Новелла Годинник на ратуші пробив дванадцять, і вчитель наказав здати екзаменаційні роботи. Учні першого класу художньої школи слухняно поклали на етюдники олівці та пензлі. Екзаменаційна комісія зібрала роботи і почала їх прискіпливо оцінювати. Через дві години професори мистецтв винесли свій вердикт: троє початківців отримали незадовільно, один задовільно, десять - добре і сім відмінно. Невдах двієчників негайно виключили зі школи, діти дружно хлюпали носами, і їх безуспішно намагалися втішити батьки. Решта початківців не стримували радість, що переведені в наступний клас, зібрали папки з малюнками і відправилися на літні канікули. Родичі зустріли Адіка бурхливими оплесками. - Тверда трійка для майбутнього художника - це, безумовно, є визнанням таланту, - статечно поплескав Адіка по плечу дід, - хай і не блискучого, але майстрового. Трієчники, зазвичай, йдуть далеко. Вони, наче тяглові коні, беруть завзятістю. Після святкової вечері, присвяченої успішному закінченню Адіком учбового року, родина розташувалася в саду під квітучими сливами - пити чай з яблучним пирогом. - Так, дорогі мої, треба визнати, що іспит був дуже складним, - ділився своїми враженнями щодо творчих результатів Адіка батько, розбираючи папку з малюнками та демонструючи їх присутнім. - Перед учнями було поставлено три завдання. Перше: скопіювати "Коня" - малюнок олівцем Леонардо да Вінчі. Друге: намалювати фрагмент скульптури Давіда Мікеланджело, на вибір - руку, ногу чи голову. І третє - намалювати аквареллю, з натури, нашу ратушу та площу. Гості розглядали малюнки і схвально кивали, поважно поглядаючи на юного художника. - Безперечно, ратуша в стилі барокко, як на мене, найбільш вдала робота, - милувався малюнком онука дід. - Які досконалі та витончені лінії фасаду! Як майстерно передані кольори неба над площею! Пам'ятайте слово старого: на Адіка чекає чудове майбутнє! Родина, за єврейською традицію, міркувала про кар'єру Адіка так пишномовно, нібито він не початківець, а художник, що відбувся. - Що ви насіли на малого? - поглядаючи з ніжністю на Адіка з докором зауважила мати. Однією рукою вона пестила голову сина, другою гладила свій живіт, що помітно округлився. - Краще запитайте у хлопчика, чи має він бажання присвятити себе кар'єрі художника? Для матері Адік був найкращою дитиною в світі, незалежно від того, стане він знаменитим чи ні. Головне, щоб від був здоровим. Бо його старші брати та сестри померли від страшних хвороб зовсім малими. Єдиним бажанням матері було вберегти сына від страждань та клятої смерті. І дай боже, якщо у її Адіка з'являтися менші брати та сестри. А стане він успішним художником чи простим ремісником - то яка різниця. Мати пригорнула Адіка та поцілувала у лоб, що він терпіти не міг, і промовляла собі далі. - До відома, дорогі мої, далеко не усім, навіть талановитим митцям, посміхається фортуна, чи не так? Згадаємо, наприклад, молодого Мікеланджело, геніальний витвір якого - скульптуру Давіда - в день відкриття освистали та закидали камінням конкуренти і заздрістники. - Авжеж, було таке, нажаль, - погодилися родичі. - А знаменита Джоконда Леонардо да Вінчі? Це неперевершене полотно, годі й казати, багато років припадало пилом на підлозі в майстерні його учня. - Що правда, то правда, - зітхали присутні. - Як бачимо, і геніям досить не солодко доводилося при житті. Тож я не хотіла б такої гіркої долі моїй рідній дитині, - завершила свою думку мати. Батько з сумом подивився на єдиного свого сина. І серце його стисло дивне передчуття смерті