Осінь… Незабаром вона кінчить свій політ і кане в небуття. Так само, як і сотні, тисячі, мільйони її попередників.

Однак, безперечно, це єдиний період року, коли ми так дуже цінуємо кожен сонячний день.

Здається, зовсім недавно зеленіла трава, сміялося пустотливе літо, а тепер - тишком, якось аж нишком листопад переступив свій екватор…

Сонячна й дощова, зоряна й хмарна, барвиста й сіра … Ось така вона - просто осінь…

* * *
Пада дощ… І краплі, наче сито
Дірявлять жовтії листки.
І спить зелене в полі жито,
Берізки скинули хустки.
А ми йдемо… Росинки-краплі
Кладуть стежинки на щоках.
Твої вуста грайливо спраглі -
Жаринки, наче на зірках.
Старіє осінь…Плаче, плаче…
І краплі дощ скида сліпі.
І книпа тихо вслід удача,
Вже відлетіли журавлі…
І манівцями бреде вечір,
Шепоче сонна рогоза.
І накрива калині плечі
Із листу сплетена коса.
А дощ іде… Хоч світла просинь
Стрічками звисла з висоти.
І бродить тихо спіла осінь,
А в ній застигли - я і ти …



* * *
Десь на небі високо
хмарки обнялись…
Дощик як з відеречка,
на траву поливсь…
Та сійнуло сонечко,
вітерець дихнув…
Полетіли хмароньки…
дощик в них заснув.


* * *
Жбурнув я серце
у безодню ночі…
Але тебе там
не знайшов…
Не спалахнули
зорі-очі…
І місяць в чорноту
зайшов…
Утікаю від тебе опріч…
Туди ж -
у безодню-ніч…
Ти для мене
остання…
Остання,
випита …до дна,
Мов чара
чистого вина…
Та більш тебе я
не діждусь…
Закам’янію і …
проснусь…


* * *
Загубилась тінь
чиясь в гаю…
А на галяві -
жовте листя…
Упали яблука
в саду
зі свистом…
Відчув я млість
в своєму тілі…
Плоди виднілись
із …кофтини…
І яблука я смакував
вже спілі…
І вірив в святість
я … дівчини…

* * *
Завмерла на лузі калина.
Під вітром зігнулась вона.
На крилах летіла дівчина,
З-під крил утікала весна.
І літечко швидко майнуло.
І осінь за мить відцвіла.
Морози зимою війнули,
Не стало на лузі тепла.
Калино, калино, калино,
Чому ти на лузі одна?
Чому ти сумуєш, дівчино?
Повернеться наша весна.
Повернуться теплії ночі.
Кохання зумієм вернуть.
Засяють блакитнії очі,
Засяють і знов розцвітуть.
І кетяги-щастя калина
Опустить свої до роси.
І вмиється нею дівчина,
Вода із роси - для краси.
І я полечу, мов на крилах
У чисті казковії сни.
А поруч зі мною - дівчина,
Дівчина - калина з весни.


* * *
Осінь з дощами забрала весну.
Холод між нами - у ніч зоряну.
Розхристаний вітер квіти шмагав.
І нікуди дітись - тебе я втрачав…
Наше щастя розбилось об стіну кам’яну.
Може ми помилились - загубили весну?
Чисте юне світання не змогли вберегти.
І спалили кохання - йому не цвісти.
Хоча птахи й співали від ранку й до ночі,
Ми вже не кохались - сумнішали очі…
На серці у мене - лиш туга й печаль…
Лишився без тебе - без скрипки скрипаль…
Наше щастя розбилось об стіну кам’яну.
Може ми помилились - загубили весну?
Чисте юне світання не змогли вберегти,
Спалили кохання - йому не цвісти…
На серці у мене - лиш туга й печаль…
Лишився без тебе - без скрипки скрипаль…


* * *
Сонечко в небі не гріє.
Бо вже осінь умилась дощем…
Моє серце від туги німіє
І роса, як сльоза, над кущем.
Мабуть, більше тебе не побачу.
Бо розлучниця-осінь спішить.
Не кричу я вночі і не плачу,
Хоча серце пече і болить.
Чорні хмароньки в небі зітхають.
Сірий дощик струною бринить…
І птахи вже в гаю не співають.
Жовта осінь полями біжить…
І ми, взявшись, мов діти, за руки
В сивий морок влетіли на мить.
Розігнали цю муку - розлуку,
І зуміли ми осінь спинить…
Літо бабине всюди гуляє.
Дощик сірий забіг в висоту …
В небі сонечко ясне засяє.
Осінь сяйвом сріблить доброту.
Радість - щастя калиноньку - в бранку
У долоні зібрали свої.
І стомилися ми на світанку,
І летіли у даль журавлі…