Прозаїк, есеїст і журналіст Олег Криштопа народився 12 жовтня 1978 року в Івано-Франківську. Працював журналістом в місцевих виданнях, на радіо, телебаченні, брав участь в різноманітних інтернет-проектах. Він один з авторів проекту журналістських розслідувань «Закрита зона» та телепроекту «Машина часу». За час «тихої» літературної кар’єри видав кілька книжок – «Сурдокамера», «Мистецтво склеювати черепки», «Кохання секс і смерть гарантовано», «Усі жінки курви», «Ліхіє дев’яності: Івано-Франківськ». Найновіше видання – книжка репортажів «Україна:масштаб 1:1», яка стала підсумком перемоги у конкурсі «Самовидець». R розмовляє з письменником про нову книгу, «ліхіє 90-ті» та найближчі творчі плани.

r: Що ж таке художній репортаж і чим він відрізняється від звичайного?
Олег Криштопа: Репортаж - це один з найбільш живих жанрів журналістики, який повинен бути «сухим» та об’єктивним. Художній репортаж - це уже віддалений жанр від класичного, коли людина описує події не на манеру журналіста. Художній репортаж має бути більш о6’єктивним, і, наскільки це можливо - безстороннім. Це форма репортажу за законами літературної драматургії, історія явища, яка може бути більш газетною чи художньою. Часто у своїй практиці члена журі конкурсу «Самовидець» (під організацією видавництва «Темпора»,-авт.) бачу, як у текстах люди переходять межу читача, на них діє ефект співжиття і зустрічається перехід межі авторів текстів, коли вони самі стають героями репортажів. Основна моя порада тим, хто хоче навчитись написанню художніх репортажів - не забувайте, що ви письменник, а не персонаж.

r: Чому прозаїк у Вашій особі вирішив стати репортером?
О.К.: Я був журналістом, працював над програмою «Розслідування. Заборонена зона» на «5 каналі».З впевненістю можу сказати, що у справжніх репортажах завжди є щось особливе, чого нема у вигаданих Тому кожна історія з моїх книг є справжньою, яку я почув або ж побачив за час журналістики. Я можу лише додати художній елемент і упорядкувати текст у рамках художнього репортажу.



r: Розкажіть детальніше за карту, яка мається на увазі у книзі «Україна:масштаб 1:1»?
О.К.: Усе почалось з історії фільму «1+1» під назвою «Обережно: мажори за кермом». В Одесі син впливового чиновника, такий собі «Євгєній Онєгін» теперішнього часу потрапляє у ДТП у стані наркотичного сп’яніння. На великій швидкості він збиває людину іншої соціальної категорії: звичайного заробітчанина із глухого села Рудницьке. Батьки таких дітей не мали часу на їхнє виховання через швидке і продуктивне збагачення своєї родини у 2000-х роках. Вони відкуповувались від них грішми. Через таке ставлення у дітей «діагностували» нестачу батьківського тепла і любові, і для заповнення цієї пустки їхні уже дорослі «діти» почали вживати наркотики та алкоголь. Предмет їхнього фетишизму - автомобілі і швидкість. Нічний клуб - місце, де зустрічаються, але не розмовляють. Найулюбленішою розвагою для мажорів стало вживання наркотичних стимуляторів: кокаїну, амфетаміну та інших, та швидкісна їзда вулицями нічного міста. У тодішньому розслідуванні ми з колегами їздили шукати постраждалого «від рук» мажора. Це був 2008 рік, тоді ще не були розвинені навігаційні технології, тому ми купували атласи з величезними масштабами, аби віднайти село, у якому жив заробітчанин. З допомогою місцевого хлопчини, який йшов по бездоріжжю, ми знайшли шуканий населений пункт. Таким чином, з’явилась назва книги. Ця книга являє собою метафоричне значення про людей, які, власне, і створюють Україну.

r: Про що йшлось у Ваших перших репортажах?
О.К.: Здебільшого, про так звану «велику українську депресію», особливу увагу приділяв Донбасу у період закриття шахт. Тоді люди працювали у копанках чи норах. У регіоні часто гинули люди, адже не було належних умов праці, заходів з техніки безпеки та достатньої заробітної плати. На бюджет йшла купа дотацій, а шахтарі голодували. Це зумовлювало поширення агресії серед суспільства. Існує шахтарський міф: «Донбас годував всю Україну». До речі, він ще досі існує. Там було навіть ставлення до смерті інакше: кожен шахтар фактично вважався латентним самогубцем. Чому ж звідти не виїздили люди? Причина та ж сама, що й сьогодні, коли Донбас до того всього ще й активно обстрілюють: суспільство не готове до змін. Мало того, людям страшні зміни на краще.



