Пістренко Василь Іванович м.Глухів Сумська обл. Книги, кіно, радіо, телевізор

Сумщина творческая. Культура и искусство
Алексей Щербань 14 апреля 2013 в 12:55
КНИГИ, КІНО, РАДІО, ТЕЛЕВІЗОР
У повоєнні роки сільські дітлахи розширювали свій кругозір за допомогою, в основному, шкільних підручників, які батьки купували за злиденні копійки, виручені на базарі райцентру від продажу курячих яєць, сметани, молока (хоч і самим цих найнеобхідніших продуктів невистачало). Звичайно, мови, літератури, історію та інші книжки-підручники давали певні знання, але цього було замало. Тому учні  могли користуватися й художньою літературою шкільної бібліотеки, книжковий фонд котрої складав всього-навсього декілька сотень екземплярів-примірників
Свої невеличкі бібліотечки мали і вчителі, тоді ще початкової школи, а трохи згодом – семирічки.А був час, що в селі функціювала і дев’ятикласна школа.
Скільки знаю і пам’ятаю, діти жадібно тяглися до книжок художньої літератури, читали їх у світлу, теплу пору року на своєму подвір’ї, поставивши у вишневому чи сливовому садку звичайну діжку, перевернуту догори дном.
А осінньої, зимової негоди читали цікаві книжки при семилінійній керосиновій (гасовій) лампі або з каганцем, зробленим зі звичайної патронної гільзи. Читали – зір втрачали, але читали.
Згадалося, що кіномистецтво опановували з цікавістю. Крутили ще німе кіно в сільському мініатюрному клубі – в хаті дядька Зайця. П’ятака за квиток часто в кишені дітвора не мала, а якщо мама, коли і давала такого, то, бувало, губили його. А кіно тоді дивилися через шибку малого хатнього вікна.  Бували випадки, коли з’явилося звукове кіно, дивились його на свіжому повітрі. Посідають дорослі на стільцях, табуретках за магазином-лавкою біля колгоспної комори, а діти вмощувалися прямо на зеленому коврику-спориші, штовхались, гомоніли, галасували доки не повсідаються. Кіномеханік – дядя Вася – чіпляв, на побілену крейдою стіну магазину екран заводив електродвигун, ставав біля кіноапарата, і професійно-повільно крутив велике колесо-бобіну з кіноплівкою. Під монотонне стрекотіння на екрані з’являлися кадри фільмів, наприклад, ”Тарзан”,”Бродяга”, ”Сміливі люди”, ”Олександр Невський”...
Неспокійна дітвора раз-по-раз вигукувала голосно: „Он, диви, диви!Оце да-да! Ой-ой-ой!”.
Дорослі глядачі часто шикали-тишкали на пацанів, але вони втихомирювались не надовго. Гамір малих заважав дорослим зрозуміти основний зміст кінокартини.
Книжки читали, кіно дивились, а ось новин районних, обласних, республіканських чи всесоюзних не чули, бо не було місцевого звичайного радіомовлення, а простіше-радіо.
Але і те благо цивілізації прийшло до селян. Вручну копали ямки для стовпів під радіо, гуртом затрамбовували радіоопори-стовпи. Кожна сім’я купила в райцентрі радіо – великі, як ми казали, чорні круглі тарілки, з яких полинули озвучені останні новини, попливли-полетіли в кімнатний простір мелодії українських народних пісень, ліричних, частівок. З прослуховуванням останніх трапилась в селі і така історія.
Якось Микола Тютюн поліз на горище хати курячі яйця позбирати (лихі личини, неслись і там чимало чубатеньких). На війні Микола був поранений в голову і в ногу, тож ходив, тягаючи правицю. Взявши кругле сито, поліз Тютюн, крекчучи, по драбині збирати на горищі яйця.   Не так то просто було потрапляти хворою ногою на кожний кілок, але, слава Богу, виліз.
