таких руках, – посміхнувся пан Виноград. – А скажіть, будь ласка, де заходиться ота головна…
– Дослідна ділянка, – підказала Малинка. – Ходімо з нами, ми якраз туди йдемо.
За хвилину вони були вже на місці. Біля куща білих троянд стояв навколішки юнак у світлому камзолі. Він мав світле волосся, але його лице, зазвичай осяяне радістю, було нині напружене і стурбоване. Проте промінь надії уже виблискував у його очах.
– Недарма я попрацював, – мовив до дітей Вертоградар, не відразу помітивши батька, пана Винограда. – Засіб готовий. Можливо, варто ще раз перевірити його, але я впевнений у ньому.
– Який це засіб? – запитав пан Виноград і голос його здригнувся від хвилювання.
– Батьку! – звівшись на ноги, вигукнув Вертоградар і кинувся до гостя. – Дуже радий, що завітав!
– Я теж радий бачити тебе, сину, та не можу позбавитися смутку, така біда спіткала усіх нас.
– Не турбуйся, тату, сподіваюся, ця біда нас мине, – заспокоїв Вертоградар. – Погляньте-но на цей кущ троянд. На ньому немає грибка, а жуки-ненажери згинули і лежать під ним, мов сміття.
Справді, кущ був здоровий, на ньому цвіли пишні квіти, а земля під ним була всіяна здохлими жуками-ненажерами.
– Яка радість! – вигукнув пан Виноград. – То як же тобі це вдалося, синку?
– Дуже просто, тату. Я помітив, що мікрофлора, яка роз’їдає звичайні рослини, менш активна на квітах, подарованих королевою Частя. Також і жуки-ненажери менш ласі до цих квітів. Я припустив, що квіти мають у собі якусь речовину, яка відштовхує шкідників. Тільки цієї речовини, – подумав я, – недостатньо, щоб шкідники зовсім відмовилися від квітів. Тоді я вирішив зробити з квітів екстракт. Коли він був готовий, я окропив ним оцей кущ троянд і, як бачите, результат цілком задовільний.
– Який ти розумник, сину! – похвалив батько. – Ти гідний не тільки бути головним садівничим, але й правити всією державою.
– Про управління – потім, а зараз слід негайно виготовити побільше екстракту і, в першу чергу, порятувати квіти, що ростуть на кордоні, – мовив на батькову похвалу Вертоградар. – Інакше – самі знаєте, що нас чекає.
Розпорядження на виготовлення рятівного екстракту терміново було поширене по всій державі – і закипіла робота.
Дорослі чоловіки вийшли на галявини, де росли квіти королеви Частя і почали косити їх. В цьому допомагали їм діти, збираючи вручну залишені нескошеними квітки. І хоч як не жаль було нищити таку красу, народ розумів, що це потрібно для порятунку держави. Адже королева Вій оголосила війну і слід було захищатися. Квіти виростуть знову, якщо країні вдасться вистояти у боротьбі. Коли ж підступна володарка захопить Весландію, то не буде ні квітів, ні щастя. Державу огорне смуток і у всьому запанує потворність.
Жінки збирали скошені квіти і варили з них екстракт. Коли його набиралася достатня кількість, заходилися обприскувати рослинність, постраждалу від тлі та жуків-ненажер. І ця нечиста невдовзі зникала, а рослинність відновлювалася.
Коли були врятовані квіти, що росли вздовж кордону, оновлення всієї держави було лише питанням часу. Але залишалися поневоленими сусідні держави і ця обставина не могла залишати в спокої жителів Весландії. Вони бачили свій обов’язок у тому, щоб допомогти звільнитися сусідам від загарбниці, королеви Вій. Але яким чином можна було протистояти такому могутньому агресору?
Квіткова війна.
У палаці Див і Здивувань ішла нарада. Збори призначили головувати досвідченого і мудрого пана Вишню, хоча він уже передав правління своєму сину Вертоградареві як достойному спадкоємцю.
– Як ми знаємо, наша Весландія лишилася вільною від посягань королеви Вій, – мовив до зборів пан Вишня. – У цьому нам допомогла королева Частя, за що їй велика подяка. Але ніхто з нас не може залишатися спокійним, доки зла королева панує над сусідніми країнами, доки смуток огортає поневолені народи. Ось ми й зібралися тут, щоб обговорити, як їм допомогти. Противник, який силою захопив ослаблі від міжусобиці держави, могутній і звичайною зброєю нам його не подужати. Особисто я не знаю, що вдіяти в такій ситуації, – схилив голову колишній король в кінці короткої доповіді. – В кого є які пропозиції?
Але збори знічено мовчали. Коли пан Вишня підвів голову, він побачив перед собою лише стурбовані задумливі обличчя. Тільки на останньому ряду, серед малечі, він помітив вовтуження та почув шепіт. На тлі повної тиші шепіт чувся достатньо гучно, щоб розібрати репліки дітвори.
– Нумо, кажи вже! – шепотіла Малинка, штовхаючи Горошка в бік.
