А почалося все зі звичайного полювання. Якось король країни Сонячна по імені Селеній, що означає «Місячний» (бо він, як місяць, відлунював своїми світлими справами підлеглу йому державу – Країну сонця) поїхав зі своєю свитою на полювання. Полювання король любив і про цю пристрасть довідався правитель підземної пітьми Муток. Цей володар займався не тільки вирощуванням поганок, що отруюють душі (для таких поганок особливо сприятливим є клімат підземних тіней), але й піклувався про справи пітьми на землі. Тому він і замислив підступний план, за яким вирішив розколоти країну Сонячна навпіл, і в одній із половин встановити свою владу. План, звісно, простягався й далі – заволодіти всією країною, але відразу досягти його виконання було непросто. З погляду на це, Муток вирішив діяти поетапно.
Отож король Селеній, бадьорий і веселий, їхав зі свитою до лісу, де зазвичай велося полювання. День був погожий, легке сонячне проміння пронизувало прозоре літнє повітря, довкола співали безтурботні пташки, а вітер зносив у далину кучеряву куряву, що здіймалася з-під ніг прудких королівських коней. Але враз щось змінилося, коли королівський кортеж упірнув у прохолоду лісу. Якась похмура тінь вкрила вершників і, затуливши від них сонце, затьмарила й очікувану втіху майбутнього полювання. Відчувши щось недобре, яке мов у повітрі витало, король подумав, що це настрій у нього зіпсувався і вирішив де-небудь перечекати раптову журбу. Аж ось мисливці виїхали на галявину, майже таку ж квітучу, як сад, що прилягав до королівського палацу. Квіти трохи розвеселили і збадьорили короля і він наказав зробити привал, щоб перепочити і випити для бадьорості трохи вина. Король випив келих, потім ще трохи. Щойно він підніс до губ третій келих, як в ту ж мить пролунав голос – вимогливий і трохи хрипкий: «Дай мені!»
Король здивувався: «Кому це я маю віддавати свій келих?» Він запитав, хто до нього обзивається, але мисливці лише знизували плечима. Тоді він знову підніс келиха до губ, але не встиг зробити й ковтка, як знову почувся той же голос: «Дай мені!»
– Та хто ж це?!» – вигукнув роздратований король.
– Це я, дідусь Розведусь, – почулося зовсім поблизу і, обернувшись на голос, король помітив низенького чоловічка з довгою сивою бородою, в крислатому солом’яному капелюсі, одягненого в сорочку-вишиванку і широкі шаровари.
Чоловічок, а це й був дідусь Розведусь, стояв під листком лопуха, яким досі затулявся. Тому ніхто не помітив його відразу.
– То ти даси мені нарешті випити? – запитав дідусь Розведусь, щойно його помітили. – Якщо даси, то я покажу тобі, де знаходиться джерело з чистою холодною водою. А то, побачиш, після вина тебе спрага замучить.
– Коли так, то візьми, – мовив король і простяг дідусю келих.
Той ухопив його обома руками і вилив до рота вино, навіть не облизнувшись. Така поспішність трохи образила короля, адже дідусь, певно, не розкуштував, як слід, дорогого напою і не міг оцінити майстерності королівських виноробів. Дідусь усе ж оцінив гостинець, але по-своєму.
– Яка смакота! Тільки надто пересолоджене. А не знайдеться в тебе ще вина?
Коли дідусь Розведусь випив другий келих, він забажав «для годиться» третій, а вже після третього погодився показати джерело.
– А давай-но відразу познайомимося, – запропонував дідусь дорогою, сидячи на коні позаду короля. – Моє ім’я ви вже знаєте. А ви хто і як вас кличуть?
– Я король цих земель, кличуть мене Селеній, – відповів король. – А ви чим тут займаєтеся, дідусю?
– Бачите, яка справа, – мовив дідусь Розведусь, – оця галявина чарівна і вам, королю, випало на неї вийти. Моя справа полягає в тому, щоб розводити мандрівників, які сюди потрапляють, на свої місця. Тому мене і кличуть Розведусь.
– Що значить – «на свої місця»? – не зрозумів король.
– Відводити туди, куди їм належить потрапити.
– Он як? І куди ж, по-вашому, належить потрапити мені?
– Незабаром побачите, королю. Аж ось і джерело, – показав дідусь, коли вони, минувши галявину, трохи заглибилися в ліс.