та жаху. Батько згадав троїх малих діточок, які передчасно пішли у інші світи. І тяжко зітхнув. - Якщо не посміхнеться доля нашому хлопчику стати художником, - сказав він, - то піде моїми стопами і завжди отримуватиме нехай скромну, але чесно зароблену копійку. - Отож-бо й воно, синку, - піддакнув дід, бачимо, як твоя багаторічна праця, нарешті, має гарні результати, тепер ти усіма шановна та заможна людина, придбав землю, побудував чудовий дім. І наш Адік, наша надія, в майбутньому ще й примножить твої добрі справи і збагатить наш славний рід. Господар садиби з гордістю оглянув новеньку оселю, розраховану на велику сім'ю, мальовничий сад і відклав у бік малюнки Адіка. - Синку, скажи, чим ти плануєш займатися влітку? - запитав він. - За успіхи в художній школі я хочу тебе винагородити. Мабуть, тобі треба велосипед? Або грамофон? - Я хочу собаку! - заявив рішуче Адік. Мати з благанням подивилася на чоловіка. - Любий. У нашого янгола велике серце. Він готовий притягнути до хати усіх безпритульних собак, годувати їх та лікувати. Адік зраділо подивився на батька. - І наш хлопчик такий дбайливий, - додала розчулено бабуся, - що навіть спроектував особливі будинки для покинутих тварин. Гості схвально переглянулися. - Покажи малюнки, Адіку! - підбадьорила онука стара. Малюк з готовністю дістав з папки начерки простих, одноманітно скроєних будинків на фоні пустельних просторів. - А чому біля будинків немає дерев? - поцікавився дідусь. - Собакам не потрібні дерева, - рішуче відповів Адік, - на пустирі більше простору для прогулянок. - Розумно, - погодився батько та звернувся до юної племінниці. - Люба Егель, чи до вподоби вам такий невибагливий дизайн майбутньої псарні? Мала почервоніла і зніяковіло подивилася на Адіка. Хлопчик спохмурнів та відвернувся. Егель розгублено покрутила головою. - Любий дядьку. Я... не знаю... Здається, мені не хотілось би опинитися в такому дивному будинку. Усі разом засміялися. - Так це ж будинки не для людей, - витирав від сміху сльози дідусь. - Звичайно, вони надто простенькі, але тваринам, вважаю, тут буде комфортно. Після завершення вечері Адік підійшов до кузіни, повів її у глибину саду, з побоюванням озирнувся і пошепки процідив. - Ти мене мало не видала, дурне дівчисько! - Вибач, Адік, - Едель трохи не плакала від обурення. - Але твій секрет не має жодного сенсу. І навіщо ти хочеш збудувати будинки для поганих людей? Усі художники створюють проекти блискучих палаців, становляться відомими та багатими. А ти - сараї. Тебе ніхто не підтримає. - Подивимося, - зверхньо відповів Адік. - Якщо ти будеш тримати язика за зубами, то у мене все вийде, ось побачиш! - Але хто ті погані люди? Це злодюжки? І що з ними станеться у тих сараях? Адік насупився. - Я вже пояснював тобі, безмозке створення. Це не злодюжки. Вони мені не вороги. Погані люди - це художники. Так, так. Їх дуже багато. Аж занадто. Я хочу їх відправити в сараї. Для цього я побудую багато, безліч сараїв. Я ще не вигадав, що з зроблю з богомазами, але вони звідтіля вже ніколи не вийдуть. - Та чим вони тобі заважають? - згаслим голосом запитала Едель. - Як ти не розумієш! - вигукнув гнівно Адік. - Вони на екзамені отримали четвірки та п'ятірки! Ці шолудиві пси обійшли мене, хоча малюють нітрохи не краще за мене! Отже, вони мають зникнути! - Добре, що я не малюю, любий кузене, - знизала плечима Едель і втекла геть. Минули роки. Адік виріс і став Адольфом. За проектом художника було збудовано перші концтабори: Дахау, Бухенвальд, Осванцім... Та ще сорок тисяч..