Повесть Вночі десь неподалеку лунали постріли, так гучно, що здавалося, плавилися мізки. І раптомі запала тиша. Довго прислухалися - ані звука. Що робиться в світі - не знали. Степаніда дістала приймач, вставила батарейки, але кам'яні стіни печери сигнал не пропускали. - Наступної ночі вийдемо на гору, послухаємо новини. Може, прийдеться сидіти в печері довго, до тих пір, поки наші козаки не виб'ють звідси ту бридку голоту. - Що ж там коїться, в селі, чи живі всі? - зітхнула Віка. Не думала, що стане печерною людиною у двадцать першому столітті. Не уявляла собі, що зненацька присунуть поганці і ні за що знищать село, людей, їх працю. - Як там Іра? Як мої квіти? - переймалася Віка. - Годі зітхати, - спокійно відповіла Степаніда. - Ось побачиш - наша армія повалить кацапську гидь, і ми ще погуляємо в селі з піснями, квітами, картинами, медом, бджолами! - Але ж коли, коли? Скільки тут сидіти? - Скільки треба, стільки й сидітимо, - рішуче наголошувала Степаніда. - Уночі послухаємо новини, може скажуть - в якому напрямку пересувається ворог. Маю надію, що наші славні братчики дали їм відсіч, і скоро будемо вільні. Балакали вдень пошепки і то дуже мало. Опівночі вийшли з печери нагору та увімкнули приймач. На FM частоті піймали Українське радіо. Новини приголомшили: Ізюм окупований. Харків, Суми в облозі. Чернигів зруйновано, немає води, світла, газу, зв'язку. Чернобильська АЕС захоплена. В Києві- вуличні перестрілки з диверсантами, Маріуполь бомблять, Херсон окупований. Запорізька АЕС захоплена. Каховська ГЕС замінована. Повернулися в печеру пригнічені. - Жахіття, - повторювала Віка. - Зграя божевільних. Незліченна зграя. Хто їх, сучих синів, і навіщо народив?! Якою гнійною отрутою викормила того путіноіда мати? Як його, сучого сина, земля носить? Кінець кінцем, Гітлера спалили? Спалимо й Путіна! - Так, обов'язково спалимо того москальського сци..на! І дуже скоро, - схвально відгукнулася Степаніда. - А нам з тобою треба своїх відшукати. Цю ніч почекаємо, а потім проберемося в село, може, врятуємо когось. Через добу, рано вранці, одяглися і попрямували, озираючись на засічки на деревах, до Сніжковки. Ще здалеку вгледіли - село розтрощено вщент. Замість хат стирчали обвуглені стовбури. Вцілила лише одна, велика - бджолярів. - А щоб вас, стерв'ятники, холера побрала. Знищили хати, мабуть, нікого в живих не залишилося. На снігу побачили гусеничні сліди тяжкої бронетехніки. - Орки десь недалеко, - вирішила Степаніда, - вони можуть повернутися абиколи, треба поспішати. Віка зі старою зайшла до руїн, що залишилися на місці будинку Іри. - Що це? - Віка вчула жіночий стогін. Іру знайшли у льоху, приваленою камінням. Жінка була притомна, але просила її не чіпати. - Позвоночник, кажется, сломан, - едва слышно прошептала.- Уходите. Они скоро вернутся. - Мы тебя не оставим, - сказала Вика. - Перенесём в лес. - Не надо. Я уже все... Дайте воды. Дали води та вкрили вмираючу ганчір'ям. - Шо будемо робити? - запитала Віка стару. - Мабуть, я залишуся, догляну. - Уходите, - шептала Ира, - .Только сперва... убейте. - Шо ти, дитинко, таке кажеш? - запитала Степаніда. - Що придумала? Ми ж не русня. Ми рятуємо, а не вбиваємо. - Послушайте, - Іра силилася сказати щось важливе Віка намагалася її втішити. - Ирочка, все будет хорошо. Только не волнуйся. Лежи спокойно. - Это зэки. "Вагнеровцы". Сказали - утром вернутся... за золотом.., глаза вырвут, если не скажу, где золото. - Глаза..?! - вжахнулася Віка. - Говорили: ты продаешь картины за границей, значит у тебя есть золото. - Откуда они знают - про картины? - Мабуть, я здогадуюся - звідки, - задумливо відповіла Степаніда. - Они скоро.., - одними губами сказала Ира. - Мое золото... в углу, возьмите.., сколько унесете. Десь здалеку почувся шум двигунів. - Убейте, прошу... Степаніда, вагаючись, дістала з торби маленьку пляшечку з темною рідиною. - Це я собі приготувала, на той випадок, якщо орки схоплять, - сказала вона. - Дівчинко моя, прости мене. Ковтни і заснеш. Нічого не бійся. Усе буде гаразд. - Скорее, умоляю, - прошепотіла Іра. Шум двигунів чувся десь поруч. Степаніда піднесла пляшечку Ірі, та жадібно ковтнула, посміхнулася. - Хорошо... А у меня сегодня день.., - і затихла. - Боже, - стисла зуби Віка, ледь стримуючись, щоб не завити на весь світ. Степаніда заплющила покійниці очі. - Спочивай, бідолашна. Бронетехніка шурувала навмання по селу. Треба було тікати. - Іра просила... У кутку льоху Віка знайшла ящик з картинами. - Ось її золото. Треба рятувати картини. Степаніда похитила головою. - Залиш це. Рушаймо. - Беріть одну, я ще одну, благаю. Це її остання воля. Далі буде