Задув вітер сонце, за обрії, за хмари.
Стало холодно йому, він став один.
І опустився до землі, низько.
Там верби схилились до самого долу.
А на самому долу, трави не видно
За туманом сивим. Сивим як місяць.
Покружляв вітер долом.
Не має спокою. не має тепла.
Лише місяць світить у темному небі.
Та місяць лише ззовні що ясний,
Не теплий.. холодно йому в глибині.
У собі. Тож полинув вітер до Луни.
У жагучій спокусі.. позабувши про земні.
Що таїш у собі любий,
Чи однакові думки.
*        *         *
Не можу я більше стогнати,
Не можу більше пливти.
Не збираюся більше мовчати
Чекаючи милості від ти..
У вирій спокуси мене кинула
Набридло довіри чекати
Дивлячись як ховаєш свої думки.
про мене вони..
І скільки нам ще мовчки йти.
Я просив не багато..
Я прощення просив.. Віри жадав
Аби хоч трохи милості!
Але ти злякалась,
Шукаючи втіхи в іншому вікні.
*          *            *
Ми нічні філософи
Той хто нас бачив
То не забув як то було.
А було то так, що
Ми думками мандрували.
Чужих звичайно не чіпали
Але омріяне було.
Ми бачили багатсько душ
простих але сварливих
Милих, та нерозумних душенят.
Ми міркували, чи то не ті
Лихі люде, що нам було
Так заважали. Що й духу не було.
О, як вони репетували
Що знають все....
А що то се, Самі не знають.
Тому і нам сильніше дошкуляють.
Від незнання. А в тім,
У чому є оте знання.
Що міркувати треба самому
Тоді пізнаєш мать колись
Що то воно таке.
Філософія у дії всесвіту думок.