Геннадій Мінаєв, Сумський міський голова

Прикра історична справедливість, або чому я не надягаю георгіївську стрічку?

Щороку, у переддень Дня Перемоги 9 Травня, мені чомусь згадуються долі двох мої дідів.

Перший з них, Митрофан Попов. У 20-х роках минулого століття він закінчив вищу радпартшколу, де лекції читав сам Микола Бухарін, але був виключений з лав ВКП(б) і посаджений у колонію за те, що, будучи одним з керівників Шебекінського району Курської області (нині Белгородської області), на початку 1930 року відмовився розкуркулювати рідне село, знаючи про те, що куркулів-те в ньому немає. У бабусі залишилися на руках четверо маленьких дітей і двоє з них не вижили під час голодомору. В 1937-му, усього через півроку після виходу з колонії, дід дивом уник повторного арешту. Його попередив його друг і сусід – голова сільської ради. Він пішов з дому ввечері в точно перед нічним арештом і довгий час поневірявся під чужими прізвищами на шахтах Донбасу, час від часу пересилаючи родині гроші.

Наприкінці червня 1941-го він повернувся додому і пішов у військкомат. Але замість фронту знову потрапив на зону. Загинув він улітку 1943 року на Курській дузі, усього в 40 кілометрах від рідної хати. Перед самою смертю, у травні 1943 року, у період фронтового затишшя, дід приходив на добу додому. Звання в нього не було, не було ні погонів, ні зірочки в пілотці. Мама з бабусею довгий час шукали місце поховання діда, але дізнатися докладно нічого не змогли.

Хоча знайшли свідків того, що майже весь його штрафний батальйон при локальному відступі «поклав» з кулеметів загороджувальний загін НКВС.

У часи «розвиненого соціалізму» мама мені про це зовсім нічого не розповідала. Один раз, в п’ятому або шостому класі (1975-1976), я запитав чому вона заслужений вчитель, більш того, директор самої величезної школи в районі, а не є членом КПРС. Вона відповіла дуже коротко: «Тому синку, що дід твій ніякий не герой війни, а досі ворог народу – більше я тобі нічого розповідати не буду й не запитуй!».

Але 9 травня 1990 року до нас у гості приїжджали два товариші діда по штрафному батальйону (один з них командир батальйону), які дивом вижили, і які розповіли мені всю правду про ту війну. Як виявилося, у фільмах «Звільнення», «Вони билися за Родину», «Гарячий сніг» та багатьох інших, правда була показана далеко не вся. Через місяць, у червні 1990 року (за рік до ДКЧП), я вийшов з рядів КПРС.

Другий мій дід – Дмитро Мінаєв – так склалося, що із усієї його великої рідні, дідівське прізвище носить тільки моя родина – загинув під Сталінградом на початку зими 1942 року, хоча в його петлицях і був невеликий темно-червоний мідний ромбик, і, саме собою, була присутня червона зірочка на кашкеті.

Бабусі прийшла «похоронка» тільки в осені 1943 році із зазначенням дати і місця загибелі діда, хоча їх невелике містечко в Тамбовський області не було окуповано німцями. Як виявилося, він був похований у братській могилі, на якій усього чотириста імен. При цьому, як стверджували очевидці, у цій могилі (звичайний донський яр) було поховано більше трьох тисяч радянських солдатів. Прізвища Мінаєв на могилі не було до 1975 року.

Не можна сказати, що я не здогадувався про справжні масштаби трагедії Великої Вітчизняної війни. Багато чого про справжню війну мені розповідав наш сусід, ветеран війни Роман Чертов, той самий голова сільради в 30-х роках – друг мого діда.

На День Перемоги він ніколи не ходив на святкові заходи, яке проводилися в нашому селі, біля школи та пам’ятника нашому односільчанину Герою Радянського Союзу льотчику Миколі Сурнєву.

У цей день дід Роман завжди надягав парадний костюм (не військовий), всі свої чотири ордени та купу медалей, ставив посередині двору стіл, який йому накривала донька, брав пляшку горілки і пив на одинці, майже нічого не закушуючи – у нього після третього поранення залишилася тільки чверть шлунка. Після того, як закінчувалася пляшка, він довго та гірко плакав… Усі сусіди давно звикли до такого стану речей – так він робив, як казала мама, з весни 1965 року, коли почали офіційно святкувати День Перемоги. І горілку пив він один раз на рік – 9 травня.

Роман Чертов на війні був артилеристом – командиром знаряддя. Захищав Москву, воював під Ржевом і Вязьмою. Двічі був в оточенні. Перший раз узимку 1942 року в складі 33-й армії генерала Єфремова, що не побажав залишати своїх бійців і летіти на присланому за ним Георгієм Жуковим літаку та загинув майже з усією армією. У другий раз улітку того ж року, але в складі вже 39-ой армії, яку в оточенні кинув її командуючий, що полетів на літаку в ставку. З оточення виходили вже під командуванням начальника штабу армії. Дійшов до Берліна. У квітні 1945 року був поранений в трете.

Помер дід Роман ранком 2 травня 1977 року, у той день йому виповнилося б рівно 80 років. І тільки через майже п’ятнадцять років після його смерті мені стало зрозумілим і очевидним те, про що гірко плакав він…

Спостерігаючи, як в останні роки з’явилася мода вішати на лацкани піджаків та блузок георгіївську стрічку, мене терзають сумніви в історичній справедливості такого кроку, у першу чергу, з боку молодих людей, які доладно нічого і не знають про події першої половини 20-го століття. Чи мають вони права взагалі надягати цю стрічку? Тем більш чіпляти цю стрічку на антени автомобілів?

І найголовніше, напевно цю стрічку, якщо були б живі, по праву одягли би мій дід Дмитро Мінаєв та можливо мій сусід Роман Чертов. А от в тім, що її одяг би мій інший дід – Митрофан Попов, я маю великі сумніві…