Оповідання - Мені ось що цікаво, майстре Кун. Навіщо людині великий розум? - запитав філософа юний учень, коли вони розташувалися на вершині гори, щоб відпочити, приготувати квітковий чай і помилувалися зірковим небом. - Ви, мабуть, єдиний в усьому світі живете реалістичним розумом, а не егоцентрічними почуттями, та повчаєте людей, як треба правильно спілкуватися і жити одне з одним, але ж вас, нажаль, ніхто не слухає. Може великий розум - це вада чи нещастя? Вчитель не квапився з відповіддю. З насолодою смакував духмяний напій. Дихання старого завмерло. Очі затьмарилися. Обличчя стало гладким і безтурботним. - Так, мій друже, - відповів старий після довгої паузи. - Розум від бога дано не всім. А великий - майже нікому. І мої повчання не змінюють, нажаль, апатичний та жорстокий світ. А лише дратують тих, у кого мізки зовсім невиразні та нікчемні. - Але навіщо ж тоді ви, вчителю, наголошуєте нам, вашим учням, що людей треба, незважаючи на протидію, повчати розуму, знанням моралі та етики, астрології та математики, і мізки тоді, мовляв, прокинуться і запрацюють? - Так, саме це я і наголошую. - погодився вчитель та неспішно запалив люльку. Здавалося, зірки на небі швидше змінюють місце розташування, ніж вчитель запалює трубку та вдихає-видихає тютюн. Але Янь Хуей звик до довгих пауз вчителя. Бо час, як каже майстер Кун, стоїть непорушно на місті. А люди, напроти, метушливо, похапки тікають від сучасного чудового буття в темряву невідомого майбутнього, мріють весь час про те, що зроблять завтра, через рік, безупинно планують щось захмарне - придбати одяг, будинок, човен, планують народження дітей, онуків, їх навчання, весілля і навіть як і де їх самих поховають. Але навіщо поспішати? Якщо життя стоїть ось, поруч, а не проноситься невпинно повз. Вчитель насолоджувався ароматом тютуну і між затяжками, непоспішаючи, промовляв. - Я наголошую це і вам, мої любі учні.... І простолюдинам, і поважним панам... Навіть багатьох правителів обійшов - чи то сімдесят, чи навіть більше. Оце ми з тобою мандруємо вже в яке царство? Та, мабуть, в шосте? І усюди кажу: просвіта - це головне. Але всім довподоби, здається, пітьма. Лихо, та й годі. Вчитель знову надовго замовк, нібито навіки. Люлька згасла. Зірки похилилися і поринули у темряву. Янь Хуей відчув, що засинає. Так і вийшло. Спав всю ніч міцно, без снів. Прокинувся до-схід-сонця. Звідусіль дзвінко, на усі лади, надихаючи до життя, гомоніли птахи. Озирнувся. Зрозумів, що уночі вчитель підстелив йому солому та вкрив своєю свиткою. А сам вже давно встав, запалив вогонь для багаття та плескався в прозорому гірському озері. - Кун-фуцзи, - кликнув Янь, - доброго ранку! - Стрибай, хлопче, - озвався вчитель, - поки сонце не зійшло! Вода саме зараз найцілюща. Янь Хуей слухняно скинув одяг і з розгону стрибнув у озеро. Крижана вода опекла шкіру. Парубок поплив вперед, за вчителем, який, незважаючи на вік, плив невтомно та неквапливо, націлившись переплисти озеро. Янь Хуей відчув зухвалий азарт і вирішив позмагатися з вчителем. Але, як на диво, старого наздогнати не міг. Учень не розумів, звідки ж сили у майстра? За останній місяць, який мандрували декількома країнами, вони майже нічого не їли. Коли йшли в царство Вей, то зкуштували ягоди, в Чу - пили молоко диких кіз, в Сун - їли траву, соковиті стебла та коріння рослин. Ось і зараз, по дорозі в країну Лу, вживали тільки квітковий чай та горіхи, що росли на схилах гір. Янь вже майже наздогнав вчителя, залишалося декілька метрів до