Є в нашій історії імена й події, про які треба постійно пам`ятати, шукаючи в них не тількифактів минулого, але йджерел натхнення для сучасників. Однією з таких подій вважається Українська революція 1917-1921років та боротьба за збереження державності. Вона покликала на історичну арену тисячі нових людей, іменами і цитатами з творів яких сьогодні наповнені підручники історії. Але серед тих подвижників української справи були мільйони скромних і непомітних, чиї біографії лише сьогодні стають предметом гордості й шани.

Згадка про зв`язковихармії Української Народної Республіки АнастасіюГудимович та Марію Тарасенко лише раз чи двічі зустрічається серед літератури про перші Визвольні змагання. Втім, справи, які їмдоводилось робити, або до яких вонималипричетність, зобов`язують нас бодай дізнатися більше про цихнезвичайнихдівчат, якимдовелося з юних роківі до кінця свого короткого життя перебувати в центрі доленосних для України подій.

Сім`їГудимовичіві Тарасенківмешкалив селі Вороніж теперішнього Шосткинського району Сумської області. Походили вони із старовиннихкозацькихродів. Їхні діди при різних нагодах охоче розмовляли про таку ніби ще недавню козаччину, про військові походи, про устрій за часів Гетьманщини, освіту і побут. Ці розмови про тодішнє, ще досить вільне народне життя, різко контрастували з реаліями початку ХХ століття. На самій межі з Росією почуття національної образи, коли „на всіх язиках все мовчить...” пробуджувало в серцях дітей палке бажання допомогти своєму народові.

Батько Анастасії, Михайло Дмитрович Гудимович був кваліфікованим майстром-кравцем, обслуговував переважно місцеву інтелігенцію, сам був культурним і охайним чоловіком, одруженим з місцевою козачкою із свідомої родини – згадувала його дочка Віра Гудимович-Казанівська. Своїх п`ятьох доньок батьки виховали українськими патріотками. Найстарша – Настя (народилася 17.10.1899 р.),у 1918 році була вже студенткою І курсу Київського університету. У Києві, в 2-й українській гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства навчалася і її подруга – теж родом з с. Вороніж  - Марія Тарасенко(народилася 30.03.1902 р.). Батько Марусі, Іван Васильович Тарасенко, відомий український діяч, ще в 1905 році за „мазепинство” разом зі своїми друзями був висланий царською владою за межі губернії. Слід зазначити, що події 1905 року розбудили на північній Чернігівщині небувалу активність українського політичного життя. Як писала в ті дні газета „Хлібороб”: ”...коли ж почали розповсюджувати по селах книжечки та відозви Укр. Рев. Партії, де говориться про те, як треба одностайно стати за волю та землю, селяне з великою охотою кинулись їх читати, і скоро по багатьох селах та хуторах підГлуховом заснувались гуртки Р.У.П., до яких приставали не тільки молодіж, але й поважні дядьки (в де-яких навіть постановлено, щоб дуже молодих хлопців не приймали поки до гурту)”. Згодом він стає депутатом від Чернігівщини до І Державної Думи Росії.

У 1917 році Настя Гудимович і Марія Тарасенко, будучи ще гімназистками випускного класу активно включилися в громадське життя, закладаючи різного роду гуртки, часто самі будучи їх „душею” і організаторами. Жодний організаційний почин не проходив без їхучасті. Всі київські середньошкільники були тоді зорганізовані в так званому«Осередку українців-середньошкільників Київа». В ньому через своїх представників були представлені українські громади учнів при окремих школах. Маруся Тарасенко брала  активну участь в організаційній і культурно-освітній роботі.Разом з Ігорем Лоським (який пізніше став учасником бою під Крутами і залишив спогади) вона ходила до генерального секретаря народної освіти Івана Стешенка у справі створення бібліотеки та видання власного часопису.

Слід зазначити, що наслідки такої роботи дівчат були дивовижні: в грізний для молодої держави час армія Української Народної Республіки з одного тільки містечка, де попрацювали Настя і Марія, збагатилася на кілька десятків козаків та шість старшин.

Згодом, після  різдвяних канікул навчання у старших класах було перерване, бо учні 7-го і 8-го класів вступили до Студентського куреня Січових стрільців і вирушили на російський фронт під Крути.

