Повесть Співали в печері на озері майже кожного дня. Степаніда навчала Віку виводити перший, потім другий, третій і четвертий голоси старовинних пісень. - Кожна голосова партія в пісні золота, - наголошувала стара співачка. -. Не можна підголосок старих пісень змінювати за своєю примхою. Бо пісні творили віками. Тому кожний звук, кожне слово стояли на своєму місці. Як не можна змінювати старовинні ювелірні прикраси - щось від себе додавати або видаляти, так і пісні, які настояні на медовому повітрі Слобожанщини, змінювати не можна. А чому не можна? Бо це неповага до наших предків. Пісні - це наші золоті прикраси, їх створювали протягом століть таланти, а не якісь там блазні. Творили на віки, а не на один сезон. Не заради моди, коштів, а заради любові до свого роду. Не було консерваторій, дипломів, звань, нагород, академічних хорів, художньої ради. І цих, як його...? Степаніда скривилася, намагаючись згадати потрібне слово. - Забула. Ну той, що штовхає співаків або пісні до зіркового успіху. - Продюсер, - підказала Віка. - Так, але наші люди, гострі на язик, перекрутили б на: "всрасер". Бо той хитро**пий "всрасер" трохи не всер**ться, аби тільки г**но видати за цукерку. Вікторія від подиву не знала, що й казати. Отакої. Степаніда не жалкувала "добрих" слів на адресу тих, хто перетворив сучасну пісенну культуру на смітник. - Степанідо Михайлівно, не відволікайтесь на сучасність, - сказала Віка. - Хай історія розбереться з пісенною модою - що тут гарне та вічне, а що - пшик. Краще розкажіть, як створювалися пісні. Тут не все зрозуміло. Народні пісні часом надто складні, щоб автори були нікому невідомі. - Вони були відомі. Бо авторами були всі, хто тут жив. Всі співали, всі були винахідливими. В селі завше панував вимогливий смак виконавців до свого твору. Якщо не подобався підголосок, шукали кращий. А скільки пісень наші предки складали! Співали цілими днями - за працею, в побуті, на святах. І на кожному святі виконували особливі, чарівні пісні. Щоб хтось не співав- такого не було. Не вміти співати, не знати своїх пісень - то була страмота! З безталанною людиною ніхто і водитися не хотів. Зазвичай, такими були кочові чужинці, про яких казали: перекотиполе. Або п'янички та ледащі. Такі жили осторонь, за селом. Про них казали: моя хата з краю. Кожного дня Степаніда співала біля озера історичні пісні. А Віка завзято вивчала все, що чула від старої співачки, усі слова та голоси. - Я не розумію, - вигукувала часом вона, - як прості люди тримали в пам'яті таку безліч творів? Якою майстерністю наділила Природа наш Рід - співати так бездоганно та чисто в багатоголосному ансамблі! Мабуть, увесь народ - це були сільські Моцарти. - Твоя правда, - посміхалася Степаніда. - Ще кращими були за Моцарта, бо не мали освіти, а породжували геніальні пісні. Віка замислилась. - Але чому ж нас так ненавидять росіяни? - Звісно чому - бо заздрять. - Як це? Чому заздрять? У них повно землі повно річок, морів, газу, нафти, золота? - А за те й ненавидять, що повно всього, а головного нема. Душі у русьні нема. Загубили і давно - на теренах ницості. Далі буде