Чим далі від мене спливає дитинство, тим частіше воно приходить у сни. Ось і знову наснилося рідне село з безхмарним небом, з піснею над ставом та молочно-яблуневою весняною завірюхою. Навидівся дід Іван Степанович, якого в селі прозивали Іваном Стакановичем, бо він, повернувшись з війни, кілька місяців горілкою заливав своє горе – втрату побратимів-піхотинців.
   Діда не можна було уявити без губної гармошки, яку він привіз із війни.
…Весняний ранок, сонце золотить верхівки дерев, корови розбрелись у пошуках соковитої трави, але й ми без діла не сидимо. Я допомагаю мурашкам будувати хатку, підкидаючи їм гілочки, а дідусь дістає гармошку і починає грати. Ледве губи торкались отворів інструмента, погляд дідуся ставав глибоким і задумливим. Він грав з таким натхненням, ніби це була найголовніша мелодія його життя, ніби це була «Крейцерові соната» чи «Реквієм». У його творах важко було вловити якийсь мотив. Дідусь просто грав. Всі любили Івана Степановича, тому й музика його подобалась. Зрідка він переривав концерт і щось запитував. От і цього разу, хитро примруживши очі, спитав: «А за що це сьогодні тебе мати била?». Я, знітившись, мовчав. Він засміявся й сказав: «Ну-ну. Не ображайся. Це ж мати. Мені в дитинстві теж діставалось. А в житті скільки били! От, скажімо, у Білорусії увірвались ми до фашистів у окопи. Стрибнув я вниз, а Ганс як дасть мені по голові, аж очі кров’ю залило. Спасибі Грині Ващуку. Врятував мене. Я й не встиг подякувати. Убили його. А я от уцілів».
   Дідусь надовго замовк, а тоді продовжив: «І сусідські дунайські хлопці мене били, щоб до їхніх дівчат не ходив. А я свого добився. Одружився з найкрасивішою дівчиною села».
   – Так  у вас же, діду, жінки не було.
   – Колись була…
   Дідусь замовк і, мабуть, забув, що я поряд. Поринув у спогади.
Зрештою обізвавсь: «ЇЇ листи я знав напам’ять. «Коханий, молюсь Богу щодня, щоб ти повернувся. Чи без рук, чи без ніг, лише б живим, бо тоді моє життя втратить усякий зміст. Бог убереже тебе, бо знає, що у нас дітки, що я люблю тебе…».
   Іван Степанович узяв гармошку – і мелодія полилась у  високість. Птаство вмовкло, листочки дерев не шелестіли. І нічого вже не існувало для діда Івана, тільки музика і кохана…
   Пригнавши корову додому, дід ішов до колодязя, набирав води, ставив відра на цямрини, діставав цигарки й палив. Коли хтось ішов мимо, він говорив: «Ану підожди. Давай я тобі з повними відрами дорогу перейду, щоб удача була. Ти ж чув, що Ніна Давиденко заміж виходить? Думаєш тому, що красуня така? Ні! Це я їй з повними відрами дорогу перейшов. А Петько на мотоциклі їхав, а я з повними відрами – тут як тут. Він у дерево впилявся, колеса погнув, кермо зламав, а сам цілий, живий-здоровий».
  Перехожі сміялися, а він їм у слід гукав: «І вам удача буде. За вербою знайдете 10 рублів. Я вранці спеціально для вас згубив».
   А восени в село приїхали сини Івана Степановича, щоб переселити його до міста. Все багатство дідуся вмістилося в легковику. Біля двору поставили стіл, Іван Степанович пригощав сусідів горілкою й промовляв: «Прощавайте, люди добрі. Може, перед ким завинив, то звиняйте».
   Тоді підійшов до хати, перехрестився й сказав: «Прощавай, рідна». Потім сів на порозі й змовк. Син дістав фотоапарат, сфотографував хату й сказав: «Вот изображение твоей хатыё Повесишь над кроватью и будешь любоваться. А сейчас нам пора ехать».
   Іван Степанович з сумом подивився й сказав: «Ти хату сфотографував. А хто душу мою сфотографує?».
   Коли ж випили горілку, хтось сказав: «Ану, Степановичу, заграй нам на прощання».
   Запала мовчанка. Всі подивилися на діда, а він закліпав віями, змахнув сльозу – й швидко сів у машину. За мить обвів усіх поглядом і раптом махнув мені рукою. Я підбіг. Він узяв мою долоню, вклав туди гармошку, а тоді різко повернувся й крикнув сину: «Паняй!».
   Машина рвонула й швидко зникла за пагорбом. Запанувала тиша, бо всі відчули, що стали сиротами, адже тепер уже нікому переходити дорогу з повними відрами.

 Анатолій Іванович Печений - член літ. - мист. обєднання "Сіверщина", м.Глухів, Сумська область, Україна.