Із книги Анатолія Петровича Голуба - учасника партизанського руху, журналіста, члена літературно - мистецького обєднання "Звенигора" з м.Глухова.


Радисти „Малої землі"

   Надворі стояла похмура осінь 1941 року. Фашисти наближались до Москви і горланили на весь світ, що Радянському Союзу залишилось існувати лічені дні. В один з таких дощових днів два Харківські диверсійно-розвідувальні загони на чолі з Погорєловим і Воронцовим перейшли лінію фронту і прибули до Спадщанського лісу, де зустрілись з загоном Ковпака. Зібрались партизани на невеликій галявині і з нетерпінням чекали, коли ж «заграє» та музика, що принесли з собою харків'яни в брезентових мішках А першими «виконавцями» тої музики стали радисти Олександр Хабло та Павло Бурий, які розгортали свою громіздку рацію «Волга», яку за десять днів сконструювали харківські інженери на чолі з Акаловським.
   В одній упаковці знаходились приймач, передавач, телеграфний ключ, антена, сухі батареї для приймача, у другій — генератор з ручним приводом, який живив струмом передавач, Закинувши на сосну десятиметрову антену, Бурий дав сигнал хлопцям, які стояли в ямі біля
генератора :«Крутіть!». А сам увімкнув радіоприймач і з завмиранням серця натиснув на головку телеграфного ключа Перший сигнал партизанської радіостанції з тилу фашистських військ полетів у ефір і приніс немало радощів партизанам Саме ці юнаки увійшли в історію партизанського руху піонерами радіозв’язку з Великою землею.
С. А. Ковпак допоміг прибулим партизанам одягом та харчами і по-доброму позаздрив: «Хороша штука у вас, харків’яни. Нам би таку в загоні!».
   А через кілька місяців, коли група Погорєлова влилася в з’єднання Сабурова, до них у Хінельські ліси прибув зв’язковий від Ковпака. Радисти відстукали в Український штаб партизанського руху таку радіограму:
   «Командир Путивльського переконливо... просить забезпечити загін рацією. Він зможе давати дані про дислокацію ворога в районі Глухова, Конотопа, ,Кролевця».

   Велика земля не забарилася з відповіддю. У кінці березня 1942 року Сабуров одержав повідомлення начальника штабу партизанського руху Строкача, в якому говорилось про місце і час десантування радистів. Тим часом ковпаківці ввійшли з боями в зону Брянських лісів і в своїй столиці Старій Гуті вели підготовку до зустрічі Першого Травня. Разом з ними готувались і жителі села: прибирали вулиці, двори, білили хати, наводили порядок у сільському парку, де мав відбутися партизанський парад. І як великий найцінніший подарунок до свята солідарності трудящих, Велика земля надіслала літаком двох радистів з новенькою РПЗ (радіостанція партизанського загону).