– Нумо, не соромся! – заохочувала Троянда, зиркаючи то на пана Вишню, то на Вертоградаря.
– Тут Горошок хоче слово мовити! – обізвався уже вголос Аґрус.
Всі присутні обернулися до дітей.
– І нічого я не хочу, – похнюпився засоромлений Горошок.
– Не соромся, – заспокійливо мовив до хлопця Вертоградар. – Якщо в тебе є якась думка, поділися нею з нами.
– Просто, я пригадав, як королева Вій, коли приносила свою кляту торбинку зі спорами, обмовилася… – сказав Горошок і замовк, не наважуючись продовжити свою думку.
– Кажи-кажи, – підбадьорив пан Виноград, – може її слова мають для нас якесь значення.
– Коли я запропонував королеві насіння наших квітів, то вона сказала так: «Я не хочу їх брати, бо цих квітів боїться  вся моя рать», – продовжив Горошок. – Вибачте, я забув, що таке «рать».
– Вона так і сказала: «цих квітів боїться вся моя рать»? – перепитав, чомусь насторожившись, Вертоградар.
– Так і сказала, – підтвердив хлопець.
У залі знову запала мовчанка.
– Рать – це військо, – нарешті обізвався пан Вишня. – Але я не знаю, як може зарадити нашій справі твоя інформація, Горошку.
– Проте можна спробувати її перевірити, – подав думку Вертоградар.
– Справді, синку? – запитав пан Вишня і трохи зашарівся. Йому стало соромно, що до нового правителя країни він обізвався у пестливій формі. – Тобто, королю Весландії, – поправився він.
– Чому б, ні, тату, – усміхнувся син батьковому збентеженню.
– Перевірити? Але для цього слід дізнатися, в чому полягає ота боязнь «раті» – чи не так? – допитувався колишній король.
– А може, все просто? – обізвався Горошок. – Остільки жуки-ненажери та тля гинуть від квітів, то, може, квіти несуть загрозу усій «раті королеви»?
– Так, Горошку, я теж так подумав, – погодився Вертоградар. – Спасибі тобі, хлопче, за твою уважність і кмітливість. Слід негайно перевірити наш здогад. І, якщо він виявиться правильним, а я в цьому упевнений, то ми зможемо… зможемо розпочати визвольну війну!
Збори радісно загули, а пан Виноград підвів короткий підсумок.
– Доручаю нашому новому королю Вертоградарю з обраною ним командою підготувати операцію і на практиці перевірити гіпотезу, висунуту Горошком.
На цьому збори закінчилися і почалася підготовка до операції, майже нікому до кінця не зрозумілої, але на яку поклав надію народ Весландії.
Рано-вранці кілька чоловіків з букетами барвистих квітів у руках, залишивши квітучу галявину своєї країни, перетнули кордон сусідньої держави, окупованої піратами-найманцями. За чоловіками трохи віддалік назирці йшло кілька дітей; над усією цією процесією  летіли не менш барвисті, ніж квіти, метелики, полишаючи за собою феєричний слід. Над долиною легким серпанком лежав ранковий туман, на сході в малиновій заграві вже купалося сонце, яке щойно зійшло над виднокраєм.
Про наявність кордону з цією дружньою країною ніхто б і не здогадався, якби не контраст квітучої місцини, яку полишили мандрівники, з похмурою долиною, на якій замість квітів проглядали поміж змарнілою травою сірих відтінків гриби. Власне, кордон являв собою стрічку особливих квітів-захисників, про яких ми знаємо. На цьому кордоні, крім кордону з Віхолою, їх теж довелося насадити, щоб королева Вій не навіяла вихорів-смерчів на Весляндію уже із цієї, захопленої нею, країни.
Мандрівники, які гостили в цих краях до війни, не впізнали раніше мальовничої, а нині спотвореної «дарунками» Мутка землі. Все, що лежало в полі їхнього зору, виглядало, як суцільна примара: замість зеленої соковитої трави – пожухлі, напівживі стебла бур’янів, замість квітучого різнобарв’я – згадані вже гриби. Вони випиналися з-поміж бур’янів, очолювали пеньки, що лишилися від повалених вихорами-смерчами дерев, навіть гніздилися на скелястих пагорбах. З деяких із них скапував каламутний слиз, деякі були обплутані павутиною. Один із переспілих грибів раптом звалився зі скелі і, ляпнувши на землю, майже ввесь перетворився на брудну калюжу, до якої відразу кинувся рій велетенських мух. Зі скелі раптом зістрибнув відповідний їх розміру павук і взявся ткати павутину над місцем скопища комах. Видовище було настільки гнітючим і огидним, що пригнічені ним прибулі мимоволі сповільнили крок, дехто навіть спинився.
– Негоже нам зупинятися! – підбадьорив керівник групи. – Ми йдемо у бій. Нехай у наших руках і не рушниці, але подумайте про людей, які живуть у таких ось умовах. Серед них і діти. Чи ви злякалися павука та мух?