r: У ваших творах відчувається особливе тепле ставлення до Донбасу. Чому?
О.К.: Моя прабабця родом із Сумської області, а прадід - з Донбасу. Марфа Пушкар, так звали прабабцю, переїхала з Донбасу у 1941-1942-х роках після загибелі чоловіка та забрала звідти дітей: мого діда Віктора та його брата Адольфа. До речі, у той час було дуже популярне ім.’я Адольф: цим йменням були названі тисячі дітей Радянського Союзу. Моїх діда та бабу уже відправили на захід України, аби вони «втихомирювали бандерівців». Пізніше зустрілися мама з татом, а через 9 років з’явився я.

r: Який ваш улюблений регіон України, найбільш врожайний на історії?
О.К.: Передусім, це Крим. Також люблю Одещину, Донбас і Волинь.

r:  У Ваших історіях є дві сторони медалі. Розкажіть, яка найбільше Вас вразила.
О.К.: Моряк, помічник капітана на судні, родом із Дніпра, пішов у плавання. Згодом, він повернувся на батьківщину «двохсотим». Офіційна причина смерті - невідома. У плаванні він дуже захворів, температура сягала 40 градусів, проте підрядна організація і не думала шукати йому заміну. Втратив ногу внаслідок забиття, адже кілька годин він промучився без будь-якої медичної допомоги. Потім, як відомо, його доставили до госпіталю аргентинського міста Росаріо, де ногу довелось ампутувати. Проте, після операції чоловік помирає. Найстрашнішим є факт, що моряка повертають на Україну ще й без внутрішніх органів. Структурні підрозділи України роблять усе можливе, аби приховати трагедію від розголосу та «затикають» дружину моряка. Українська держава стоїть осторонь. А жінка моряка - героїня, яка воює одна проти всіх. Вона розповідала, що має на руках лише 2 папірці, де з протилежної сторони титульних сторінок стоять підписи, згідно яких договір передбачає компенсацію у разі смертельного випадку - 10 тисяч доларів. Ось вона - ціна людського життя.  Нікому не довіряючи, дружина загиблого, сама перекладає довідки з госпіталю іспанською мовою, виграє суд. Зверталась з виданими їй виписками до українських професорів. Проте, навіть їм важко зрозуміти істинну причину смерті чоловіка. Допускають, що смерть зумовила лікарська помилка, яку настільки цинічно приховали аргентинські лікарі. Дружина розкриває таємницю загибелі коханого з 2005 року - 11 років жінка шукає правду. Розповідала, що намагалась дійти до істини за допомогою експертизи залишків тіла. Ця історія детальніше описана у розділі «Вирване серце» книги «Україна. Масштаб 1:1». А далі буде…

r:  Чим відрізняється період «ліхіх 90-х» у Івано-Франківську та на Сумщині?
О.К.: В Івано-Франківську у 90-х окрім бандитизму, «вибухнула» культурна революція, яку називають «Станіславським феноменом». Він полягав у тому, що кількість письменників в одному місті перевищувала загальну кількість разом узятих по всій тогочасній Україні. Також є історії про кумедні випадки перетину бандитів та письменників.

r:  Розкажіть про найвідоміших кримінальних авторитетів того часу.
О.К.: Один із них: Сюся, був мудрим як Соломон, вирішував конфлікти і володів даром переконання. Також відомим персонажем 90-х був Бен - єдиний український націоналіст. Прославився тим, що у 1989 році підняв український стяг на найвищій трубі Івано-Франківська. Вбили Бена у 2000 році, підклавши вибухівку під сидіння його машини. Через півроку вбили праву руку Бена і Івано-Франківськ став «менторським» містом. Представники міліції займали нішу рекету під виглядом благодійних фондів. Джон Сітхатхо - ще один персонаж франківських 90-х. Сповідував буддизм і растафаріанство. Ходять чутки, що прибув до міста з Великої Британії, де заробив купу грошей та мав звичку носити їх під шапкою. Спілкувався переважно із письменниками та художниками, адже вони були єдиними, хто знав іноземну мову. Також займався волонтерством, розробляв соціальні проекти, допомагав містянам у розв’язку проблем із нестачею інсуліну. Одного разу влаштував бенкет для безхатьків, які його пізніше жорстоко побили і забрали гроші з-під шапки. Подейкують, що саме після цього випадку Джон Сітхатхо залишив Івано-Франківськ, адже розчарувався у тутешніх людях. Також відомо, що роздавав амфетамін безкоштовно на дискотеках. Існує версія, що кримінальний авторитет залишив місто і поїхав до Сирії, де був засуджений за самооборону.

r:  Які плани на майбутнє?
О.К.: Планую розвивати і надалі художній репортаж в Україні, проте трішки зміню тему. В подальшому я писатиму історії провінції.