Повесть Але поховати покійницю не судилося. Коли на світанку прийшли до льоху, то знайшли замість тіла лише обвуглені кістки. Навколо валялися шматки картин. Окупанти, напевно, розлютилися, що не знайшли золото, і спалили тіло хкдожницї разом з її картинами. Степаніда та Віка стояли над чорним скелетом не в силах промовити ані слова. Мовчки взялися носити каміння та закривати залишки померлої. Мовчки повернулися до лісу. Озирнулися на прощання і помітили, що біля будинку бджолярів стоїть бронетехника, а в вікнах - світло. В печері Степаніда та Віка пішли до озера - співати колискову померлій. - Оплакувати не буду, - сказала стара. - В старі часи наші предки не плакали, а раділи з того, що людина йде до Царя Небесного. Співали декілька діб тихі, світлі колискові. Пам'ятаєш, на Майдані, коли прощалися з молоддю, розстріляною "беркутньою", то співали народну колискову "Пливе кача". Отож бо. І Степаніда заспівала старовинну колискову. Пісня вільно лунала над синім озером, наче в велетеньському небесному храмі. "Люляй, люляй, Колишу тя, Як ти мі вснеш, Полишу тя, Сама піду полежати, І сама піду в поле жати, Хто ж тя буде колисати? Вітрець буде повівати, І дитинку колисати, Дощик впаде, Личко вмиє, Сонце блисне, Личко висхне. А зозуля нагодує Червоними ягідками, Солодкими..." Віка слухала і плакала, тихо, спокійно, ніби прощалася з душею Іри, яка під протяжну, ласкаву мелодію поступово відлітала до Царя Небесного. - Степанідо, навчить мене цієї колискової. Яка ж вона красива. До серця проймає. - Так, навчу, моє серденько, - відповіла стара. - Часу у нас попереду - ой, як багато. Далі буде