Легенда саме так пояснює назву "Торонто" мовою Міссісагуа, - одного з племен гуронів. А назву Міссісагуа тепер носить окреме місто, яке майже зрослося з Торонто.

Початок історії Торонто відносять до 1787 року, коли британці придбали у цього племені 1000 км² території. Це було потрібно для протистояння французам, торгівельні пости яких з`явилися тут раніше англійців. Завдяки косі, яку утворила течія річки з милозвучною "канадською" назвою - Дон, сучасне Торонто має найкращу гавань з цього боку Великих озер. Згодом, це обумовило створення Yonge Street, як стратегічної дороги, яка поєднувала внутрішню територію Канади з акваторією Великих озер і, відповідно, - з Атлантичним океаном.


Колись це була найдовша вулиця в світі. В географічному розуміння вона бере початок в Торонто від набережної озера Онтаріо, і має довжину 1896 кілометрів. Це більше ніж довжина України із заходу на схід! В історичному - від індіанської стежини, яку губернатор Верхньої Канади Джон Сімко наказав розширити. Особливо допомагав йому в цьому сер Джордж Янг. Він змусив власників примикаючих до вулиці ділянок землі розчистити та облаштувати місцевість і зробити її проїзною. Так вулиця стала носити його ім`я.

Зараз під нею в межах міста проходить метрополітен, вулиця кипить життям, приймає нескінченні потоки туристів, вихваляючись незліченними магазинами, кафе, ресторанами, бутиками, клубами та барами.

Про її індіанське коріння нагадують хіба-що нечисленні сувеніри різного калібру, які виглядають з магазинів. Найбільший з магазинів - Ітон Центр, розташований на Yonge Street. Це, практично, скупчення багатьох "брендів", таке собі "місто в місті".

Інші вулиці Торонто побудовані паралельно, або перпендикулярно до Yonge Street, тому в місті важко заблудитися... Треба тільки зважати на те, що нумерація вулиць не суцільна, а починається від їх центру і йде в обидва боки, наприклад: West Spadina i Ost Spadina - це одна вулиця, - такий собі місцевий Шанхай, де екзотику драконів та ієрогліфів порушують "випадкові" підписи англійською.

Торонто - місто багатонаціональне, 47% його сучасного населення народилася за межами Канади. Проте, принаймні, в першому поколінні люди підтримують свою національну ідентичність. Це мова, релігія, освіта, танці, музика, одяг. Так, наприклад, магазини пропонують різні види головних уборів, які носять люди певних культур. Останні роки Канада сповідує політику мультикультуралізму, початок якій, як мене переконували, поклали українські фестивалі в 1970-х роках. Їх стали наслідувати й інші переселенці.

Останнім часом стали популярними екологічні фестивалі. Під час їх проведення можна послухати лекції і музику, покуштувати печеної кукурудзи, поставити оцінку міській владі за стан довкілля, виявити свою позицію, проголосувавши за допомогою автомата руками і без його допомоги ногами, купити меду, послухати бджіл, потанцювати, помалювати і просто відпочити.

Історія канадського успіху, - це шлях "від доріг до фонтанів", а не навпаки. Тому й живуть нині люди забезпечено і захищено, бо попередні покоління іммігрантів різних національностей багато і тяжко пацювали, освоювали цю країну і захищали її незалежність.
Нині національні групи мають багато прав. Але у разі, якби якась із них, чисельно, чи фінансово переважаюча, раптом оголосила себе "основною", їй кивнуть у бік Британської королеви, портрети якої - в кожному офісі. Це, щоб не забували - "хто в домі старший"...

Так говорили новоприбулим українцям на початку ХХ століття, коли вони мандрували на Захід Канади - освоювати суворий край. Їм дозволяли поглянути на провінцію Онтаріо тільки з вікна поїзда. Це край, з м`яким кліматом, родючою землею, придатною не тільки для вирощування зернових культур, але й вишень, черешень, слив, винограду, персиків, груш, яблук, горіхів... В околицях, ближчих до озера Ері знаходяться багаті плантації тютюну та китайської рослини гінг-сенг.
Призначалося Онтаріо спочатку тільки для заселення офіцерами Британської армії. Згодом сюди з США втекли британські лоялісти. Це позначилося і на характері канадців, які, на відміну від своїх експресивніших південних сусідів - помірковані і стримані. Тут панує Закон.
Канада стала багатою не відразу. Перефразовуючи відомий вислів можна сказати: "Канаду створила праця". Часом виснажлива і в нелюдських умовах. Дуже часто - руками переселенців. Досі населення Канади розташоване переважно вздовж американського кордону. Далі - малоосвоєні землі. Там, на дорогах можна побачити застереження: "Забороняється годувати ведмедів". Ну, а в самому Торонто білки, зайці, гуси та єноти - звичне явище.