51

   Це були перші радисти прославленого з’єднання, випускники курсів при УШПР — Катя Коноваленко і Дмитро Молчанов. Вони потрапили «з корабля на бал». Коли в день свята колони піхоти, кіннотників, кулеметні тачанки, міномети, гармати з усіх напрямів рушили до центру села, де командування приймало парад, радисти встигли прийняти і розмножити серед бійців наказ народного комісара оборони СРСР до 1 Травня, в якому нарком закликав бійців Червоної Армії, партизанів, весь радянський народ примножити свої зусилля в розгромі німецьких окупантів.
   Прочитавши схвальний відгук Москви про партизанів, обличчя бійців посвітлішали. З бойовими піснями вони, карбуючи крок, проходили повз наспіх споруджену трибуну, а радисти були горді, що їх скромна праця приносить натхнення людям, які стояли цілою юрбою біля пустого металевого відра з навушниками, яке відігравало роль репродуктора, щоб почути голос московського диктора Левітана. На обличчях місцевих жителів сльози радості від почутого, гордість за людей, які не схилили голови перед заклятим ворогом. Важливу зброю довірила їм, радистам, Батьківщина! Це вимагало весь час удосконалювати свою майстерність, виправдовувати довір’я наполегливою працею.
   На необстріляних посланців Москви дійсно звалились непомірні навантаження. 3 першими променями сонця натягували вони свою антену для прийому ранкового зведення Радінформбюро. Занотувавши повідомлення з фронтів, їх тут же розмножували, щоб розповсюджувались вони з загону в загін, з рук у роки кожного бійця, підпільника, жителів навколишніх сіл. О 8 годині ранку проводився черговий сеанс зв’язку з Центром: приймали й передавали радіограми. Після короткого сніданку приступали до розшифрування одержаного матеріалу і кодували свій. Після обіду знову виходили в ефір, ввечері — новий сеанс.
    Так щоденно майже по 20 годин. І все це під час постійного виснажливого рейдування, коли при першому ж виході в ефір рація пеленгувалась і загін ставав постійною ціллю для каральних команд окупантів. Щоб увести фашистів в оману, часто-густо заходили з мішками за плечима за кілька кілометрів від тимчасового табору, що було пов’язано з постійним ризиком і додатковими фізичними навантаженнями Але іншого виходу не було. За ними завжди прямувала охорона: радистів, згідно з наказом Ковпака, пильно оберігали, бо вони були ушима і голосом загону.
   Та одного разу охорона проґавила. Біля села Стара Шарпівка, що на Путивльщині, Катя розгорнула свою рацію на невеличкій галявині, але робота не давалась — їли поїдом комарі, руки спухли від укусів, ключ не слухався.
— Біжи в село, — порадив весь обкусаний Молчанов. Катя поспішила до крайньої хати. Господарка зустріла привітно.
— Проходь, проходь, дочко, зі своїми сундуками.
Тільки дівчина настроїлась на потрібну хвилю, як почула тривожне гудіння.
— Що там гуде? — запитала стару жінку, яка поралася біля печі.
 

52

—- У печі гуде, воду грію полоскати партизанську білизну.
Глянувши у вікно, Катя остовпіла: по вулиці їхали .німецькі танки. Миттю запакувала рацію і борозною побігла до перших кущів під лісом, до. якого вже наближався один з них. Переборюючи переляк, вона зробила останній кидок до свого спасіння. І тут сталось неймовірне: з молодого сосняка вискочив на прудкому коні відчайдушний розвідник Гриша Новиков і на скаку посадив її до себе в сідло Все це трапилось так блискавично, що навіть танк дав чергу з кулемета лише тоді, коли сміливці зникли за деревами.
   Боїв було багато і різних, але радистам особливо запам’ятався бій у Новослобідському лісі біля колишнього Софронівського монастиря. Саме тут у жорстокій сутичці численний ворожий гарнізон відрізав центральний штаб Ковпака від інших загонів, з трьох боків притиснув до непрохідного болота. Це сталося на початку липня 1942 року у відповідь на безпрецедентну операцію ковпаківців по захопленню Путивля і диверсії на залізниці Конотоп—Ворожба. Становище настільки ускладнилось, що навіть радисти Коноваленко і Молчанов сховали рацію і з гвинтівками в руках відбивалися від насідаючого ворога. В такий важкий час було не до зв’язку. Велика земля була далеко, і чи змогла б вона допомоґти в такій критичній ситуації? Адже. долю бою вирішували години.
   Виручила погода. Надвечір 5 липня подув сильний вітер. Ліс зашумів, затріщав. Багрово-червоне сонце, наче залите кров’ю загиблих бійців, затяглось чорними хмарами, вдарив грім і пішов проливний дощ. У штабному наметі над картою схилились Ковпак і Руднєв, біля них стояв розвідник Микола Бардаков.
— Необхідно, — казав йому Ковпак, — будь-що пробитись у Казенний ліс і передати наказ командирам Конотопського, Кролевецького, Глухівського та Шалигинського загонів, щоб одночасним ударом з тилу допомогли . вирватися з скрутного становища, в яке потрапили путивляни.
   Користаючись негодою, розвідник непомітно дістався через ворожі позиції до своїх і своєчасно привів допомогу. Цей випадок довго обговорювався серед командирів.
— Ми не маємо  внутрішнього зв’язку, — сумував Ковпак. — Одна рація нас забезпечує тільки зв’язком з Центром. Але для керівництва такою великою бойовою одиницею, як наше з’єднання, потрібне радіо. Але про це на той час можна було лише мріяти. Єдина РПЗ працювала все слабіше, «сідало» живлення, все далі на схід відкочувався фронт
    Український штаб партизанського руху в ті часи неспроможний був одночасно забезпечити всі загони раціями, але робив все можливе для задоволення потреб Малої землі На початку жовтня 1942 року в
 

