Скрипнули двері – всі завмерли. Ніхто не міг сказати й слова. Раптом закричала сестра: «Іван повернувся!». Всі стали обнімати солдата, тільки мати закам’яніти – стояла й плакала. Сльози закапали на щоках і падали на землю. З другої кімнати на милицях пришкутильгав брат.
   – Чого ви плачете  мамо? Повернувся живий, не поранений – і слава Богу.
   – Це я, синку, так радію.
   – А я от такий, – сказав брат Василь, показуючи на відсутню ногу. – Горе. Але й були такі, що заздрили: щасливий – відвоювався.
   – Я вам подарунки привіз, – сказав Іван. – Братиу й батьку – годинники, чоботи – сестрі, хустку – матері. А це – Саві. Австрійська лопата. Вона така, що і його переживе.
Мати знову заплакала й сказала «Уже пережила».
   – Як?!
   – Нема дядька Сави. Помер у засланні, в Норильську.
Запанувала мовчанка.
   – Як же так? – спитав Іван. – Він же за своє життя мухи не образив.
Мати поставила на стіл борщ, варену картоплю, квашену капусту, огірки, а Іван дістав флягу з горілкою.
   – Сава недовго мучився, – почав батько. Він же старший від мене та й здоров’я… Прийшли німці та поліцаї, загнали всіх у клуб і сказали: «Вибирайте старосту». Сказали, а самі пішли пиячити горілку. Ніхто не хоче бути старостою. Тоді люди звернулись до Сави. Кажуть: «Ти чесна людина. Тебе обрали старостою в церкві. Ти ж і копійки ніколи не взяв чужої. Служив громаді – послужи ще. А от уяви собі: поставлять якогось виродка… Це ж не поліція. Ну збереш податок, відвезеш у Глухів. А якщо зміниться влада – все село скаже, що просили тебе… Саво, просимо на колінах». Він і погодився. Жодна людина з села не скаже поганого слова про нього. По-Божому з людьми… Прийшли партизани. Сава і каже: «У понеділок ми будемо везти картоплю, сало й пшеницю в Глухів. Нападіть на нас у дубняку та й заберіть усе». Так і зробили. Двічі таке повторилось, а тоді поліцаї приїхали, побили Саву… Іншого призначили… А повернулись наші, то Саву й забрали, суд призначили. Я тоді взяв папір і почав ходити по селу, людей просити, щоб підписали, що просили Саву, не сам напросився. Ніхто не погодився. А Москаленко Микола сказав: «Хто підпише, того теж у Сибір загонять… Хай краще одного, ніж півсела». Тоді я поїхав до Ковальчука Петра, до партизана з Глухова. Кажу йому: «Не треба захищати його, розкажи правду, розкажи, як Сава вам, партизанам, передавав пшеницю й сало. То знаєш, що він відповів? Почервонів увесь і як закричить: «Вони з мого дома, фашистское отродье». А на суді сказав так: «Этого фашистского гада вижу впервые. А если бы увидел, то разговор у меня с ними один – пуля в лоб».
   Батько й сини запалили цигарки. Запанувала тиша, яку порушував лише годинник та собаки, що на вулиці гризлись за кістку…
Ще раз розлили горілку. Встали.
   – Пом’янемо брата Саву. Земля пухом невинному. Все життя служив сільській громаді: і сани робив людям, і діжки, чоботи шив, Горкунам та Картатим безкоштовно допомагав хату будувати, у тридцять третьому два мішки жита сховав у лісі, а тоді ділився з односельцями…, все забулось». Всі вийшли в сад, який пишався своєю величністю: велетенські червонобокі яблука з погордою дивились на вулицю. Але королевою саду була груша, яку колись посадив Сава…
   – Бач як виходить: Сава помер, а люди все одно ходять до нас у двір просити… Просять, щоб почастували їх грушами Сави, бо дуже вже смачні вони… Ніде таких нема.

 Анатолій Іванович Печений - член літ. - мист. обєднання "Сіверщина", м.Глухів, Сумська область, Україна.