Канада стала Канадою руками переселенців, серед яких українці відігравали найзначнішу роль. Тисячами вони гинули в суворих умовах життя в землянках та від важкої праці. Але доклали зусиль до сучасного добробуту цієї країни.
Нині часи змінилися, змінилося і ставлення до переселенців. Тепер Торонто, - не чужа земля, а своєрідна столиця зарубіжного українства. Сюди, з Вінніпегу, перемістився пульс українського життя. У Торонто та в його передмістях проживає 122 тисячі осіб, які вважають себе українцями за етнічним походженням.
На День Незалежності України щороку приходить канадська політична еліта. І цьогоріч прибула делегація на чолі з міністром закордонних справ - всі у вишиванках.

Але, щоб по-справжньому відчути пульс Торонто - слід побувати на українському фестивалі, який проходить по вулиці Блюр. Всі три дні фестивалю вулиця перекрита. Ні, не тому, що поїхав на роботу якийсь урядовець, - просто по ній гуляють люди.

Отак стоїш, а повз тебе хвилин сорок не перестаючи ідуть колони українських організацій. Тут і Конгрес Українців Канади і Ліга Українців Канади та Ліга Українок Канади, банк "Будучність" і Шкільна Рада, оркестри та спортивні товариства, товариство вояків УПА, видавничі центри і багато інших.

І коли усвідомлюєш, що це ве залишки колись іще потужнішого Українського світу - починаєш розуміти, якими зусиллями скількох поколінь людей це розвивалося і будувалося. Наприклад, Український дім ім. Т.Шевченка в Етобіко - районі Торонто, 50 років тому був побудований самими українцями, які щовечора приходили на цю довготривалу толоку після основної роботи.

Навесні 1848 року фермер-шотландець Дейвід Файв з Онтаріо попросив свого приятеля Джорджа Ессена привезти з Шотландії кілька зразків насіння пшениці. Файв хотів роздобути таке насіння, яке б дозрівало до осінніх морозів.
Ессен добре розважився в рідній Шотландії і згадав про прохання друга тільки тоді, як прибув знову до Канади і побачив у порту корабель, що вивантажував привезене звідкись зерно. Він випросив та
варту пшениці й віддав Файву. Той посіяв зерно і обгородив. Зійшло тільки три колоски, два з яких з`їла корова, шо простромила голову в огорожу. Вона б з`їла і третій, та, на щастя пані Файф це побачила і відігнала корову від огорожі. Останній колосок пильнували вже всією родиною. Він зберігся і зерно в ньому дозріло на 10 днів раніше звичного терміну, а це для умов Канади означає багато. За незвичний червоний колір господар назвав пшеницю, припасувавши своє прізвище, - "Ред Файв".
Файв з`ясував, що вона була привезена пароплавом з австрійського порту Трієст. Це була пшениця, яка виросла на Галицькому Поділлі. Пізніше "Ред Файв" зхрестили з одним індійським сортом. Новий вид назвали "Маркіз". Ця пшениця вже достигала за неповних 100 днів і виявилася стійкою до іржі. Через 25 років вона складала вже 80% канадського пшеничного збору.
З 1904 року її стали експортувати і Канада швидко стала світовим лідером, отримуючи великі прибутки.
У 1909 році тут здійснили першу в Британській імперії спробу повітряного польоту.
Тоді ж країна мала вже більше 100 000 миль телефонних ліній. В кожній місцевості будувався театр.

Сьогодні це країна з високим рівнем життя і безкоштовною медициною.
Тут грають в лотерею, бо вірять, що все відбувається чесно. Це і є стабільність...
Як виявляється, іноді головне - вчасно відігнати худобу від огорожі, як це зробила пані Файв.