Король, не кинувся відразу до води, а запропонував попити спершу своєму провіднику. Лише коли той напився, припав губами до прозорого струменя. Втамувавши спрагу, він вигукнув: «Ух, та й смачна ж вода!» і перевів погляд на дідуся.
– Дякую вам, тепер ведіть мене, куди слід!
– Поїхали, – мовив поводир і король, посадивши позад себе дідуся, поїхав зі свитою вглиб лісу.
Довго чи коротко їхали вони, аж ось під’їхали до розлогого плоскогір’я. «Дивно, – подумав король, – щось не пригадую такої місцевості у своєму королівстві. Чи не заблукали часом?» Король озирнувся до дідуся Розведуся, який мав сидіти позад нього, щоб розпитати, куди вони заїхали, але того вже не було. «От тобі й розвів нас Розведусь,» – знову подумав Селеній і звернувся до свити, щоб дізнатися, якої вона думки про їхнє становище. Але ніхто не дав ради. Довго роззиралися мисливці довкола, але бачили лише хвилясту поверхню плоскогір’я, навіть лісу, що залишився десь позаду, не видно було. «От би нам далекоглядну трубу, щоб оглянути цю невідому місцевість і мати змогу побачити знайомі краєвиди моєї країни!» – вигукнув король. «Бачу шатро!» – раптом повідомив один із мисливців. «Де?!» – разом з королем запитало кілька мисливців. «Он! – показав зіркатий чоловік. – Поміж дерев та кущів.» І справді, десь на відстані польоту стріли, увесь гурт побачив чорне шатро, що ховалося серед дерев невеликого гаю. Король негайно спрямував до нього свого коня і за хвилину був уже перед шатром. Воно було відкрите і всередині його виднілася чиясь постать.
– Вітаю тебе, королю Селенію! – пролунав з шатра чоловічий голос. – Заходь, гостем будеш.
Король увійшов і побачив немолодого чоловіка, що сидів на килимі, по-східному підібгавши під себе ноги. Від нього віяло втомою і душевним спустошенням.
– Присаджуйся, будь ласка, погомоним, – запросив чоловік. Його гострий погляд немов пронизував гостя наскрізь. – Мене кличуть Муток, я мандрую цими місцями зі своїми слугами. Зараз вони пішли вполювати дичини на обід. А як твоє полювання, королю?
– Не дуже вдале, я заблукав. Якийсь дідусь Розведусь чи Заведусь завів мене сюди, а сам зник.
Король не став розпитувати, що за чоловік перед ним, вважаючи його за якогось чаклуна. Він запідозрив, що зі своєю свитою потрапив у чарівну ситуацію.
– То говориш, заблукав? – перепитав Муток. – І далі блукатимеш, бо це місце зачароване і просто так з нього не вибратися.
– А як же… – мовив король, відчувши, як до серця підступає страх.
– «Як же я знайду дорогу додому»? – зарозуміло усміхнувся Муток. – Це мої володіння і лише я можу допомогти звідси вибратися. А знайти дорогу звідси можна лише маючи далекоглядну трубу. Вона в мене є, до речі, – прихопив про всяк випадок.
– То продай її мені, я добре заплачу.
– Мені не потрібні твої гроші, – зневажливо відповів Муток.
– Що ж мені за неї дати? – здивувався король.
– Те, що для тебе найдорожче, але про що ти ще не знаєш, – висунув господар загадкову вимогу. – То як – згода?
Король подумав-подумав і погодився. Не блукати ж тут без кінця – вирішив він.
Муток відкрив похідну скриню, дістав звідти довгу, у три лікті завдовжки, трубу і урочисто вручив її королю.
– Як нею користуватися, щоб знайти дорогу додому? – запитав король, ледве тримаючи в руках важкий прилад.
– Дуже просто – оглядай через неї місцевість і все побачиш аж на багато миль вдалину, – пояснив Муток. – До речі, за допомогою цієї труби можна слідкувати і за сусідніми королівствами, – додав володар підземелля і чомусь по-змовницьки підморгнув королю. – Та не забувай про нашу угоду.
– Не забуду, – пообіцяв король і покинув шатро.
Вийшовши на відкриту місцевість, король притулив далекоглядну трубу до ока і відразу помітив столицю свого королівства. Тож, не гаючи часу, мисливці на чолі з королем спрямували коней у напрямку до королівства і поспішили додому, геть забувши про полювання.
Коли король під’їхав до палацу, назустріч йому вийшов міністр внутрішніх справ і повідомив, що в того народилася дочка. Селеній спершу зрадів, але, згадавши про угоду з Мутком, глибоко засмутився.