53

з’єднання прибула ще одна радистка — мініатюрна блондинка Ганна Лаврухіна (Туркіна), або як прозвали її ковпаківці — Аня Маленька- Вона виключно спеціалізувалась на передачі даних далекої розвідки командуванню Брянського фронту.
   Мрії Ковпака про радіо розпочали збуватись на початку 1943 року, коли завершувався розгром німецького угруповання під Сталінградом, і Генштабом розроблювались контури майбутньої літньої кампанії. Для активізації бойової діяльності партизанських формувань ЦК КП України прийняв рішення про поїздку секретаря ЦК Д. С. Коротченка за лінію фронту, в першу чергу в з’єднання Ковпака.

   УШПР, розуміючи значення радіозв’язку на час майбутнього відрядження Коротченка, зробив усе можливе по забезпеченню ковпаківців надійним зв’язком з Центром. В ці дні до них була надіслана ціла бригада досвідчених радіозв’язківців з Великої землі.
У наказі по з’єднанню говорилось: «Для поліпшення зв’язку між нашими і сусідніми загонами встановити при штабі з’єднання радіовузол. Начальником вузла призначити радистку Галину Бабій, помічником начальника Дмитра Молчанова, радіотехніком Бориса Карасьова, електромеханіком Анатолія Ромашина» Для підтримання зв’язку з загонами були затверджені радистки: Катерина Соколова, Клавдія Яковлева, Валентина Рикова. На озброєнні радистів з’явилась нова, більш досконала рація типу «Север», сконструйована інженерами блокадного Ленінграда.
   Відійшли у минуле ті часи, коли. повністю відірвані від Великої землі дрібні загони вели жалюгідне існування, вирішуючи бойові завдання на свій страх і ризик, а добута ними цінна інформація в Центр не потрапляла. Величезна розвідувальна робота осідала невикористаною, хоч часто-густо за неї партизанське командування розплачувалось життям найкращих своїх бійців Та й морально люди почували себе одинокими, відірваними від матері-Вітчизни. З появою рацій у загонах все змінилося на краще: бійці наче знову на світ народились, у них з’явилась впевненість в своїх силах.
   У середині квітня 1943 року радіовузол С. А. Ковпака одержав радіограму: «Зустрічайте відповідальний вантаж». У ніч на 20 квітня літак з авіаполку В. С. Гризодубової вдало приземлився на березі Прип’яті, неподалік від села Аревичів і в обійми до збентежених партизанських ватажків потрапили «товариш Дем'ян» (Коротченко), секретар ЦК ЛКСМУ М. А. Кузнецов та інші відповідальні партійні і комсомольські працівники. За два місяці перебування на Малій землі вони провели значну роботу по організаційному і політичному зміцненню партизанських формувань. На нараді нелегального ЦК КП України і командно-політичного складу дев’яти з’єднань України
 

54

ознайомили з планом весняно- літнього рейдування народних месників. Вручили державні нагороди і проводжали ковпаківців у знаменитий Карпатський рейд.
   Саме на цей аеродром на Прип’яті у кінці квітня десантувалось двоє по-дитячому наївних, худорлявих радистів. Розглядаючи в окуляри їх посвідчення, Сидір Артемович довго обурювався з приводу того, що до нього знову надіслали «дитячий садок». Завершивши розмову, направив їх на «виховання» до Кульбаки Так, Клава Личана і Толя Судаков, а це були саме вони, стали радистами Глухівського загону.
На війні кожному не мед, а тим паче дівчині. Проте Клава не шукала легких стежок, а добровільно звалила на свої дівочі плечі важкий солдатський тягар.

