РОЛЬ КОЗАЦЬКОЇ СТАРШИНИ У ЗАГОВОРІ ГЕТЬМАНА ІВАНА МАЗЕПИ


   В історичній літературі факт проголошення українським гетьманом Іваном Степановичем Мазепою (1639-1709) 24 жовтня 1708 р. виходу Війська Запорозького з-під влади Російської держави та перехід до табору шведського короля Карла ХІІ розглядається по-різному. В одних джерелах це подається як необдуманий вчинок старого гетьмана, в інших – заздалегідь підготовлена акція, в окремих дослідженнях велика роль відводиться у цьому рішенні козацькій старшині.
   У численних популярних виданнях перехід розглядається як ситуативне рішення. Навіть Михайло Грушевський писав: «Здавалося, що Карло побідить Петра, і Мазепа задумав з Карлом зв’язатися, від Москви відірватися й заложити особну українську державу під зверхністю шведською»[1]. Виходить все просто, доступно і зрозуміло. Насправді ж причини такого рішення значно глибші.
 Політика І.Мазепи з часу обрання його гетьманом Війська Запорозького була направлена на об’єднання всіх політичних сил Війська навколо гетьмана. У листі до царів Івана та Петра Олексійовичів від 13 квітня 1692 р. він ставив питання про обмеження функцій царського уряду в питаннях формування системи влади у Війську Запорозькому. Зокрема, юрисдикцію над гетьманом Війська повинен був мати тільки Генеральний суд, що виносив рішення про його відставку та покарання. У своїх публічних висловлюваннях Мазепа відстоював право вільного волевиявлення українців, що як територіальна міжстанова корпорація після падіння Київської Русі зберігали автономію, входячи через конституційні договори до складу інших держав. Порушення таких договірних умов української автономії з урядами певних держав гетьман вважав правомірною підставою виходу з певних державних утворень[2]. І все-таки велику роль у прийнятті важливих державних рішень відігравала козацька старшина, до якої у складній політичній ситуації звертався гетьман. Так, коли постало питання про оранди як  найголовніший тягар для народу, Мазепа зібрав у Батурині раду, запросивши на неї, крім полковників, багато козаків та міщан і запитував: чи слід знищити оранди? Після тривалих суперечок рада порішила: «На пробу, на один рік відмовитися від оранди і замінити доход від неї збором з тих людей, котрі, на підставі усім рівно наданого права, зачнуть варити горілку й утримувати шинки»[3].Роль старшини у заговорі Мазепи не була випадковою. Як сильний і економічно впливовий клас, козацька старшина склалась на Україні до кінця ХVІІ ст. Природно, що у старшини, котра зосередила у своїх руках владу і великий вплив на народ, виявилось бажання закріпити за собою цей вплив.
   У діяльності ж Мазепи простежуються дві сторони: з однієї – він був провідником і захисником інтересів старшини, з іншої – опирався на силу Москви у своєму впливі на старшину. За мирних умов гетьману вдавалось підтримувати рівновагу між Москвою і генеральною старшиною. Але, коли на початку Північної війни, яку вели Росія і Швеція за панування у північно-західному регіоні Європи, «цар Петро І, порушивши «Березневі статті» – українсько-російський договір від 1654 р., втягнув у військові дії в цьому регіоні й українське військо»[4], ситуація змінилась. Як зазначав академік М.П.Василенко, «інтереси російської великодержавності і інтереси генеральної старшини не тільки розійшлись, але й зіштовхнулись. Примирити їх Мазепа не міг. Обставини змушували стати на одну яку-небудь сторону, і старий гетьман зв’язав свою долю з інтересами генеральної старшини, ближчими йому, ніж чужі інтереси московської великодержавності».
Із листа Пилипа Орлика до Стефана Яворського з’ясовується,  що гетьман не наважився б на такий відчайдушний крок, якби до того не заохотили його «первійшії і начальнійшії у війську запорожському особи»[5]: обозний генеральний Ломиковський і полковники миргородський, прилуцький і лубенський.
   Про перехід Мазепи до шведів Даниїл Крман у своїх мемуарах згадує так: гетьман «скликав коло 30 полковників, яких мав за вірніших, предложив їм питання, що треба чинити із ким хочуть лучитися: цар порушив багато їх вольностей, накидаючи московські залоги в Україні, збираючи щороку певну кількість коней, відмовляючи козакам приналежної платні, відриваючи від України вже три роки три полки; навпаки, шведський король живе дуже далеко і від нього нема небезпеки для їх вольностей, навіть можна надіятися на їх прибільшення; він дуже вірний своєму королівському слову, не покине їх, як віддадуться під його владу, досі все перемагав, а то тому, що за ним справедливість і Божа поміч; гетьман уже над гробом та хоче вже покласти свої сили і кров за добро своєї України. Всі присутні однодумно згодилися на план гетьмана, заприсягли тайну і розійшлися»[6].
