Повесть - Бери гілочку та замітай за собою сліди, - наказала Степаніда. Вони йшли лісом, слід в слід, все далі від села. Але ракетні вибухи лунали так гучно, ніби зовсім поруч. - От, рашистські тварюки, щоб ви повиздихали вже, скільки людям біди накоїли, все життя нам зруйнували, пацюки срані! - шепотіла Степаніда, продираючись крізь хащі. Віка потроху зігрілася та розхристала шубу. - Застебнися, серденько, бо ще, ненароком, застудися. Жар кісток не ломить. Ще трішки і дістанемося до місця. Степаніда показувала засічки на деревах. - Непомітні, кажеш? Це добре. Якщо треба буде піти в село, будеш знати як не заблукати. Підійшли до кам'яної гори. Степаніда озирнулася - про всяк випадок. - Нібито, нікого. Кацапський десант швендяє де йому заманеться. Як казали діди: бог створив цапа, а чорт кацапа. Тож треба пильнувати. У мене кожний пеньок та суглоб під підозрою. Степаніда нахилилася і підняла з землі якусь гілку. Потягнула її на себе і відкрила в землі отвір. Під кришкою з гілок Віка побачила земляні сходи, які вели вниз. - Господи, що це? - здивовано запитала вона стару. - Полізли, усі запитання потім, - і посвітила ліхтариком шлях до підземелля. Віка почала навмацки спускатися. Степаніда обережно обміла навкруги кришки сніг, закрила її за собою і спритно пішла сходами за Вікою. Грот мав неширокий хід, який трохи згодом розширився, і жінки вийшли в велику печеру з світлим отвором зверху. - Тут ми з тобою і перечекаємо біду, - сказала стара. Віка озирнулася, посвітила ліхтариком навкруги. Це була природна кам'яна печера, але з усіма зручностями - сінники з ковдрами, піч, посуд, дрова, стіл та лавки, навіть рушники на стінах та мальовничі глечики на полицях. - Та де ж ми знаходимося, Степанідо Михайлівно, розкрийте секрет, я вмираю від цікавості? - благала Віка. - Усьому свій час, - відповіла Степанідо. - Розмовляти зараз небезпечно. Бачиш - отвір зверху? Кожне слово з печери розноситься зовні луною, тому давай відпочинемо мовчки, а як стемніє в лісі, про все й поговоримо. Далі буде