Повесть Біля озера Світлані стало млосно. - Здасться, почалось, перейма хвата, - сказала вона, схопившись за живіт. Віка остовпіла. - Почалось?! В печері раптом пролунали постріли. - Так, скидай одяг, - наказала Віка, - сама колись народжувала, знаю, між першими переймами є декілька хвилин. Треба поспішати. Віка допомогла Світлани роздягтись, і обидві пірнули в озеро. Саме в цей час Степаніда давала короткі автоматні черги в бік переслідувачів та поспішала сховатися в Великому рукаві. Як тільки дівчата пішли до озера, стара сховала під хустиною автомат і почула, як кришка в потаємний хід відсувається. - Пронюхав таки, шакал смердючий, - пробурчала вона, чекаючи на непрошеного гостя. Треба було тягнути час, щоб дівчата вспіли спливти подалі від небезпеки. З темряви показався вчитель. - К вам можно, Степанида? - спросил учитель. - Вы не отзывались, а сами как-то говорили, что после условного сигнала встретите. - Так, казала, - суворо відповіла Степанида, - але ж з того часу багато чого змінилося. І що тебе, пане вчителю, привело сюди? - Мой дом, знаете ли, был разрушен. Россияне, когда в село зашли, хотели пообщаться, гуманитарную помощь людям привезти, а украинцы - как давай палить из арты! Вот, ваш и мой дом разбили. - Так це, виходить, наші по своїм хатам цілили? - Да, да, сам все видел. - Це так тепер називається: "мантри читати". - Что, простите? - Тобто, брехню сіяти. - Что вы, Степанида, клянусь, видел собственными глазами. И я ж пришёл, чтобы помочь. - Це як же? - запитала стара, розмірковуючи, пристрелити зрадника зараз, чи потягнути сірка за хвіст, щоб дівчата відпливли на безпечну дистанцію. - Так гуманітарку принёс, продукты. Вы, наверное, голодные здесь. - Я одна, як бачиш. Не потрібно мені нічого від русні. Закарбуй собі на лобі. - Зря вы так. Я же к вам со всей душой. - Паскудна в тебе душа, чоловіче. - Ой, нарываетесь на неприятности, Степанида. И камуфляжную форму в углу вижу. Укрываете, значит, нацистов? Степаніда сминула хустку і наставила на вчителя зброю. - Слухай, ти, жалюгідне творіння, забирайся геть або здохнеш у мене! - і вистрілила в повітря. Чоловік з переляку впав на карачки і заволав. - Ведьма, б...! Убить меня хочешь?! - і хутко, мов ошпарений, пострибав до виходу. Степаніда, не гаючи часу, схопила торбу і пішла до Великого рукава. Позаду почувся гуркіт ніг, матюги і постріли переслідувачів. Степаніда повернула до вузького кармана - Зміїної глотки - і дала коротку чергу в бік русні. - Вітаю вас, черті, йдіть за мною, Зміїна глотка до ваших послуг. Вам у нас сподобається. Жінки в озері діяли за інструкцією. По-перше: не панікувати. По-друге: робити так, як було напрацьовано за останні місяці. Степаніда розказувала, що в дитинстві чула від сільских парубків, мовляв, в печерному озері є вихід назовні. Треба тренувати дихання, щоб протриматися під водою і дістатися до виходу на зовнішнє озеро. І Віка з Світланою кожного дня тренувалися, занурювалися та тримались під водою спочатку декілька секунд, потім хвилину і більше. Віка наодинці шукала за течією, куди виходить вода. Пірнала та пропливала в підземний прохід кілька метрів. Було моторошно, що назад не вспіє повернутися. Але з часом пристосувалася та пропливала трохи більше. І ось - диво. Печера розступилася, і Віка побачила світло. Можна було винирнути, передохнути і подихати повітрям. Але це був ще не кінець. Вода знову уходила під гору. Лише після третього занурювання течія винесла Віку з печери в невеличке озеро назовні. Та щоб вийти на берег, треба було мати неабиякий досвід скелелаза. І в цьому разі Віка раз від разу тренерувала руки та привчилася дертися по скелястій поверхні на високий берег. Після вдалої розвідки наодинці, Віка послідовно тренерувалася пірнати разом з вагітною Світланою. Занурювання з часом сприймали як цікаву пригоду. І тепер не бачили ніякої складності в завданні плисти з печери лише в один бік. Але як тільки вони опинитися під скелею в першому місці відпочинку і мали передохнути, Світлана знову відчула гострий біль. - Іде, - скрізь зуби сказала породілля. - Я народжую! - Що? Не можна! Терпи, залишилося трішки! - крикнула у відчаї Віка. - Не мо.., - застогнала Світлана. - Дитина, іде! Тримай, благаю! Не вспіла жінка крикнути, як сталося неймовірне: на поверхні води з'явилося немовля. Віка вхопила дитину і та зразу ж голосно розплакалась. - Хлопчик, Мирославчик народився!- вигукнула вона і швиденько перекусила і перев'язала пуповину. - Ой, здається, ще не все, - бормотіла породілля. - Іде друга дитина. Іде, тримай... І дійсно, на поверхні з'явилося ще одне немовля. Віка не втрималася та засміялася. - Хлопчик! Степан народився! Двійня, у тебе дві дитини, яка краса! Тримайся, матусенько! Тримайся, дорогенька. Віка тримала на воді двох дітей. І митикувала, як діяти далі. - Рідненька! Ти готова плисти? Бо чоловік чекає. Треба йому розповісти про подарунок долі! Світлана трохи отямилася, посміхнулась. - Оце ми вскочили в гречку. Пірнули вдвох, а випливаємо вчотирьох! Поцілувала немовлят. - Мої рідненькі крихітки. Пливимо! Жінки пірнули, тримаючи, кожна, одне немовля. Перепочили в другій ніші, подихали, немовлята покричали, набрали повітря і пірнули в останній раз. Скоро випливли назовні - усі живі здорові. Але радіти було рано. Забратись по скелястому схилу з малюнками було неможливо. Тут жінки почули чийсь слабкий голос. -Дівчата. Дивіться. За отою корягою є сходи. - Степаніда? - крикнула Віка. Але відповіді не почула. - Пливимо до коряги, - наказала вона Світлані. Дійсно, за великою корягою на іншому краю озера жінки помітили вирубані сходинки. З предосторогою, дбайливо тримаючи немовлят, піднялися на берег. Озирнулись. Побачили в траві Степаніду. Вона лежала на спині з закритими очима та не дихала. - Не може бути, - заплакала Віка, - мабуть, померла. Степанідо. Не помирайте. Таке щастя - двійня народилась! Далі буде