З календарним ростом нашої держави як незалежної з різних трибун все гучніше кричать про відродження національної самосвідомості, про «рідну калинову», про необхідність винищити усе запозичене у СРСР (таким, як правило, вважають російську мову, культуру, історію).

Це, звичайно, дуже добре, і ніхто не проти справжнього відродження. Індивідуалізм, незалежність, бажання заявити про себе, як про велику волелюбну країну – абсолютно зрозумілі, але! Чи взагалі можливо, як скоро і чи дійсно потрібно відкидати все те, що так вірно прижилося, злилося з нашим українським життям?

Давно точаться війни довкола другої офіційної: одні прагнуть «узаконити» російську, інші метають блискавиці проти. Утім, змінити щось у системі не значить змінити свідомість. Проголосити одну мову державною не означає викорінити інші мови з побуту… У принципі зрозуміло. Але якщо відсторонитися від політики - що б сказали про це об’єктивні вчені?

Білінгвізм - те, що в історичних умовах стало для нас природженою якістю. Білінгвізм такого роду вчені називають рецептивним, тобто таким, який притаманний людині від народження і розвивається разом з нею. В останні роки увага до білінгвів з боку вчених загострилася. Адже безліч досліджень стали підтверджувати, що мозок такої людини працює абсолютно особливим чином.

Дослідження виявили, що у двомовних людей утворюється більше сірої речовини в нижній частині тім'яної області кори головного мозку. Чим пізніше почати освоєння другої мови, тим менше виявляється ця особливість. Саме сіра речовина мозку відповідає за аналіз інформації.

Навичка перемикання між мовами розвиває в мозку такий центр, який дозволяє краще вирішувати великий класс логічних задач…

Словом, механізм досить загадковий, але наслідки його роботи зрозумілі. Проте чи можна вважати нас, українців, та нас, сумчан зокрема, справжніми білінгвами? Адже спілкуємося ми, як правило, на суржику, тобто адекватного й повного перемикання з однієї мови на іншу не відбувається. Взагалі, який пересічний громадянин вдумливо ставиться до власного мовлення? Тільки чесно.

Мабуть все ж варто докладати неабияких зусиль при спілкуванні, аби те, що говориться було правильним та внормованим, адже так, виходить, ми тренуємо свій мозок. І це, перш за все – виховує саму людину, а вже потім і цілу націю, про виховання якої з високих трибун, але марно, кричатимуть іще років сто. Бо, певно, не з того боку трибуни кричать.

Анастасия Котляр