берега, та раптом ногу звела судома, потім другу і все тіло занеміло. Але кричати, що тоне, не наважився. Який сором - він молодий, здоровий жеребець благає про допомогу старого. Майстер Кун тим часом бадьоро вибрався на берег та озирнувся - з наміром насолодитися надзвичайним краєвидом на ранкове озеро, сяюче в райдужних промінях сонця, що сходить. Перші промені засліпили очі, і вчитель не одразу побачив, що Янь Хуей безпорадно борсається на одному місці. Але вже за мить майстер щодуху плив до парубка, схопив його за довгу косу та потягнув за собою на мілину. - Дурнику, чого ж ти не кликав на допомогу? - дивувався старий, розтираючи на березі заклякле від холоду тіло парубка. - А як би потонув? Янь Хуей не знав куди дітися від сорому. Отаке, так зганьбився перед вчителем. - Тобі треба корінь женьшеню. Це відновить сили, - сказав старий та пішов у кущі. Скоро повернувся з рослиною, обмив її та простяг Яню. Хлопець відкусив шматок кореня і трохи пожував. Дивно, але миттєво відчув, як тіло наливається енергією та теплом. - Нічого собі! Діє! - скрикнув з захопленням Янь. - Майстре Кун, звідки ви все знаєте - і про цілющу воду озера до-схід-сонця, і про чарівні вади рослин? Вчитель нічого не відповів. Сидів поруч замислено. Сонце радісно запалало над горами, що поросли стародавніми, як світ, деревами. Настала година роздумів. Час змістовного простору без зайвих балачок. Янь потроху отямився і теж замислився. Чомусь здалось, що він чує роздуми вчителя. М'який голос Кун-фуцзи нібито сказав. - Дивись, Янь. Повітря пронизано знаннями. Тільки прислухайся. І вода тобі каже, коли можна купатися, коли ні. Твоє тіло каже тобі, коли треба рухатися швидко, коли ні. Ти плив надто швидко. Тому трохи не потонув. Коли ти їси - не поспішай. І мала порція їжи принесе тобі великі сили, а велика - відніме та стане поперек горла. Дивись - навколо багато цілющих страв. Насичуйся, як птахи - насінням та зернами рослин. Пий прозору джерельну воду. Не витрачай свій дорогоцінний час на приготування складних страв, миття посуду. У лісі повно усього корисного, готового до вживання та смачного. І твій розум стане прозорим та чутливим до знань, які вирують у повітрі. Поступово отримаєш здібності, як і тварини, слухати голос природи та бога. Птахи знають, куди летіти, де вити гніздечки, як загоювати рани. Усі тварини мають важливі знання, відчувають наближення повіні, землетрусу та заздалегідь залишають небеспечне місце. Ти теж навчишся розуміти природу. Більше слухай. Менше метушись. Трохи згодом, після пригоди на озері, майстер Кун та його учень Янь Хуан доблукали до країни Лу. Майстер, не гаючи часу, звернувся до володаря Дін Гуна з пропозицією читати лекції по етиці та літературі дітям місцевих аристократів. Володар радо погодився. Про майстра Куна надходило звідусіль багато дуже суперечливих думок, але знайомство з ним обіцяло, безперечно, принести нові віяння в просвіті молоді. Тому Дін Гун дав згоду, і вже скоро з задоволенням почув схвальні відгуки від слухачів Кун-фуцзи. Сам володар теж проявив цікавість до інновацій філософа, бо відчував гостру потребу в оновленні застарілих моральних цінностей суспільства. Його піддані, як це не прикро, чомусь міцно застрягли в історичному минулому, посилаючись на непорушні традиції предків. Але майстер Кун запевняє, що немає ані минулого, ані майбутнього. Є тільки сучасність. Є тільки те, що ми думаємо та відчуваємо у цю мить. Тому важливо саме зараз говорити правду, робити сьогодні добре