   У серпні 1942 року вона, як й інші подруги-радистки, по велінню серця і путівці комсомолу прибула в спецшколу УШПР в місті Саратові, шість місяців наполегливо опановувала професію радиста, а 24 квітня 1943 року вже летіла на виконання спецзавдання. Душевна гіркота невідомості нічного польоту змінилась радістю здійснення мрії — воювати серед ковпаківців, несподіваною зустріччю з викладачем школи, своїм земляком з Луганщини Федором Федоровичем Божченком, який недавно прибув у з’єднання і очолив радіовузол А скільки знайомств, нових бойових друзів на все життя! За допомогою їх радистка швидко освоїлась з суворими партизанськими буднями, «набила» руку і за короткий час вже давала відмінний зв’язок не тільки з Великою землею, але й внутрішній, міжзагоновий, чим сприяла успіхові бойових операцій, які в цей час одна за другою розгортались на землях Білорусії та Західної України.
   Але найважчий екзамен на зрілість і мужність довелось тримати Клаві під час славнозвісного Карпатського рейду, коли гірськими стежками відміряла не одну сотню кілометрів з дво¬пудовою ношею за плечима і автоматом у руках Проти них були кинуті відбірні есесівські частини при підтримці танків і авіації, які подвійним кільцем закрили всі можливі шляхи порятунку. Та, як відомо, і за таких трагічних обставин Ковпак знайшов вихід: розділив з’єднання на шість підрозділів, кожен з яких прямував на Полісся своїм шляхом. Це був героїчний шлях, окроплений кров’ю кращих синів України
   Клава йшла з групою Лисиці. Бійці повністю довірились досвідченому командирові і своїй радистці, бо знали — не підведуть. А їй не просто було виправдовувати довір’я. Працювати доводилось в складних умовах: нікудишня чутність, великі пєрешкоди та ще й ворог насідав на п’яти. Щоб не демаскувати себе при виході в ефір, бійці накривали її
 

55

плащпалатками, шинелями і це зменшувало завивання приводу. Але все рівно при появі першого ж сигналу «морзянки» він засікався пеленгаторами і, якщо партизани не встигали змінити позицію, на їх голови сипались німецькі бомби.,
   На перших порах все йшло відносно спокійно: маневруючи, вони уникали ворожих заслонів Дізнавшись про велику біду, яка спіткала з’єднання в Карпатах, радисти з Центру уважно. слідкували за маневрами підрозділів, підтримували всім, чим могли. Одного разу Клава занотувала ледь чутну «морзянку» з далекої Москви. Це був текст «Пісні радиста», якою підбадьорювали її товариші.
Злая буря антену
качает,
Мгла ночная и враг
наяву...
Партизанский радист
посылает
Шифрограмму в родную
Москву..

   Та радість була недовгою, Федя Божченко терміново повідомив, що група Ковпака в одному ; боїв залишилась без карт, прохав допомоги.
Ризикуючи життям, дівчина зробила все для встановлення стабільного зв’язку з потерпілими і впевнено вела групу на з’єднання. Навіть коли ворожа куля пробила її приймач, рація на передачу продовжувала працювати по розкладу. І ось на Дністрі, біля міста Петриліва Ковпак зустрівся з Лисицею. Для цієї радісної зустрічі Клава віддала не одну безсонну ніч, свої знання і майстерність. За підтримку постійного зв’язку в Карпатах і допомогу групі Ковпака по виходу з оточення її нагороджено орденом Червоної Зірки.

   Закінчився рейд у Карпати, а Клава знову дорогами війни йшла на Сан і Віслу з Першою Українською партизанською дивізією імені 'С. А. Ковпака.
   На цьому завершились її бойові дороги. Одружившись зі своїм однополчанином Михайликовим, Клавдія Іванівна приїхала у місто Перевальськ Луганської області, де розпочала своє трудове життя.
 

 

56



Партизанські розвідники

 