Звістка про трагічну загибель друзів-студентів зробила дівчат ще затятішими у боротьбі за волю України. Спочатку вони просто  опікувались життям товаришів, які були у війську, турбувалися їхньою долею, відвідували поранених і хворих у лікарнях. Згодом, протягом двох років,  добровільно виконували обов`язки сестер-жалібниць, зв`язкових і розвідниць при українській дивізії Сірожупанників, яка дислокувалась на Конотопщині і Кролевеччині, виконуючи часом найбільш небезпечні, відповідальні завдання з ризиком для особистого життя.

Штаб цієї дивізії, артилерія, кіннота і 3-й полк знаходились уКонотопі, в Алтинівці 1-й полк, в Коропі - 2-й. В добу гетьманату Скоропадського дивізія охороняла від більшовиків північні кордони України.  Назву Сірожупанників або «Сірих» дивізія дістала від уніформи, яку носила: короткий сірий жупан, сірі галіфе, сіра з сірим шликом шапка, на якій була уміщена синьо-жовта кокарда з тризубом. Високо національно свідомий, інтелігентний склад частини робив дуже гарне враження на мешканців осель, де дивізія квартирувала.

З початком другої радянсько-української війни як і вся армія УНР Сірожупанна дивізія відступила за межі своєї Батьківщини, виснажена тифом і безупинними боями з переважаючими силами ворога. Про це, як і про своїх доньок, батьки дівчат довідалися, коли вони на початку 1920 року замучені холодом і голодом, пригнічені подіями, подолавши тисячу верст, нарешті добилися до рідних хат, після двохрічної невідомості про них...

Здавалося, що після пережитого лихоліття, горя і поневірянь усе для юних ще дівчат закінчилося раз і назавжди. Та не з такого роду вони походили і не так загартувалися у вирі боротьби, щоб відректися ідеї визволення рідного краю. Видужавши та трохи відпочивши дівчата приступають до ще небезпечнішої - підпільної роботи, тепер в умовах червоного окупаційного терору, який нещадно розправлявся з „петлюрівськими недобитками”. Люди принишкли, залякані постійними розправами ЧК. Ще свіжими були у пам`яті жахливі дні кінця березня 1918-го, коли російські більшовики при відступі вирізали два класи Глухівської гімназії, загалом 400 чоловік. Та страх поступово відходив, коли поруч піднімався могутній повстанський рух українських селян. Для придушення повстань червоним прийшлось викликати 7-му радянську дивізію. На початку 20-х років на півночі Сумщини вже діяло кілька повстанських загонів, деякі з них контролювали значну територію, куди не ступала нога завойовника-чужинця. Для координації дій таких загонів з урядом УНР в екзилі було створено повстанком „Козача Рада” з центром у Києві. Настя Гудимович стає зв`язковою штабу. Разом з Марійкою вони підготовляли відповідних людей для великого повстання в слушний час. Як припускає Віра Гудимович-Казанівська, дівчата були втаємничені про підготовку за кордоном армії УНР до Зимового походу в Україну для об`єднання з повстанськими загонами.

Та часто, на жаль, буває, що кількарічні героїчні зусилля перекреслюються зрадою, адже ворожа агентура теж не спала. Взимку 1922 р. з'явився раптом у помешканні Тарасенків якийсь хлопець і розповів, що він прийшов "звідтам", з-за кордону. "Прийшов він до них зимою в поганенькій шинелі, – розповідала пізніше мати Марусі, – а Маруся каже: "Дамо йому, мамо, кожушок – такий мороз. Він подякував, узяв і потім часто приходив у тому кожусі й чай пив, а Маруся тішилася, що допомогла товаришеві з-за кордону". Цей "товариш з-за кордону", як виявилось, був підісланимпровокатором. Наслідків його частих відвідин не довелося довго чекати⁹. В одну із лютневих ночей 1922 року чекісти обступили будинок № 30 по Великій Підвальній уКиєві, тодішнє помешкання Тарасенка, куди саме з`їздилися на нараду члени Козачої Ради. Удершись в будинок, вони заарештували усіх наявних там підпільників, в тому числі Настю й Марію з її 14-літнім братом і батьком. Після шестимісячного ув`язнення по чекістських льохах та тортур відбувся „суд трійки” при зачинених дверях. З арештованих 82 особи було засуджено до розстрілу, а решту до висилки й довготермінового ув`язнення. Батько Марії, Іван Тарасенко проходив ще й по справі як діяч УАПЦ, секретар Першого Всеукраїнського Православного Церковного Собору (1921р.) та  Всеукраїнської Православної Ради разом з іншими 43 прихильниками УАПЦ. У постанові про закінчення слідства зазначається, що дівчата виконували розпорядження ще одного нашого земляка і одного з керівників Козачої Ради Миколи Лозовика - жителя с. Реутинці Кролевецького повіту.

