Повесть - Холодна. І пульсу немає, - гірко зітхнула Віка, - як же так, говорила: "Гітлера пережила і пуйло москальське переживу". А сама... Віка витягли з рук Степаніди автомат і торбу. Світлана приклала немовлят до грудей, лежачі на траві в одній сорочці. Близнюки натхненно насичувалися материнським молоком. - Мої ангели вижили, - сказала жінка стиха, - а наша рятівниця померла. Ось таке дивне життя. - Хто це помер? - ледве чутно відповіла Степаніда. - Я свої обіцянки зазвичай виконую, дорогенькі. Віка та Світлана зойкнули від несподіванки. - Жива! Степанідо! Яке щастя! Ви нас так налякали! Степаніда ще не в силах була рухатись, але бліде лице потроху наливалося життям. - Діставайте рацію і кличте допомогу, жіночки - наказала стара і знову знепритомніла. Віка витягла з торби рацію, торкнула кнопку виклику і передала Світлані. - "Перуне"! Визиває "Бджола"! Ти мене чуєш? - позвала жінка. В рації почувся шум, гарматні вибухи і схвильований чоловічий голос. - "Перун" на зв'язку! Слухаю, "Бджола"! Що трапилось? - У тебе двійня! Любий! - Господи! "Бджілонько"!! Кохана!! Я найщасливіший батько в світі!! Діставайтесь, рідненькі, додому, село вільне! До зв'язку! Віка обняла Світлану, поцілувала стару. - Ви чули? Село вільне! Йдемо додому! Степаніда витягла з торби дві хустини, щоб перев'язати малюків - запаслася, бо передчувала двійню! Чисто мольфарка. І пішли лісом до села. Час від часу відпочивали, поступово наближаючись до Сніжковки. Дорогою Степаніда розповіла, що заманила пострілами русню за собою в Зміїну глотку. Випила в печері трохи чудодійного зілля, - на кшталт того, яке прийняла шекспірівська мала Джульєтта, що уповільнює серцебиття і знижує температуру тіла. За народною легендою стіни Зміїної глотки реагують не на рух, а на температуру тіла людини, яка має зухвалість в тій жахливій зоні опинитись. Та намертво стискається навколо своєї жертви. - Мене, холодну і наче неживу, стіни пропустили, нібито я їм здалася непомітною, - сказала Степаніда. - Мала велику надію, що народні балачки не брехали. Саме так і сталося, як тільки я пройшла по Зміїній глотці, позаду почувся ссув каміння і предсмертні крики переслідувачів, отих жалюгідних тварюк. Напевно, з ним був і перевертень-вчитель. А як тільки я вийшла назовні, почула вереск малюків і, мов на крилах, дісталась до вас. Хоча сил, повірте, майже не було. Степаніда припустила, що повертатися в печеру найближчим часом небезпечно. Треба, щоб Олег, як повернеться з фронту, оглянув її стан, бо ворог, без жодний сумнівів, залишив там якийсь підлий "сюрприз". - А вже потім, після перевірки, повернемося і дістанемо зі схованки, - говорила стара вже зовсім бадьоро, - картини нашої загиблої мисткині Ірини. Коли вийшли до Сніжковки, озирнулися та прислухалися. В селі було тихо. Десь за Ізюмом йшли бої. Українська армія визволяла рідну замлю від окупантів. Будинок Олега і Світлани стояв цілий. Навколо залишалося багато техніки, яку загарбники, тікаючи, в паниці покинули. - Ось тут тепер і заживимо усі разом, - сказала радісно Світлана. В будинку панував несусвітній безлад та бруд. - Зразу видно - тут шурували "лапті" з москальського болота, - зітхнула стара. - Може й недоречно порівнювати, але фриці, де жили по наших хатах, то тримали все в бездоганному порядку. - Нічого, наведемо ще кращій порядок, ніж був, - посміхнулась Світлана, закачуючи рукави сорочки. - Трохи приберуся, поки хлопчики сплять. - А ми з Вікою по садах та городах походимо, зберемо якийсь врожай. Жінки натрапили в селі на виноград, яблука, груші, капусту, лук, гриби, гарбузи. Знайшли сякий-такий посуд, вцілілу піч, спекли гарбузову кашу. Посідали вечеряти. Дивилися на Сіверський Донець. Заспівали малюкам старовинну колискову. "Люляй, люляй, Колишу тя, Як ми не вснеш..." Немовлята солодко спали на свіжому повітрі, під рідну мелодію, посміхаючись уві сні. - Невже мені це не сниться? - ласкаво дивилася на синів Світлана. - Ми знову вдома, на вільній землі. У Степаніди на очах виступили сльози. - Ой, - здивовано скрикнула Віка, - вперше бачу, що ви плачете. Я думала - ви кремінь, а не жінка. - Який там кремінь, - махнула рукою Степаніда. - Я ж бо вже, грішна, думала - все загинуло: наші пісні, мистецтво, земля, діточки. Але ні ж. Живемо. Співаємо. Кохаємось. Народжуємо. Я дуже щаслива. Але... - Що - але, Степанідо? - поцікавилася Віка. - Ось що. У мене до тебе прохання, рідненька, - змовницьки відповіла стара. - А чи могла б ти, дитинка, насадити по всій Сніжковці квіти? Щоб наші хлопці, наші мужні захисники, ті, що полягли і на Майдані, і на Донбасі, і зараз гинуть, і прості люди, діти, всі, кого вбили нелюди-загарбники, дивилися на землю, яку вони поливали своєю кров'ю, і бачили, як вона розквітає та стає ще чарівнішою, ніж будь коли! Кінець