   Морозного лютневого дня 1942 року вісімнадцятирічні підпільники з села Уздиці Вася Громак та Федя Сидоренко стали партизанами-ковпаківцями Потрапили вони досить вчасно. Фашисти, налякані розгортанням масового партизанського руху на Сумщині, кинули проти з’єднання Ковпака 105 угорську окупаційну дивізію.
   Партизанське командування вирішило дати бій угорським частинам. Але ворог мав перевагу. Проти п’ятисот бійців, половина яких була одягнена і озброєна примітивно, виступали війська відмінно споряджені. Підготовка до наступного бою розпочалась з славетного параду в Дубовичах, який по задуму Ковпака і Руднєва повинен був психологічно деморалізувати ворогів і підняти дух партизанів на перший відкритий бій у Веселому...
   Партизанський парад! Він назавжди увійшов в історію партизанської боротьби, став символом мужності, нескореності радянських людей жорстокому окупаційному режиму. Стрункі, підтягнуті, перепоясані хрест-навхрест кулеметними стрічками, стояли друзі Василь і Федір у колоні розвідників Глухівського загону (саме тут їм довелось воювати) і «їли» очима начальство, а Ковпак виголошував з трибуни хитромудру промову: «Товариші десантники, мінометники, кулеметники, кавалеристи й артилеристи!». А потім розпочалось проходження партизанського «війська».
   Ким тільки не довелось побувати хлопцям цього святкового, суворого дня: і кулеметниками, і кавалеристами... Одну гарматку, що була в загоні, перепрягаючи коней, разів п’ять возили повз трибуну, стільки ж разів проїздили з станкачами, вихорем проносились кавалеристами. Лише згодом хлопці зрозуміли військову хитрість командування — завдати ворогові страху, примусити його повірити в партизанські війська. Для них, молодих розвідників, цей парад став зразком сміливості, винахідливості у веденні партизанської війни. І цю науку вони засвоїли. на все подальше лісове життя.
    Y загоні, я кожну вільну годину проводив серед розвідників Мене приваблювали не стільки подарунки, які щоразу, повертаючись з завдання, приносили сміливці, скільки їх розповіді про героїчні і кумедні пригоди, їх мрії про мирне життя, що часто виливались в сумні, тужні пісні біля вогнища. Своїм чистим оксамитовим голосом Вася Сидоров любив заспівувати ліричну пісню про кохання молодих партизанів:


 

57
 

Тусклым светом
горела свеча, 
Отражаясь на стенах
землянки, 
Понял сразу он,
как горяча 
Любовь молодой партизанки... 
 

Її підхоплювали — командир Шумейко, Іван Чубун, Сашко Прилуцький, Іван Кияненко, Федя Сидоренко, Іван Боженко, Василь Громак...
   Розвідники! Це були люди, які, щохвилини ризикуючи молодим життям, виконували найскладніші завдання командування. Серед них Громак і Сидоренко відзначались своєю молодістю, красою, відчайдушною хоробрістю і винахідливістю, що притаманні були лише окремим молодцям. Та й вела у бій-їх помста за рідну землю, яку паплюжили фашисти, за матерів, які сиділи за синів-партизанів у фашистському концтаборі, за сестер, які відбували каторгу в далекій Німеччині, за обірване мирне, творче життя їх, випускників Білопільського педучилища, що одержали свої дипломи вчителя в той грізний день 22 червня 1941 року, коли німецькі орди перейшли радянський кордон.
   Більше десяти тисяч кілометрів пройшли вони з боями лісовими стежками, але завжди залишались самими собою, веселими людьми. Ліс став їх рідною домівкою. Тут вони відзначали свята — радянські і особисті. Тільки подарунки до них готували трохи незвичні: то були пущені під укіс ворожі ешелони. знищені річкові флотилії, висаджені у повітря мости, підірвані автомашини і танки, взяті у полон «язики». Всяке бувало на довгому шляху від Глухова до Карпат, де гартувалась їх бойова юність, обпалена вогнем битв і холодом переправ через Клевень, Сейм, Дніпро, Прип’ять.
    В їх пам'яті на все життя закарбувалась вогненна Прип'ять 1943 року.
   З’єднання рейдувало на лівому березі, а кожен з партизанів у мріях переносився на правий берег ріки, де не було фашистського оточення, клятого «мокрого мішка», як охрестив місцевість між Дніпром і Прип’яттю комісар Руднєв, а була жадана воля і простори лісів партизанського краю Білорусії. Ковпак буквально заганяв розвідників у пошуках місця прориву. Але куди б не кидались сміливці, всюди їх зустрічали гарчанням кулемети та автомати численних каральних загонів.