Уночі з 27 на 28 серпня 1922 року усі засуджені на смерть, на чолі із сотником Лозовиком, Коломийцем, всього 82 відважних синів і дочок України, в тому числі й Настя Гудимович та Марія Тарасенко зі своїм батьком були розстріляні на Липках у Києві. На Шосткинщині, Глухівщині та Конотопщині були проведені арешти місцевих підпільників.

З позасудової кримінальної справи на одного з пізніше арештованих: Резніка Михайла Івановича ми дізнаємося, що Гудимович Анастасія Михайлівна -  жителька с. Вороніж Шосткинського р-ну викладач соц-економ школи, дочка шевця, “...за завданням українського контрреволюційного центру заснувала українську націоналістичну організацію...“. Була зв’язковою від Київського Центру і за його завданням керувала організацією в с. Вороніж. Була арештована в Києві і розстріляна разом з іншими керівниками Центру в 1925р. Мала сестру Віру Михайлівну – дружину Казанівського Павла Єгоровича (після рострілу Н. Гудимович він ніби-то залишився керівником організації в с.Вороніж). Так, спогади рідних про дівчат-героїнь доповнилися архівними документами. Але остаточну крапку в дослідженні цієї неординарної історії має поставити оприлюднення 20-томної справи Козачої Ради, уривки з якої подаємо в цій статті (документи № 2, № 3).

Зрозуміло, що вороги помилилися в даті свого злочину – інші джерела одностайні в тому, що розстріл відбувся все таки 28 серпня 1922 року. Не помилилися вони в одному, найголовнішому – і після загибелі українських патріотів чекістам не вдалося виявити все підпілля, адже його осередки мали інші, паралельні центри, були розбудовані по кількох районах і мали зв`язок з повстанцями Якима Рябченка на заході Чернігівщини, гайдамаками Холодного Яру. Було кому помститися і помолитися за юні душі героїв. Згадаймо їх сьогодні добрим словом.

Документ № 1

Витяг з постанови про закінчення слідства у справі участі

Гудимович Анастасії Михайлівни в підпільній організації «Козача Рада»

22 серпня 1922 року

(…) Гудимович вполне изобличен[а] в том, что добровольно вступила в 1919 г. в петлюровскую серую дивизию, что будучи знакомой с Лозовиком была осведомлена о его работе в Всеукр. Цупкоме, что в сентябре 1921 г. вступила в «Каз. Раду», что состоя в «Каз. Раде», предоставила свою квартиру под место явок членов организации, что взяла на себя обязанность печатать воззвания для «Каз. Рады», что взяла на себя обязанность связать «Каз. Раду», с Черниг. губ. и Полт. губ., что способствовала налаживанию связи между Харьков. губ. и «Каз. Радой».

ГДА СБ України. – Спр. 74554 фп. – Т. 6. – Арк.48.

Оригінал. Рукопис.

Документ № 2

Витяг з постанови про закінчення слідства у справі участі

Тарасенко Марії Іванівни в підпільній організації «Козача Рада»

22 серпня 1922 року

(…) Тарасенко вполне изобличен[а] в том, что в 1919 г. добровольно вступила в петлюр. армию, что в октябре 1921 г. вступила в Каз. Раду, что  предоставила свою квартиру под место явок членов организации, что связала Николая Лозовика с членами Харьк. организации, что принимала у себя на квартире прибывших в подполье из Румынии, что исполняла задания члена Рады Лозовика.

ГДА СБ України. – Спр. 74554 фп. – Т. 6. – Арк.62.

Оригінал. Рукопис.