Знайшов курячі гнізда з вівсяної соломи, почав збирати біленькі й жовтенькі яєчка. Не встиг виконати важливу „операцію”, як почув скрипучий спів сінешніх дверей і голос матері(Соньки): „Миколо, злізай швиденько  з хати: дають дають, ох і дають, дають!”
Блискавкою влетіла до збирача курячого продукту думка: „Це, мабуть, у лавку привезли якусь матерію: ситець чи сатин, або з продуктів щось смачненьке, треба поспішити, щоб сільчани-тучани крам чи продукти не розхапали-розгребли.
З цими намірами „хазяїн” курячого господарства поспішив до драбини, несучи перед собою повне решето різнокольорових яєць, та-десь на другому чи третьому кілку голосно охнув, не попавши ногою на драбинну опору-кілок, і з майже трьохметрової висоти загримів-гепнувся на земляну підлогу-долівку, аж добряче крякнувши. В цю мить і  навантажене з горою решето „квакнуло“ об землю. З яєць потекла-побігла не жарена яєчня, чимало кок покотилося до дверей, котрі виходили на подвір’я.
Полежавши біля драбини хвилин п’ять (забив ребра дуже), хукаючи матюччя, встав поволі, відкрив двері у велику гостинну кімнату. І, переводячи спертий дух у грудях,попитав: „ Що дають, і чи давно привезли?” А до його вуха донеслось із радіва щось співучо-веселе.
Мати (Сонька) й каже: „ Ти он послухай , Миколо,,які частівочки по радіо виухкують-викандрючують. Ото дають!”.
Ех, як розізлився  при цьому материн синочок Миколка, як  визвіриться на матір, як гаркне-загорлає: „Чи ви, мамо, белени об’їлися, що значить частівки викомарюють, я ледве не вбився, впавши з драбини, побив усі курячі яйця, думав, що в лавку товар новий привезли, а ви тут хихоньками  забавляєтесь, по радіо частушки викомарюють, – передражнив син матінку, і дуже сердитий, грюкнувши сінешніми дверима, вийшов на вулицю, скрутив тютюнову  „козячу ніжку” товщиною в палець, жадібно курив-смалив, аж дим стовпом ішов, плювався та матюкався, злився на материні жарти  стосовно частівок по радіо.А Миколі було не до сміху:побив курячі яйця, забив спину...і ніякого краму у лавку того дня не привозили.                             
Набагато пізніше стали в селі дивитися в чудо-ящик,який показував,як у кіно,і не треба було ходити ні в які клуби. Вдома: пісні і музика, веселе, смішне і не зовсім, вдома ж і своє кіно. Наприклад, приходить добряче хмільненьким Макжим (так прозвали Максима Бову-Деркаса сільчани – він нормально не вимовляв пів алфавіту літер). У цей час по телевізору показували якесь американське кіно, в котрому майже через кадр-сценки випивок-гулянок. До Максима ведмежими кроками підступає  його благовірна,кривиться і рече-видавлює:
– Е-е-е! Уже десь нализався, іроде! Ох, Максиме, Максиме, поки ж ти питимеш, чоловіче? Га?
– Хто? Хто налижавшя? – викарячив очі на дружину,– ошь не хакай ме-ме-мені, Шанько. Питиму,  поки в телевіжорі питимуть. Он потивишь,– показує чорним від роботи вузлуватим пальцем в телескриньку Максим – шитять, тутлять, і ніхто їм нічого не валнякає. А ти,  як шмола шіпляєшя кошного тня , то мене вше випитуєш: Поки ш ти питимеш, Макшиме?”. Он у їх попитай, поки вони путуть пити, як пула ти шінкою липушкою, так  і шалишилашя.
”Люб’язно” видавивши  таку палку промову, Максим випив два сирих яйця і завалився спать, хропів так, що аж шибки в хатині деренчали

 
3
Комментариев
0
Просмотров
2253
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи. Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь.