- Добродію, візьміть скелетика. Одненького візьміть. Я ж не прошу всіх - хоча б найменшенького... Ви не подумайте - будь-кому я не пропоную. Будь-хто тут не впорається. А Ви от, зразу видно, людина сильна. В очах щось таке інтелігентне, щось таке глибоке і порядне... У вас вийде... Повірте мені: я на таких речах знаюся. Розумієте, вони вже геть відбилися від рук оці мої скелетики. Якби хоч один був у шафі, то й грець з ним - нехай шурхотить ночами. А то ж назбиралося їх... 1 ще б хоч сиділи мовчки, а то кожної днини бурчать, скавчать, сердяться. Бачте - у шафі їм тісно - на волю хочеться. А мені що робити? Я що - ПРОСТО ТАК їх отуди запхнула, сховала від людського ока?
Добродію, я вже не можу. Вони наче чергу встановили - щодень котрийсь із них нагадує мені про щось таке, чого я не тільки на люди виносити не хочу, а й навіть пригадувати боюсь. Уявіть мій стан, добродію, - я їх сховала, щоб забути про минуле, щоб воно врешті-решт мене відпустило і дало змогу почати нове життя, розумієте - НОВЕ. Я хочу ІНШОГО життя, а вони не дають!
Кажете - піти з дому? Пробувала. Нічого не вийшло. Вони, напевне, знають щось, оці скелетики. Бо навіть на вулиці, навіть із зовсім не знайомими людьми я не могла позбутися думки про них. Невловимий рух, дрібна деталь, чийсь погляд неодмінно вихоплював мене з виру сьогодення і викидав у минуле, немов рибу з води.
І я хапала повітря ротом, я задихалася, а мене не відпускали у моє
ВЛАСНЕ сьогодні...
Скільки б часу Ви таке витримали, добродію? От і я не залізна. Випустити на світ Божий я їх не можу - самі розумієте. От і вирішила комусь віддати. Так візьмете, добродію? Я ж не за гроші віддаю, боронь Боже! Та я ладна Вам і шафу на додачу віддати, аби ви мене звільнили від цього клопоту. Ви не колекціонуєте чужі скелети в шафах? Так я Вас про це і не прошу. Візьміть тільки мої. Як би так сказати... на зберігання. Вони Вас послухаються. Вони мовчатимуть. Це тільки зі мною вони такі непокірні, чуєте, добродію, тільки зі мною...
Пішов. І цей також пішов. Ну, що мені ще вигадати, що зробити, аби ви не псували мені життя, а, скелетики? Притихли? Думаєте? Чи боїтеся? От випущу - ще будете жалкувати за своєю затишною шафою...
А, може, справді випустити? Якщо вже минуле так не хоче відпускати мене від себе, то, може, там щось таки є? Може, там є щось таке, що мені край необхідне зараз?..
А, ну, вилазьте, шановні, поговоримо...