Мазепа привів Карлу від чотирьох до п’яти тисяч козаків»[7]. За найбільш повними підрахунками С.І.Павленка, автора дослідження «Загибель Батурина 2 листопада 1708 р.» з міста Коропа до паромної переправи через Десну Мазепу супроводжувало 5-6 тисяч козаків і компанійців. На правий берег Десни переправилось 1200 чоловік. Інші, за наказом гетьмана, повернулись в Батурин.
  Незважаючи на розправу Меншикова над гарнізоном і жителями Батурина, незважаючи на перемогу росіян у Полтавській битві, про що історик В.Ключевський скептично писав: «Стыдно было бы проиграть Полтаву… русское войско им (Петром) созданное, уничтожило шведскую армию, т.е. 30 тысяч отощавших, обносившихся, деморализованных шведов, которых затащил сюда 27-летний скандинавский бродяга»[8], українська старшина мала ще значний шанс відновити свої права і вольності.
  Всі дії генеральної старшини до Прутського миру 1711 р. були підпорядковані головному – не за горами той час, коли козаки повернуться на батьківщину, що шведський король врешті-решт переможе Петра І і звільнить Україну від його влади, про що говорилось і в «договорі», підписаного Пилипом Орликом. У момент складання він був цілком реальним, а не теоретичним проектом, яким став пізніше, коли повернення його укладачів на Україну стало неможливим. Особливий інтерес представляє шостий пункт договору, що відображає позицію генеральної старшини до ідеї самодержавної влади. «Так, як попередні гетьмани, залишаючись під московськими самодержцями, мали зухвалість, всупереч праву і справедливості, присвоювати собі самодержавну владу і, таким чином, у значній мірі зашкодили давнім порядкам, правам і вольностям військовим» [5]. Це в певній мірі стосується і Мазепи, хоча, як зазначає С.Павленко, «важко прогнозувати, як розвивалися б події в Україні у наступні 20 років, якби в результаті заколоту 1687 р. до влади прийшов якийсь амбітний, слухняно-вигідний для Москви малограмотний старшина»[9]. Договір Орлика став результатом боротьби за владу нового, економічно сильного класу української старшини. На жаль, ця старшина розділилась, і невдовзі її спіткала незавидна доля, про що іронічно писав Тарас Шевченко: «Погода була напрочуд гарна, вулиці були сухими, і я пішов мандрувати містом, шукаючи те місце, де стояла знаменита Малоросійська колегія і де стояв палац гетьмана Скоропадського, той самий палац, в котрому він шанував Данилича, коли він заїхав подякувати гетьману за гостинець, тобто за місто Почеп з волостю, а Данилич, не бувши дурнем, та до Почепської волості і відкраяв посередництвом німецької астролябії сотню Балакланську, Мглинську, і половину Стародубської, та й заїхав у Глухів дякувати гетьманові. А простуватий Ілліч, нічого не відаючи, знай пригощає свого світлійшого гостя, аж поки світлійший гість, у знак вдячності, повелів викласти на площі проти палацу камінний стовп і вбити в нього п’ять залізних спиць: одну для гетьмана, а інші для старшин, якщо вони хоч заїкнуться перед царем про німецьку астролябію…»[10].
   Українська старшинська еліта могла б зробити значно більше для державності України, якби у своїй свідомості доросла до завдань, що їх силоміць накинула невблаганна історія. Але ж уроки минулого слід вивчати досконально і сьогодні, бо формування української еліти тільки починається…

Посилання
1. Грушевський М. Як жив український народ. – К., 1991. – С. 77.
2. Політологічний енциклопедичний словник. За ред. Ю.С.Шемшученка, В.Д.Бабкіна, В.П.Горбатенка. – К., 2004. – С. 319-320.
3. Костомаров М. Галерея портретів. – К., 1993. – С. 232.
4. Бєлашов В.І. Глухів – столиця Гетьманщини (До Глухівського періоду в історії України (1708-1782 рр.)). – Глухів, 2005. – С. 28.
5. Василенко М.П. Вибрані твори у трьох томах. Т. 2. – К., 2006. – С. 395.
6. Січинський В. Чужинці про Україну. – К., 1992 р. – С. 131.
7. Маркевич М. Історія Малоросії. – К., 2003. – С. 509.
8. Бушков А. Россия, которой не было. – М., 1997. – С. 392.
9. Павленко С. Іван Мазепа як будівничий української культури. – К., 2005. – С. 7.
10. Шевченко Т. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Т. 3. – К., 1991. – С. 245.


Гурець Микола Петрович – редактор газети «Соборний майдан» Державного історико-культурного заповідника у м.Глухові, вул.Шевченка, 30, Сумська обл., 41400. (05444)