діло, шанувати сучасних людей, огортати їх турботою та не згадувати, не ставити у приклад молоді, як незаперечний авторитет, тих, кого вже давно не існує. Володаря заінтригували новаторські ідеї Кун-фуцзи. І той з кожним днем все більше його дивував та надихав. У вчителя швидко з'явилось багато шанувальників і серед молоді. Але старше покоління з підозрою дивилося на того, хто руйнує їх уявлення про віковічні устої суспільства. Пішли балачки, що вчитель пагано впливає на молодь. Та й якось воно незрозуміло - що таке правда, про яку розповідає той вискочка філософ? І кому вона потрібна? Майже усі люди, якщо придивитися, від природи досить непривабливі зовні. Люди знайшли вихід та змайстрували різноманітний, яскравий, витончений одяг заради того, щоб прикривати свої бридкі телеса. Жінки прикрашають себе коштовностями, ромалювують обличчя, без чого не можуть з'явитися на люди, бо їх зморщені змарнілі пики надто відразливі. То ж кому до біса треба та лякаюча правда? І цей прийдисвіт Кун, гомоніли в місті, намолов своїм учням і зовсім крамольні речі. Нібито треба піклуватися та дбати про всіх людей. Еге ж! Ось до чого воно йдеться! Тобто - винеси з хати все нажите добро і роздай ледарям?! І ці дурні думки тішать юнаків. Отож-бо вони вже з відвертим презирством та зневагою дивляться на старше покоління, як відстале та недолуге. - Зверніть увагу, браття, яке неперевершене та гармонічне тіло ми отримали від бога, - казав Кун-фуцзи на лекціях, які слово в слово переказувалися учнями іншим громадянам міста. - Це тіло унікальне, але ми не розуміємо, з чого і яким чином воно створено. Нам невідомо, як працює око, чому ми дихаємо, що відбувається з нашими внутрішніми органами, як вони перетравлюють їжу. Чому ми можемо бігати, але не володіємо польотами у небесах. За всі наші фізичні можливості відповідає творець. Це його кухня. А що маємо робити ми? В чому прихована тайна наших особливих, вищих моральних можливостей? Так от. Наша головна моральна задача - це піклуватися про інших людей. Не про свою країну, не про свій будинок. Чи свої будинки. А про іншу людину. Наше вище призначення - це дбати не про себе, не про свої маєтки та коштовності, славу та владу. Це немає ніякого сенсу. Таке життя надто безглузде. Є лише один сенс життя - піклуватися про інших. Люди, як ті рослини. Якщо не дбати про них, вони засихають. А якщо людина надто дбає про себе, то вона, начебто рослина, яку надто багато поливають, гниє. Аристократичні кола обурено перемивали кістки новому вчителю своїх дітей і намагалися якимось чином заткнути йому пельку. Особливим противником філософа став відомий оратор та політичний діяч Шаочжен Мао, який зазвичай виступав з палкими промовами в середовищі поважних люлей та мав безумовний авторитет. Він віщував, що всі головні знання вже відкрито. Моральні підвалини непохитні і віковічні. Треба поважати традиції предків і не порушувати їх. Діти - це віддалений образ людини. Вони з народження залежать від батьків, тому повинні слухатися їх майже все життя. Авторитет батьків та дідів - понад усе. Молодь це сопляки. І саме майстер Кун перекреслив цей родовий стандарт та навчав дітей йти проти батьківської волі, мати свою точку зору і не приймати до уваги застарілі традиції. Яке нахабство! Суспільство поділилося на два табори. Молодь стала на бік майстра. Старше покоління підтримувало діяча Шоачжен Мао. Щоб якось привести до ладу обурене та розрізнене суспільство, володар вирішив призначити Кун-фуцзи на посаду "сикоу", тобто