– Ми йдемо, Вертоградаре, – відповів один із відстаючих.
Раптом рій мух відсахнувся від залишків гнилого гриба і майнув геть; деякі з комах заплуталися в нитях наполовину зітканої павутини і панічно дзижчали. Кудись хутко зник і павук. За мить здивовані чоловіки збагнули причину такої поведінки комах – вони злякалися метеликів. А ті сміливо кинулися навздогін бридким мухам, ніби атакували їх. Було щось неймовірно захоплююче у цьому видовищі, що мимоволі прикувало увагу глядачів: чорні, із зеленим або фіолетовим відблиском, смердючі комахи чимдуж втікали від невеликої зграї барвистих метеликів.
– Це образ перемоги! – радісно вигукнув Вертоградар і рушив уперед. За ним поспішила решта його супутників.
Коли вони піднялися на пагорб, перед ними відкрилася потішна картина. Внизу, під пагорбом, розмітилася частина війська піратів, яка, певно, забрела сюди відзначити чергову перемогу. Гульбище відбулося напередодні, а тепер п’яні вояки міцно спали. Лише дехто з них прокинувся, щоб приготувати сніданок. Нанизане на шампур, м’ясо смажилося над жаром, а кухарі зібралися по воду до струмка, що протікав неподалік. Раптом пірати помітили цілу хмару величезних мух, що наближалася до них, і на мить завмерли від подиву. Але в наступну мить вони вже горлали від жаху. Своїми криками вони розбудили решту розбійників, і табір миттю охопила паніка.
– Рятуйте! – волав капітан Гордіньйо. Він бігав сюди-туди, кульгаючи і намагаючись розігнати величезних мух сталевим крюком. Лівицею він жбурнув у зграю комах триухом, та він несподівано потрапив у дупло сухого дерева і звідти раптом вискочила зграя потривожених ос, таких же великих, як і мухи. Разом з мухами вони накинулися на піратів.
– На нас вчинено напад, це змова! – не вмовкав старпом Пиханьйо, поправляючи чорну пов’язку на оці.
– Всім зайняти бойове положення, зарядити пістолі! – віддавав безглузді команди боцман Гнобіньйо, відбиваючи лисиною перші промені сонця.
У таборі зчинився справжній переполох, хоча противниками піратів були всього лише комахи. Одне можна сказати у їхнє виправдання – мухи та оси були великими і, до того ж, агресивними. Налетівши на табір, вони почали кусати розгублених розбійників.
Серед цього шарварку погляд капітана раптом потрапив на невідомих людей, що стояли на пагорбі з квітами в руках. Звідти ж летіли різнокольорові метелики, лишаючи позад себе барвистий слід. Побачивши це видовище, ватажок піратів закричав ще гучніше і сталевим крюком вказав на нього своїй команді. Облишивши боротьбу з комахами, розбійники звернули всю увагу на дивне для них явище. Невідомо чому, вони злякалися побаченого ще більше, ніж кусючих комах. А втім, якщо подумати, ми можемо зрозуміти причину їхнього страху. Звиклі за час воєн і розбою до всього потворного, жорстокого і похмурого, огрубілі душі розбійників охопила паніка від вигляду красивого, радісного і барвистого.
Пірати кинулися навтьоки. А команда з квітами в руках, у супроводі барвистих метеликів, спокійно йшла услід, і там, де вони проходили, пожухлі бур’яни перетворювалися на зелену траву, огидні гриби – на веселі квіти, мухи – на метеликів, а оси – на сяючих у променях сонця бабок. Дітвора, що кралася за дорослими на початку подорожі, тепер бігла за ними з веселим гомоном і сміхом. На підході до міста їх зустріли Коріандр, Кріп та їхні друзі. І вони разом з дорослими погнали з країни оторопілих, посоромлених піратів.
Невдовзі вся країна була звільнена від загарбників, а за нею – й інші поневолені держави. Спотворена природа в цих країнах відновилася і навіть стала ще кращою завдяки квітам і метеликам, дарунками королеви Частя. Те саме можна сказати і про людей – до них повернулася їх здорова природа.
Що ж сталося з бідолашними піратами? Спершу вони повтікали на свої кораблі. Постільки свою зброю вони, втікаючи, полишили, воювати вже не було чим. Та й воювати після такої поразки вони б уже не наважилися. Тому услід за зброєю їм довелося покинути і свій розбійницький промисел. Натомість місцеві рибалки сплели колишнім піратам рибальські сіті і розбійники перекваліфікувалися на рибалок. Слід сказати, їм це дуже сподобалося. А що? – вони лишилися у своїй стихії, в тих же морях, де колись займалися розбоєм. Тільки рибу ловити значно цікавіше, ніж брати на абордаж мирні кораблі. Рибу новоспечені рибалки продавали всім охочим і жили з цього не гірше, ніж за часів піратства. Крім того, вони вирішили кинути пиятику. Лише на весіллі котрогось із своїх рибалок дозволяли собі випити по чарчині, аби заспівати нову пісню.