 

58

   Зволікати час — погубити людей, і рішення прийшло само-собою: будь-що затримати німців на підходах до Тульговичів, а вночі навести переправний міст через річку і вислизнути з кільця.
Зранку зайняли оборону. Зарившись у землю, приготувались до бою. Навкруги піщана рівнина, ніде ні кущика, ні деревця. Все видно, як на долоні. Тільки ген, в тилу, кілька рівчаків від весняної повені.
   Німці не забарились. Близько двох фашистських батальйонів при підтримці чотирьох танків і бронемашин повели наступ по шляху на хутірець Рудня, де розташувався штаб Кульбаки. Але що це? Не вірячи очам своїм, бійці побачили попереду наступаючих ворогів колону мирних жителів — дідів, жінок та дітей — їх фашисти гнали попереду, щоб не підірватись на мінах. Партизани розгубились: такого ще номера фашисти не викидали.
   Кульбака підкликав до себе Громака, що перебував при штабі, і наказав групі розвідників кидком уперед відсікти від гітлерівців мирних людей і вивести їх у тил до рівчаків. Зав’язався жорстокий бій. Нервове напруження сягало меж: тільки витримка і мужність сміливців врятували людей.
— Ти диви, як пруть, наче до тещі на млинці! — крикнув Громак Сидоренку і жбурнув гранату під броньовик.
У розпалі бою, коли вже люди були у безпеці,, в небі раптово з’явився німецький літак і, стріляючи з кулемета, скинув бомбовий вантаж на позиції глухівчан, які успішно відбивали ворожу атаку.
   Василь бачив, як кулі прошили словака Михайла, а коли прогримів вибух, відчув, що в тіло врізались десятки гострих осколків, а в правій нозі з’явився пекучий біль і білизна стала вологою від теплої, липкої крові. Не встиг отямитись, як біля нього вже вправно порався Федір. Перев’язавши наспіх рани ї зваливши Василя на спину, виніс до медсанбату, що рано-вранці розпочав переправу по наведеному вночі партизанами мосту.
    А через десяток днів розлучалися друзі до кінця війни-відлітав Василь у партизанський госпіталь на Велику землю. П’ять місяців чаклували московські лікарі над ним: різали, звільняли тіло від осколків, вичищали роздрібнену ногу, зрощували, знову ламали і знову зрощували. Пізньої осені дістався Громак до рідної Уздиці, де потрапив в обійми матері, що чудом вирвалась з фашистської неволі.
  Поки Василь заліковував рани, різними стежками водила партизанська доля його друга Федора. Але найкрутішими і колючими були стежки карпатські. Саме тут він пролив свою кров. Підірвавшись на ворожій міні при виході з Карпат, залишився Сидоренко на лікування в селі Іванківцях на Хмельниччині. Тільки восени 1943 року виходили його добрі люди. Ставши на ноги, він знову подався до лісу, де разом з
 

59

місцевими патріотами створив партизанський загін імені Ковпака і став його командиром. Загін швидко зростав і прославився сміливими диверсіями в навколишніх селах, на шляхах та залізницях.
   Навесні 1944 року командир вивів загін у тил Радянської Армії Він віддався педагогічній діяльності в Тернопільській .області, там і одружився на красуні Галині. Але туга за Глухівщиною, за бойовими побратимами не давала йому спокою. В 1964 році він разом з сім’єю переїздить до Глухова, де зустрічається з, другом буремної юності Василем Громаком. Довгий час працював директором школи, аж. поки тяжка хвороба не вкоротила йому життя.
   Громак теж змінив автомат на учнівське приладдя: почав навчати дітей у рідному селі — був учителем, директором місцевої семирічки. Став комуністом, одружився. Любов і злагода панувала в сім'ї. Але біда не ходить званою Ще давались взнаки рани війни, як прийшла нова жахлива біда: дружина Тетяна, народивши чотирьох дітей, раптово пішла з життя...
   Незважаючи на велике сімейне горе, він з молодечим запалом і винахідливістю розвідника віддається улюбленій роботі, навчається заочно в інституті, виховує дітей.
   Копітка, сумлінна праця і активна громадська позиція не лишаються не поміченими. Як здібного організатора висувають Василя Миколайовича на партійну, радянську, господарську керівну роботу. Неодноразово він обирався членом бюро райкому партії, головою райвиконкому, депутатом обласної і районної Рад народних депутатів.
В 1983 році Василь Миколайович Громак вийшов на пенсію, але прожив недовго. Його прах спочиває на Вознесенському кладовищі поряд з бойовими побратимами.

    Давно відійшли у минуле буремні роки воєнного лихоліття, але кров, пролита Василем Миколайовичем Громаком і Федором Юхимовичем Сидоренком, як і тисячами інших захисників Батьківщини, буде завжди кликати нас зберігати відвойовані ними мир і свободу.