міністра покарань. Дін Гун знав, що саме висока влада зводить нанівець суспільний супротив та підкорює людей різних думок. Так і вийшло. Тепер майстер був не просто заїзжим вчителем, оригіналом та диваком-філософом, а дуже власною людиною, від якої залежить доля та навіть життя кожного в країні. Призначення Кун-фуцзи міністром "сикоу", як не дивно, швидко заспокоїло аристократичну більшість, але тільки не політичного діяча Мао. Він вперто підбурював суспільство до протидії гнівними виступами на площах та перейшов в своїй настирності усі межі - учнів майстра Куна називав ницими пацюками та безмозкими тарганами, які зневажають традиції предків та плюють на велич видатних діячів історії. Трохи згодом володар запросив майстра Куна до палацу на вечерю. Та поцікавився. - Як почуваєте себе, міністре Кун, в нашій країні? Чи вдається вам поновити моральні цінності в суспільстві? - Так, величний володарю, дякую, справи йдуть дуже добре, - невимушено відповів Кун-фуцзи. - Молодь гарно сприймає моє вчення. Серед учнів є багато талановитих філософів та літераторів. Але... Нажаль, є деякі перепони. - Знаю, знаю, - перебив його володар. - Я не просто так вас запросив до себе на вечерю, Кун-фуцзи, бо знаю, що ви не вживаєте вишукану аристократичну їжу. Ви любите харчуватися здебільше лісовою. Тому, минаючи етикет палацу, перейдемо до болючої і для вас, і для нашого царства теми - як прискорити оновлення моральних цінностей в народі? - Прискорити? - здивувався майстер Кун. - Час не можна прискорити. Він не рухається. Імператор посміхнувся. - Ви надто задумлива людина, майстер Кун. Нагадаю, ви повчали, що треба відчувати, коли можна рухатись повільно, а коли швидко. Подумайте, пане міністре покарань, чи можна зараз рухатись трохи швидше? Через місяць на центральній площі царства Лу зібралася величезна юрба народу. Тут нерідко страчували злодіїв та боржників. Але сьогодні чекали на досить незвичайне видовище: за наказом міністра покарань Куна, якого в народі звали просто - Конфуцій, до страти прирекли оратора Шаочжен Мао. Його звинуватили в бідбурюванні народу до повстання проти моральних і етичних реформ у просвіті та суспільстві в цілому. Юрба з цікавістю спостерігала за приготуваннями до страти. Приреченого прив'язали мотузкою до стовбура над ямою, наповненою пацюками. Поруч зяяла ще одна яма, що кишить тарганами. Для фінальної екзекуції приготували величезний котел з водою, під яким палало багаття. Суддя запитав засудженого: - Пане Шаочжен Мао, ви зізнаєтеся, що вважаєте нашу вчену молодь ницими пацюками? Бунтаря-оратора на декілька хвилин опустили в яму, а коли підняли, то юрба побачила, що у нещасного відірвано нос і око, а одяг геть пошматовано. Але Мао не підкорився. Бідолага звивався від болю і несамовито кричав: - Ваша вчена молодь гірше пацюків! Вона розбещена та пихата! Ці покидьки не шанують і не поважають традиції предків! Нашому великому царству наступає безславний кінець! Суддя дав знак кату, і той опустив бунтівника в яму з тарганами... Янь Хуань, не дочекавшись кінця страти, вийшов з натовпу та пішов з міста. Через деякий час хлопець дістався озера, де вони з вчителем купалися у крижаній воді. Зіркове небо благодушно сяяло в цілковитій тиші. Розум підказував, що купатися не можна. Але Янь не послухався, зняв одяг та з розгону стрибнув в бурхливі темні води. Плив швидко, надто швидко. На середині озера тіло заклякло від судоми. - Саме так і треба, - прошепотів Янь і заплющів очі. - Прощавайте, майстре Кун.